Чернишов vs правда: скільки біженців насправді повернуться

Ця заява спричинила великий скандал.

По-перше, профільний міністр, який має відповідати за повернення українців, не може робити такі публічні заяви, навіть якби для цього  були підстави.

По-друге, таких підстав немає. Жодне авторитетне соцопитування — ані українське, ані міжнародне — не дає таких катастрофічних прогнозів.

По-третє, російська пропаганда миттєво перекрутила слова міністра. Вони не говорять про 30%, які повернуться, а подають це як 70%, що не повернуться. 

Ніби про одне й те саме, але насправді — ні. Цифра 70% виглядає страшнішою. Вона краще працює на демотивацію українців та просування головної тези Кремля: Україна приречена.

Щоб не бути голослівними, подивімося на реальні цифри, які озвучують авторитетні соціологи. Одне з найсвіжіших опитувань у країнах Європи провела компанія InfoSapiens, яка з 2022 року регулярно досліджує настрої українців за кордоном.

У грудні 2024 року:

20% заявили, що точно повернуться.
22% – скоріше за все повернуться.
14% – точно не повернуться.
20% – скоріше за все не повернуться.
24% – вагаються.

Тобто маємо зовсім не таку трагічну ситуацію, якою навіщось лякає нас віцепрем’єр-міністр.
Точно і скоріше за все повернуться – 42%.
Точно і скоріше за все не повернуться – 34%. 
А тепер найцікавіше: вагаються аж 24%. Від чого залежить їхнє рішення? Передусім від умов, які створить або не створить влада.

Багато з цих людей втратили житло, їхні міста та села окуповані, вони не мають роботи. І найгірше – вони бачать, як влада ставиться до тих, хто, попри все, залишився в Україні. Їм скасовують соціальні виплати, не дбають про масове соціальне житло, не займаються працевлаштуванням, хоча ринок праці вже давно відчуває дефіцит робочих рук.

І виглядає, що заява міністра національної єдності – це просто спроба умити руки.

Влада і не думає повертати українців, але винними в цьому хоче зробити їх же самих.

Якби ті, хто вагається, зрештою повернулися, картина була б абсолютно протилежною до озвученого віцепрем’єр-міністром: майже 70% українців повернулися б додому, а за кордоном залишилося б лише 30%.

Ще одне опитування, січневе.  Управління верховного комісара ООН у справах біженців зафіксувало: 61% українців збирається повернутися додому. 

Не забуваймо, що окрім бажання чи небажання повертатися є ще й обставини, які формують уряди європейських країн. Як тільки буде оголошено про припинення бойових дій, особливий правовий режим для українців скасують – так само як уже скасували більшість соціальних програм, що діяли з 2022 року.

Пояснити західним суспільствам, розігрітим антиімміграційною риторикою ультраправих популістів, чому українці повинні мати особливі умови, стане неможливим.

У тій самій Німеччині досі не працевлаштована половина українських біженців. Вони не сплачують соціальних внесків, а навпаки отримують значну допомогу від держави. 

Родина Світлани Солодкої-Красоти – не воєнні біженці. Вони виїхали до Німеччини ще у 2019 році. Здавалося б, часу для інтеграції та адаптації в них було достатньо. Але жінка не може дочекатися закінчення бойових дій, щоб нарешті повернутися додому. 

Німецька бюрократія, яка має репутацію дуже ефективної, стала для Світлани справжнім кошмаром. Почалося все з відкриття банківської карти. Три місяці сім'я надсилала копії документів. Якщо банківську карту, без якої не дають прописки, все ж вдалося відкрити, то орендувати квартиру так і не вийшло. Німці відмовляли, бо сумнівалися у платоспроможності українців. Врешті, цю проблему довелося вирішувати через фірму чоловіка Світлани... 

Світлана каже, що Німеччина - одна з найскладніших країн Європи для українців. Так, тут високі соціальні стандарти та зарплати. Але зовсім інший менталітет, важка мова, суворі бюрократичні вимоги — усе це змушує наших людей жити в постійному стресі та депресії. Це не повноцінне життя, а вимушене виживання. Родина жінки ніби вже й адаптувалася до цих умов. Десятирічна донька Світлани Марічка ходить до німецької школи, але паралельно вивчає українську мову, історію та культуру. Сім’я чекає закінчення війни, щоб повернутися до рідного Києва. І справа не лише в ностальгії чи складнощах інтеграції. Вони порахували, що життя в Україні їм обійдеться дешевше, бо німецька соціальна держава не тільки щедро дає, але й жорстко вимагає.  Тому на повоєнну Україну у Світлани великі плани. Вона вірить в економічний успіх.

Зрозуміло: скільки людей - стільки історій. Ті, хто вирішив не повертатися за жодних умов, можуть іронічно поставитися до слів Світлани. Але такі настрої не має права ігнорувати влада, а тим більше - займатися інформаційними провокаціями. 

Є достатньо фахових досліджень не тільки про кількість українців, які планують повернутися, а й про їхні мотиви та умови, за яких це станеться.  Беріть ці дані, аналізуйте, пропонуйте стратегії та програми.

Саме таке завдання я закладав у концепцію міністерства демографії та повернення, яке пропонував у своєму законопроєкті про основи державної демографічної політики.  Бо це питання виживання нашої нації — і саме цю думку я послідовно доношу як до української влади, так і до наших міжнародних партнерів. 

На  жаль, мою ідею про створення окремого міністерства реалізували лише формально. Законопроєкт, без якого справа не зрушиться, провладна більшість ухвалювати не поспішає. Тож залишається лише сподіватися на свідомість українців, які твердо налаштовані повернутися.

Джерело

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.