Європейське мрійництво українців розіб’ється на друзки

Почав зі Стефана Цвейга: "Якби широкі маси населення Лондона  того ранку, коли Чемберлен повертався з Мюнхена, знали точний час його прибуття, сотні тисяч би попрямували в аеропорт для того, щоб привітати його і висловити своє захоплення людині, яка, як ми всі тоді вважали, врятувала мир в Європі і честь Англії. Потім вийшли газети. На розміщених в них фотографіях Чемберлен, строге лице якого зазвичай було схоже на голову тривожного птаха, гордо посміхаючись, розмахував, виходячи з літака, тим історичним листком, який встановлював “peace for our time” і який він привіз своєму народові як найцінніший дарунок. Ввечері цю сцену вже показували й в кіно: люди вистрибували зі своїх місць і торжествуюче кричали – ледь не обіймалися між собою в пориві того братерства, яке віднині мало запанувати у світі".   

Звичайно, за минулі місяці вже стало ледь не моветоном і кліше – порівнювати сучасні миротворчі ініціативи навколо України та Чехословаччину 1938 року. З цього приводу вже висловилось багато істориків, які прискіпливо порівнюють історичні нюанси чи політики, які вперто не бажають вірити, що ситуація кінця 1930-х років і сьогодення дуже багато в чому схожа. 

Але, як на мене, головна відмінність в тому, що в 1938 році "мир" намагались нав’язати суспільству, яке хотіло уникнути війни. А сьогодні такий же мир пропонують країні, яка переживає четвертий рік повномасштабного вторгнення і перманентної трагедії – але й героїчного спротиву.  Однак ці ініціативи можуть мати вкрай болісні довготривалі – і в чомусь схожі — наслідки.

Читайте також: З "хорошого русского" неодмінно вилазить самозакоханий імперіаліст і русифікатор

Свого часу Мілан Кундера писав про "трагедію Центральної Європи" і акцентував на тому, що угорці в 1956 році "гинули за Європу" і звертались до неї у своїй боротьбі. Захід не розумів. Але те, чого тоді не розумів Захід, дуже добре розуміє і відчуває сьогодні Україна. Європа – ось ця кундерівська Європа – це не географічний феномен, а "духовне явище", спільнота цінностей. І Україна багато років прагне повернутись в цю спільноту. Це був сигнал Помаранчевої революції, це був заклик Революції гідності. Зрештою, уважний історик міг би зауважити, що це вплетення в Європу, це прагнення Заходу в Україні значно глибше: коли Вацлав Гавел з друзями готував Хартію 77 – українські правозахисники засновували тут гельсінський рух, коли у радянській імперії запанувала "відлига" українські митці розвертали свою творчість в бік європейського гуманізму, коли ще раніше, ще у двадцятих роках радянське керівництво дозволило короткостроковий розвиток національної культури, українські інтелектуали кинули гасло "Дайош Європу!". Згодом сотні цих українських творців було вбито сталінською машинерією.

Візія Заходу – США і Європи для дуже багатьох українців була дороговказом, метою чи навіть мрією. Заходу як спільноти рівності, свободи та братерства, прав людини й верховенства права. Очевидно, що таке бачення є часто романтизованим і надміру ідеалістичним. Але воно часто становило горизонт, до якого хочеться рухатися.   

З приходом Дональда Трампа настав крутий поворот – до політики жорсткий чи навіть цинічних домовленостей, прагматичних бізнес-підходів. Українська боротьба більше не викликає захоплення, український спротив обтяжує, він є радше перешкодою для бізнес-проєктів з агресором, ніж символом боротьби за свободу. 

Прагнення "умиротворити" агресора ціною українських поступок матиме наслідок глибоке розчарування серед українців. Тиск США за безпорадності Європи може вже найближчим часом поставити перед українцями дилему цілком "мюнхенського" характеру. Україна надто залежить від західної допомоги аби встояти в цій війні. І в силах Заходу зробити Україні таку пропозицію, від якої вона не зможе відмовитись. 

Читайте також: Чому Росії не слід давати перепочинку

Але в такому разі, все це європейське мрійництво українців розіб’ється на друзки. Відчуття кривди та несправедливості в спільноті, яка пережила великі трагедії буде надто сильним. Ба більше – багатьом європейцям це може також видатись несправедливим. Адже світ дуже допоміг Україні і це правда. Навряд чи українці можуть мати будь-які претензії до тієї ж Чехії, яка вичавила зі свого ресурсу велетенську допомогу українським військовим, а чеське суспільство гостинно прийняло сотні тисяч біженців. 

Але це почуття кривди – це не про раціональність. Якщо зло – а це тисячі вбитих, закатованих, викрадених і скалічених – не буде покарано – почуття кривди і несправедливості, образи серед українців зростатиме.

В практичній площині це в довгостроковій перспективі може мати різні наслідки. Саме з такого відчуття кривди та несправедливості, нездатності демократій до дії народжувався український інтегральний націоналізм міжвоєнного часу. Те саме покоління "розгніваних українців", яких в тій же Чехії неточно і неправильно досі називають "бандерівцями" і з яких російська пропаганда наполегливо ліпила облуду загрози ледь не для всього регіону.  Зрештою, багато політиків і країн були настільки зайняті ляканням "українськими радикалами", що пропустили ту мить, коли в парламентах багатьох європейських країн облаштувалися справжні радикали. 

З іншого боку, знайдуться політичні спекулянти, які роздмухуватимуть в Україні антизахідні настрої. І багато українців відгукнеться на це, бо відчуття зради буде співмірне з тим, яке відчували чехи та словаки після закінчення Другої світової війни.  

Читайте також: Росія — не СРСР. Набагато слабша. Їх чекає страшний кінець

Ні, українці не розраховують на справедливий мир. Бо неможливо відшкодувати Україні ті злочини, які вчинила тут Росія. Але українці мусять мати відчуття, що вони є частиною Західної цивілізації, українцям потрібні конкретні кроки, аби вони відчули, що їхня боротьба за європейські цінності була самою Європою оціненою. Інакше Європа на своєму сході велетенську країну з суспільством, яке буде пригнічене війною і відчуттям несправедливості, в якому успішно накручуватимуть антизахідні настрої. А на її східних кордонах (як би вони не виглядали після "мирних ініціатив") чатуватиму мілітаризований і готовий до нападу російський монстр. 

Окрім цього, треба розуміти, що такий "очікуваний мир" - це сигнал для Путіна. Ні, російські танки цього року справді навряд чи рушать на Прагу. Але російський диктатор винесе з цього миру головний урок – Захід не здатен до відстоювання самого себе. Все решта – питання часу і контексту. 

І тоді може статись, що ми сьогодні будемо аж надто подібні до тих глядачів у цвейгівському кіно, які обнімалися святкуючи настання "миру для нашого часу" і вітаючи Невіла Чемберлена.

Джерело

Про автора. Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.