Глибокі надра меншовартості

Гадаю, нема потреби докладно розбирати суть цієї "угоди", це вже зроблено багатьма, і різночитань практично немає.

Ця "угода" мала б сенс за двох умов: якби ми виступили агресором та розпочали неспровоковану війну, а потім ще й цю війну програли. Тоді це була б типова угода про репарації, які накладають переможці на переможених у покарання за розв’язану та програну війну, і це було б виправдано та справедливо.

Оскільки обидві умови не дотримані – не ми почали цю війну, і ми її поки що зовсім не програємо, то навіть всерйоз обговорювати цю угоду нема ні підстав, ні сенсу.

Те що Штати при Трампі ставляться до нас саме так – як до країни, яку вони разом з рашкою перемогли, і ресурси якої тепер мають поділити з Кремлем на правах переможців – цілком логічно, абсолютно вписується у весь світогляд трампістів, тож навряд чи це зміниться, які б ходи не вигадували наші та європейські дипломати.

Інша річ, що до перемоги над нами Трампутіну ще "як до неба рачки", тож грабунок наших надр та нав’язування нам багатомільярдного боргу за надану раніше безповоротну допомогу залишається такою саме "вологою фантазією" Дональда, як капітуляція України та "аканчатєльноє рєшєніє укрАинскаво вапроса" для Владіміра.

Щоправда, за однієї умови: якщо ми самі себе не перемудруємо, і не переконаємо без жодних на те підстав, що ми "не можемо собі дозволити" послати Трампушку слідом за російським корабликом, і "нема іншого виходу, аніж щось із ним підписати".

На жаль, останнім часом я спостерігаю цілу хвилю публікацій, спрямованих на захист трампівської грабіжницької угоди, і на переконування нашого суспільства не лише у її "неминучості", але навіть у її "корисності для України"!

Читайте також: Чи є "червоні лінії" у справі угоди про корисні копалини?

Звісно, одразу йдуть обмовки про те що підписувати треба не нинішню її версію, треба поторгуватись, добитись якихось змін на нашу користь – але загалом віддати наші надра в управління Білому Панові - це найкраще що можна придумати в інтересах нас, недолугих аборигенів, і слід хапатись за таку "унікальну історичну можливість".

Аргументація трамполизів – "угодопідписантів" містить купу брехливих положень, починаючи від необхідності "залучення інвестицій" (в "угоді" нема ні слова про залучення інвестицій зі Штатів, навпаки – за все платимо виключно ми, а американці є виключно бенефіціарами), "доступу до технологій" (про що знову ж таки в "угоді" ні слова, і взагалі "угода" не про це, і що насправді робиться абсолютно інакше), але головний аргумент, який в різних формулюваннях повторюють вони всі, зводиться до того, що ми самі "нездатні дати раду" нашим надрам, і без американців "ніколи їх не зможемо розробляти".

Ми маємо справу із типовим проявом ментальної несамодостатності. Ця несамодостатність – страшна постколоніальна хвороба, якою заражена значна частина нашої політичної та економічної "елітки". 

Оскільки ці люди ніколи не були частиною нашого національно-визвольного руху, незалежність для них виглядає "випадковим збігом обставин". Вони ніколи не уявляли собі Україну як дійсно окрему, незалежну державу, а наш народ не сприймають як здатний на самостійне успішне існування.

Ми звикли до такого ставлення від "вати", "совкофілів" та малоросів, для яких Москва досі лишається ментальною столицею, законодавицею мод та стилю, центром інтелектуального життя, омріяним місцем успішної кар’єри тощо. З ними все зрозуміло, і в часі великого вторгнення вони здається вже назавжди залишились у маргінальній меншості.

Але, на жаль, розчаруватися у Москві та жахнутися ексцесам "руцкава міра" ще не дорівнює повірити в свої сили, в свій народ, та стати українським націоналістом. Є простіший шлях: переорієнтуватися з "бєлокамєнной" на "Вашингтонський обком".

Читайте також: Трамп, Зеленський і рідкісноземельні ресурси: що насправді Київ пропонує Вашингтону. Пояснюємо

Цей шлях "малороса – западніка" передбачає збереження всіх стереотипів та уявлень малороса "класичного": про нашу засадничу провінційність та "селюцтво", про вторинність нашої культури, неспроможність збудувати дійсно самостійну державу, загалом весь колоніальний погляд на Україну, століттями культивований російською пропагандою. Але замість "русскава баріна", який тепер визнається поганим, злим авторитарним азіатом, до схеми вводиться добрий лагідний європеєць або американець.

На відміну від злого московита, він чомусь повинний дійсно бажати нам добра, хотіти поділитися з нами всіма здобутками високої культури, цінностями та благами демократичного суспільства, включно навіть зі своїми статками. 

