Герої помирають, а Татаров — живіший всіх живих

І саме тому треба боротися.

Вчора я дізнався про смерть в Авдіївці чудового молодого хлопця, музиканта, блискучого воїна 3 ОДШБр з позивним "Маестро". Ми познайомилися, коли з друзями приїхали їм грати на фронт під Бахмут. Він був дуже крутим, вчився на тромбоніста в консерваторії, нещодавно одружився. Хотів зробити про нього матеріал. Не встиг...

І його смерть мене підкосила і серце від цього болить аж ніяк не менше, ніж боліло 10 років тому, коли я побачив прострілену блакитну каску Устима Голоднюка.

Сорі — так і не звик за ці роки до цього трешу. Хоча скільки, здавалось би, людей вже загинуло і ще загине.

Яка може бути справедливість, коли ці двоє молодих, талановитих, гарних хлопців загинули з різницею в 10 років? Невже ми не могли якось це все відвернути, підготуватися, передбачити?

Як можна бути такими сліпими, щоб і через 10 років молоді талановиті хлопці мали гинути через те, що хтось надто тупий і плюгавий, щоб думати головою і брати на себе відповідальність хоч за щось?

Читайте також: Ми зняли нарешті окуляри з рожевими скельцями

Чому вони?

А не, наприклад, виплодок Татаров? Який розповідав, що Устима вбили самі майданівці, вірно служив Янику, і який зараз допомагає людині, яка в момент Майдану витанцьовувала для рашистів в Кремлі, а зараз має нахабство щось там говорити про Майдан?

І цей Татаров — живіший всіх живих, у нього все ок.

Де ж ця грьобана справедливість?

А як там всі чільні діячі того режиму, включаючи Яника? Вони всі живі, при баблі, чудом два роки тому не повернулися на російських багнетах до влади. Чекають на новий заход.

Може, і є якісь там далекодіючі закони карми. Які наздоженуть кожного, хто діє зло. Може, це вдарить по їх дітях чи ще якось там. Але людське життя — надто коротке. Щоб просто перевірити, чи це дійсно так.

Тому так — ніякої визначеної справедливості для конкретної людини в конкретному житті нема. Інакше б на місці рашки вже була б величезна, заповнена сіркою й лайном ущелина без дна.

Але вона сама по собі не з'явиться.

Як і не з'явиться вона для всіх, хто після Майдану допомагав тікати керівнику чорної роти беркутні Садовнику, який допоміг відродитися ригам, дав їм зайти до Ради, наплодити нові телеканали, претендувати на владу в країні. Це так — для справедливості та об'єктивності.

Читайте також: Що відчувають кати?

Так ось — до чого це я.

Ми не можемо знати й не знаємо, коли і як все закінчиться.

Але я особисто знаю напевно — якщо зупинитись, то тоді зло переможе. І ніхто ніколи ні за що не відповість.

Так є хоч якийсь шанс. Що завдяки діям тих, хто завжди знав відповідь на питання: "хто я" і чому недостатньо "просто перестати стріляти" та прибирати "лінію разграніченія в сваєй галавє", зло хоч трохи відступить або не зможе захопити одразу все.

Я більше не ставлю питань про те, чи є шанс на нормальне життя. Цілком приймаю, що життя мого покоління піде в топку цієї війни. І ми ніколи не вийдемо з цього нескінченного лютого.

Але зупинитись — ще страшніше. Бо це — визнати торжество зла у всіх його проявах.

Від дрібних бісів типу згаданого Татарова чи Подоляка — і до головного диявола в кремлі.

Тому так — залишається тільки боротися. До кінця. Бо тільки так в усьому цьому кривавому десятирічному бойовиську є смисл.

І шанс на те, що хоч хтось відповідатиме за вчинене.

Але буде це тільки тоді, коли хтось це зробить своїми руками.

В ніяке Боже провидіння я більше не вірю. Ясно, що все це зло коять люди, конкретні люди.

І все одно не приймаю, чому Устима чи Маестро більше нема.

Тому — все самі.

Вічна пам'ять всім, хто поліг в нашій війні. Від Небесної Сотні й до тих, хто прямо зараз тримає фронт.

Хоча і пам'ять ця буде існувати тільки в тому випадку, якщо ми її збережемо.

Джерело

Про автора. Богдан Буткевич, журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.