Конституція на картонці: чому українці знову вийшли нагадувати владі її межі

Минулого літа люди стояли на площі Франка неподалік Офісу президента через історію з НАБУ і САП. Цього літа – через кадрові рішення у Кабінеті Міністрів. Хіба що змінилися гасла на картонках. А причина залишилася незмінною – президентські рішення, які й змушують людей вийти на площі з мітингом. 

Халепа у тому, що ці мітинги – водночас і добра, і погана новина.

Добра, – бо українці вкотре довели: навіть під час великої війни вони не готові мовчки погоджуватися із суперечливими та провальними рішеннями президента. Тут наше суспільство вкотре доводить свою зрілість, що не скажеш про низку державних інституцій. 

Погана ж у тому, що цих мітингів можна було б і уникнути. У зрілій державі влада пояснює свої рішення до того, як люди беруть у руки мітингові картонки.

У вівторок я майже весь день провела у Верховній Раді. І давно не бачила депутатів настільки розгубленими. Вони сперечалися про різне, але майже кожна розмова зрештою впиралася в одне запитання: навіщо саме зараз? Причому це запитували не лише в опозиції. Найбільше нерозуміння я бачила саме серед президентської більшості. Для депутатів "Слуги народу" найбільшою образою стало дещо показове: президент вкотре не вважав за потрібне обговорити з ними про перетасовування портфелів в Кабінеті Міністрів. Видається, у Зеленського остаточно сформувалася нова модель управління. Назвімо її "телеграмною монархією". Бо його раптові кадрові рішення парламентарі дізнаються лише із соцмереж та медіа. Запилена Конституція тим часом журливо чекає, коли її знову відкриють за призначенням.

Читайте також: Зеленський, Федоров, Сирський і всі, всі, всі... 

Українці вже проходили через владну ненажерливість двох президентів, які надмірно жадали сильної президентської влади. Обидва рази це закінчувалося погано. На щастя для нас, зараз існує протилежна форма правління, про що ми демонстративно нагадуємо Банковій. 

Зізнаюся, відставка Юлії Свириденко не стала для мене великою політичною сенсацією. Її прем'єрство навряд чи увійде до підручників як епоха великих рішень, що змінювали країну. Найімовірніше, історія запам'ятає її як другу жінку і другу Юлію, яка очолювала український уряд. Але й ця новина прожила недовго. Кулуарами поповзли плітки, що наступним на вихід піде міністр оборони Михайло Федоров. І вже як ми з вами знаємо – це виявилось правдою.

За останні кілька років я не пригадую жодного міністра, відставка якого викликала б такий спротив – і не лише в суспільстві, а й усередині самого парламенту. А останньому вгодити з міністрами ну вкрай складно. За довгий час я вперше бачила, як депутати різних політичних таборів відкрито відстоювали конкретного члена уряду. Для української політики це якась аномалія.  

Михайло Федоров, будьмо відвертими, не класичний політик. Його капітал – вміння будувати стратегію та запускати процеси. Найіронічніше, що власну політичну вагу він почав набирати поруч із самим Володимиром Зеленським. Так Федоров зміг показати себе як ефективного управлінця. Здавалося б, це і є політична історія успіху. Та втім, чиновнику можуть пробачити провалену реформу значно легше, ніж самостійну високу політичну вагу. Я не беруся стверджувати, що саме це стало вирішальним аргументом Зеленського. Але є річ, яку важко не помітити. 

Читайте також: Відставка Федорова: влада поводиться так, наче на календарі досі весна 2019 року

Сам президент фактично визнав існування конфлікту між міністром оборони та головнокомандувачем ЗСУ. 

Про розбіжність підходів цих двох людей говорили ще на початку призначення Федорова у Міноборони. Він – людина інновацій та технологій. Сирський – старої армійської системи й традиційної  артилерії. Проблема лише в тому, що війну не виграти, коли дві концепції починають воювати одна з одною.

Сирський та Федоров просто не чули одне одного. Міністерство оборони, Генеральний штаб і Збройні сили – це не корпорації-конкуренти, які ділять ринок. Це елементи одного механізму. Якщо вони починають працювати один проти одного, то ламається життєдіяльність держави. А для нас це зараз – обороноздатність. 

Зрештою, якщо конфлікт був системним, чому політичну відповідальність за нього покладають лише на одного?

Президент може пояснювати це темпами реформ мобілізації, контрактної служби чи ТЦК. Але погляньмо на це зрілим поглядом. За шість місяців неможливо завершити реформу, яка залежить від Генштабу, Міноборони, уряду, парламенту, тим паче це досі зав’язано на складній бюрократичній системі. За цей час можна лише задати напрямок. І Федоров принаймні спробував це зробити. Натомість за останні місяці країна пережила достатньо гучних скандалів навколо окремих бригад, командирів, мобілізації, організації оборони та кадрових рішень. Наслідки у цих провалах – смерті людей. Проте це чомусь не стало приводом для аналогічно жорсткої розмови про персональну відповідальність інших учасників цього процесу. 

Якщо придивитися до тих, хто сьогодні виходить на мітинги, то це переважно люди, які виросли разом із незалежною Україною. Вони не пам'ятають країни, де мовчання було умовою виживання. Їх складно залякати й ще складніше переконати, що незручні запитання треба відкласти "до перемоги". І було б великою політичною помилкою списати їхній протест на юнацький максималізм чи надмірну емоційність. Вони вийшли тоді, коли відчули, що держава починає віддалятися від принципів, заради яких ці українці готові її захищати.

Минулого року президентові знадобилося лише кілька днів, щоб почути суспільство і відступити. Тепер же доведеться чекати, коли депутати повернуться до сесійної зали. Тож інтрига навколо очільника Міністерства оборони поки зависне до серпня. Звісно, якщо на те буде воля Банкової.

Якщо українці щоліта повертаються на ту саму площу, щоб нагадати владі про межі її повноважень, то протест поступово перетвориться не на виняток, а на спосіб діалогу між суспільством та владою. І найстрашніше – не сам шмат паперу в руках людей. А те, коли вони перестають вірити, що їх все ще можна почути без цієї картонки.