Чому у світі вирішили, що ми можемо воювати нескінченно?

І вона важлива як спосіб підтримувати себе й одночасно говорити про себе назовні, бо поки ми демонструємо свою спроможність світу, ми спростовуємо російську пропаганду про те, що ми слабкі.

Одночасно ми показуємо, що залишаємося командою, за яку варто вболівати в цьому цинічному спорті під іменем війна.

Але в якийсь момент незламність та супергероїзм перетворюють людину на щось інше в очах спостерігачів: "Є такий особливий вид людей — українці, вони можуть нескінченно воювати, терпіти трагедії життя з усмішкою".

Зрештою це будить іншу думку: "Ми на таке, як українці, не здатні, бо ми не такий вид людей, то хай вони воюють, а ми будемо дивитися, чим це закінчиться".

Ця формула стає валідною, бо з неї зникає дуже важливий механізм емпатії — можливості відчути себе на місці українців.

Він зникає, бо ми забороняємо собі транслювати вразливість. 

Вразливим у війні бути соромно і небезпечно. Але саме вразливість робить нас тими людьми, до яких виникає співчуття. 

Читайте також: Шкода, що у ролі піддослідних кроликів — ми...

Ми всі дуже не ідеальні створіння і нам імпонують не глянцеві герої, а такі самі, як ми — не ідеальні люди. На місце яких себе легко поставити — бо всім буває важко, страшно, некрасиво, боляче, холодно.

Якщо нам важливо, щоб нам співчували за межами України, наша вразливість, не жертовність і слабкість, а саме вразливість є важливою основною цього співчуття.

Це зовнішній контур. 

Але є і внутрішній. 

Всередині України ми в собі викохали незламність, яка прибирає можливість говорити про свої вразливості.

Ми унормували досвід життя у важкій війні на роботі, де нам соромно говорити, що ми щось не витягуємо, бо війна. 

І в повсякденному житті з друзями та знайомими, де ми намагаємося виглядати краще один перед одним. І в масовій культурі, де ми всі дуже незламні.

І в чорнішому за ніч в блекаут гуморі.

Ми пересушили та зарили річища можливого мовлення про цю вразливість на публіку.

Часто навіть перед собою — чим ближче до лінії фронту, тим очевидніше. 

Якщо ти живеш дуже близько до війни і не є військовим, визнання того, що тобі важко і страшно ставить питання - "Чому ж ти тоді тут?". Тому відповідь знаходиться в захисному механізмі - "Мені не страшно", коли психіка переконує що не страшно, хоча тіло так не певне.

Читайте також: Українська державність переживе всіх тих, хто пише про її кінець

Все це виснажує. Невизнана вразливість дистанціює — від інших, а головне від себе, від своїх почуттів та емоцій.

Тому в цій довгій важкій війні, в зимі важливо памʼятати, важливі обидві:

• і героїчна модель поведінки як можливість витримати, перевищити межу, не впасти;
• і екзистенційна "вразлива" модель — коли бути вразливим означає бути не слабким, а живим, обмеженим, тілесним, смертним.

Перша модель потрібна для мобілізації, але друга потрібна для збереження людяності. І обидві потрібно балансувати.

Якщо перша модель повністю витісняє другу — людина перетворюється на інструмент. Образ незламності, покликаний захищати життя, може почати руйнувати здатність жити.

А на зовнішньому контурі, за кордоном, — руйнувати можливість співпереживати життю в Україні, бачити тут це життя, а не біороботів.

Бо ми співпереживаємо не силі, а крихкості, яка ніколи не дорівнює слабкості.

Крихкість, вона про життя, а ми тут всі живі.

Джерело

Про авторку: Ольга Духнич, соціальний психолог

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.