Він аж так просякнутий духом гуманізму та безкорисливого служіння слабшим за себе, що готовий тяжко позіхнути, обтрусити пил із визнаного дещо анахронічним колоніального пробкового шолома, знову звалити собі на плечі оспіваний Кіплінгом Тягар Білої Людини, і взяти на себе непросту справу зовнішнього управління нерозвинутими українцями, і то винятково заради нашого блага…

В цій схемі насправді не два, а три елементи: Добрий Білий Пан, недорозвинутий український нарід, та проміжна ланка – оці самі прозахідні малороси. Вони розуміють що Білому Пану не до дрібниць та подробиць, у нас він буватиме наїздами, отже потребує надійних та вірних прислужників з числа освічених аборигенів. 

Роль цих освічених аборигенів на службі Білого Пана – межа сподівань та амбіцій тої псевдоелітки, яка до закриття Трампушкою USAID вистрибом бігла на посольські фуршети, а тепер переконує нас не посилати трампістів з їхньою "угодою про репарації", а якось пом’якшити її у деталях та обов’язково хоч в якомусь вигляді підписати.

Згадаємо скільки разів ми чули солодкі пісні про необхідність зовнішнього управління Україною, при тому чули не напряму від Заходу (який далеко не так нас потребує, як ми звикли декларувати), а саме від претендентів на роль освічених аборигенів у колоніальній адміністрації. 

Нам вже розповідали і про інвестиції, і про технології, і про впровадження цінностей, а найчастіше – про нашу неспроможність самостійно подолати корупцію, яка нібито давно подолана на Заході.

Читайте також: "Рідкісноземельну" історію слід завершувати якнайшвидше

Я наївно сподівався, що дивлячись як у "зразково-показовій демократії" Ілон Маск однією рукою визначає ефективність витрат державного бюджету, а другою водночас отримує багатомільярдні контракти з цього самого бюджету, наші претенденти на роль аборигенної прислуги бодай трохи стулять писки.  І тому що як виявилось ми далеко не гірші на планеті. І тому що проблеми нам слід вирішувати самим, для себе та своїх дітей, а не щоб "догнать і пєрєгнать" тих, хто насправді виявився на жаль не більш захищеним від олігархів та корупції, аніж ми. І вже тим більше не щоб "сподобатись панові", адже смаки та забаганки "пана" як виявилось дуже швидко та радикально змінюються. 

Але ж ніт, "поганому виду не бува стиду" – і от ми вже бачимо нову хвилю проявів колоніальної малоросійської свідомості, значно гіршу за попередні.

У попередніх ітераціях нас принаймні переконували орієнтуватись на загалом правильні зразки, на реальне Добро – от тільки чомусь відмовляли нам у здібності самим, без зовнішнього управління, розбудувати повноцінне суспільство, базоване на цінностях західної цивілізації. Тепер же нам нав’язують угоду зі Злом, базовану на світогляді Зла, і на умовах Зла.

Трампівська "угода" про надра погана не окремими умовами – вона відпочатку базована на абсолютно ворожій нам картині світу. Цей світогляд, в якому ми відпочатку не є суб’єктом з правами, побажаннями, власною волею, а є лише територією з ресурсами (притому територією "історично" російською, але яку через "дурість Байдена" спробували у рашки забрати, і тепер за цю "дурість Байдена" слід розплатитись зі Штатами за наш рахунок) визначає конкретні умови.

Таке неможливо "покращити", ту нема про що і головне нема з ким "торгуватись".

Якщо ми всерйоз обговорюємо подібні "угоди" - тоді чому ми не підписали Стамбульську капітуляцію? Або, як прямо каже нам Трамп, чому ми не здалися без бою 24 лютого 2022?  І взагалі, нащо ми тоді проголошували незалежність?

Для мене  і для будь-кого із нашого "ваінствуюющєго мєньшинства" відповідь очевидна. Проблема в тому, що значна кількість українців, зокрема із "елітки", насправді досі не знають нащо ми проголошували незалежність, в їхній картині світу ми нездатні самі творити свою історію та визначати свою долю. І для всіх носіїв цього колоніального світобачення обговорення "плюсів" трампівської "угоди" є цілком природним та нормальним.

Читайте також: Стаття NYT – чиста правда від першого до останнього слова

Де в цій картині наша чинна влада? А я не знаю. Не маючи достовірної інформації зсередини, мушу судити виключно за зовнішніми проявами, а вони поки залишають дві можливості, десь із рівною ймовірністю.

Є варіант, що наша влада добре розуміє категоричну неприйнятність будь-якої версії угоди із Трампом, за винятком ні до чого не зобов’язуючого "меморандуму", який зірвався під час скандалу у Овальному кабінеті.

І в такому разі всі ті "пляски із бубном" довкола угоди – контракти з юридичними компаніями, формування переговорних команд, якісь там зустрічні пропозиції – це лише свідоме затягування часу, відкладання якомога надовше моменту остаточного розриву зі Штатами.

Цей розрив все одно неминучий через те, що Трамп та трампісти всією душею на стороні рашки та Пуйла. Але чим пізніше від станеться, тим більше "байденівських" снарядів доїде до наших захисників та захисниць, заради чого варто тягнути час.

Мені дуже хотілося б вірити, що саме цей варіант відповідає реальності. Однак на жаль він не єдиний можливий.

Існує дуже не нульова ймовірність того, що наша влада досі не готова настільки повірити в наші власні сили, щоб бути готовою послати Штати слідом за рашкою, та воювати далі самотужки – з усіма ускладненнями та непопулярними рішеннями, які витікають із такого вибору.

За своєю ґенезою чинна влада на жаль не просто не вихідці із табору борців за незалежність (на жаль, борці за незалежність за всі три десятиліття цієї самої незалежності ще жодного разу не отримували від нашого мудрого та поміркованого народу мандату на керування державою), а прямо навпаки.

Ні для кого не секрет, що на момент обрання і ті кого обрали, і ті хто їх обирав виходили із міфічного світогляду, в якому російсько-українська війна тривала "бо на ній наживались", а щоб її припинити необхідно та достатньо було подивитись у очі Пуйла.

Читайте також: Трамп спровокував інфляцію всередині країни й світову економічну рецесію

Так само не секрет і не новина, що обрані у 2019 ментально були абсолютними малоросами, повністю орієнтованими на Москву як культурну столиці, центр бізнес-інтересів, і загалом зразок для копіювання.

З того часу пройшло чимало часу, загинуло багато людей. І величезну еволюцію, пройдену нашими можновладцями, може заперечувати лише той, хто принципово не переглядає своїх оцінок із плином часу, а просто "ненавидить по факту ненависті". Від симпатії до Москви та підлабузницького захоплення руцкоміром у них давно не лишилось нічого, крім гіркого розчарування. Їхня злість на московитів цілком щира, і включає в тому числі біль від зневіри у колишніх ідеалах, та образу зраджених надій та сподівань (яких у нас, націоналістів, ніколи не було).

Але чи переросло розчарування у Московії у віру у наші власні сили, у наш народ та країну? Чи ж наших керманичів вистачило на розрив із Москвою лише за умови повної підтримки Заходу? І розворот зі Сходу на Захід то одне, а готовність послати разом і Кремль і Білий Дім – то зовсім інше?

Не маю сумнівів, що рішуча підтримка Заходу, на той час уособлених Байденом та Джонсоном, дуже полегшила нашій владі розрив із Кремлем та допомогла зайняти правильну позицію лідерів у екзистенційній війні за наше виживання та незалежність.

Наразі ситуація радикально змінилась – Штати перейшли на бік Рашки, а підтримка Європи, уособленої Макроном та Стармером, суттєво слабша за той рівень, який необхідний для компенсації зради Вашингтону.  Вибір стоїть не між різними "центрами притяжіння", а між повною опорою на власні сили, і де-факто капітуляцією під тиском і ворогів, і вчорашніх союзників. Чи готова наша влада обрати перше, розуміючи всю складність цього шляху?

Дуже скоро ми отримаємо відповідь на це запитання. І саме ця відповідь дуже значною мірою визначить не лише політичне майбутнє нашої влади, а весь перебіг нашої історії у вирішальний період.

І ми не маємо пасивно чекати відповіді на це питання.

Трампівська "угода" не лише неприйнятна сама по собі. Вона перший крок до капітуляції перед об’єднаним Трампутіним, і водночас тест на готовність України йти до кінця у визвольній війні та обирати повну самостійність.

Ми маємо всіма доступними каналами надіслати відповідні сигнали і на Банкову, і до Брюселю, і Білого Дому. 

Читайте також: Нова Велика депресія. Нащо Трампу тарифи проти всіх?

Якщо наша воля, воля українців, буде очевидною та однозначно артикульованою, у нашої влади не лишиться вибору окрім як "очолити те, що не можна спинити". А ворогам та союзникам не лишиться нічого, окрім як прийняти до відома ще одну нову реальність, вчергове створену українцями всупереч уявленням та бажанням оточуючого світу – як ми вже робили і 191-му, і у 2014-му, і у 2022-му.

Єдине, в чому я згодний із трамполизами – "заугодівцями", це в тому що ця "угода" є дійсно унікальним історичним шансом та вікном можливостей. Тільки це вікно спрацює "від зворотнього" – якщо ми знайдемо у собі сили послати і цю угоду, і її автора слідом за московитським корабликом.

Ми маємо виринути із глибоких надр меншовартості наших "еліток", та ствердитись ще раз – щоб колись у майбутньому наші історики з висоти переможної поблажливості подякували Трампу, за те що своїм хамством та недооцінкою змусив українців вчергове зібратись із силами та виявити свої кращі риси та чесноти.

А ще ці історики довго дискутуватимуть, як так сталось що в Україні у розпал визвольної боротьби знаходились голоси, які відстоювали ідеї "зовнішнього управління" як нібито "блага для українців". Залучатимуть до дискусії психологів та психіатрів, аналізуватимуть досвід постколоніальної емансипації інших народів. Оцінюватимуть час, об’єктивно необхідний для формування дійсно національних еліт, та визначатимуть фактори, які впливають на віру у свої сили та виховання внутрішньої самодостатності.

Їм буде про що дискутувати, цим майбутнім історикам. 

За умови, що ми зараз не схибимо.

Джерело

Про автора. Євген Дикий, науковець, військовий.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.