Культура під обстрілом. Як зупинити багатовікове нищення й грабунок української спадщини

Це не "хаос війни", це продовження імперської практики на три століття: забрати, привласнити, переписати походження, показати світові як "російське". Нашу відповідь потрібно зробити законною, сильною і системною.

Як працює імперський конвеєр привласнення

За словами мистецтвознавці Діани Клочко, ще за Петра I з українських маєтків вивозили скульптури й рідкісні речі "для Петербурга", а за Катерини II з монастирів забирали давні рукописи — "аби формувати бібліотеку Академії художеств". Логіка одна й та сама: забираємо, бо ці землі "варварські", тут немає "справжніх інституцій", вони є лише в імперській столиці.

У XIX столітті грабунок прикрили "науковістю". Київ системно розкопували, а знахідки — від княжих скарбів до візантійського золота — прямували в Ермітаж. Під Севастополем демонтували унікальну античну мозаїчну підлогу — "щоб урятувати" — і також вивезли до Петербурга. Приватні ініціативи на кшталт Терещенків лише частково спротивилися конвеєру, але "основний масив" артефактів все одно опинявся в імперії, де його показували як "велич російської історії".

Така сама технологія застосовувалася й у XX столітті. Діана Клочко для мого блогу розповідає, як росіяни вивезли фрагменти мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого на московську виставку під приводом "ювілею Слова о полку Ігоревім" і не повернули, оголосивши "пам’ятником русской культуры". 

Паралельно українців позбавляли права на інтерпретацію власної спадщини, українським науковцям обмежували спеціалізації й доступ до джерел: "Вони мають право говорити про наші рукописи та ікони, ми — ні". 

Схема незмінна, і сьогодні це робиться під звуки ракет: 

• оголосити провінцією;
• "евакуювати задля порятунку";
• привласнити й переписати походження;
• легалізувати на міжнародній сцені як "російське".

Уроки окупації: грабунок під прицілом камер

Херсонський художній музей налічував понад 10 тисяч експонатів. Директорка Аліна Доценко в перші місяці окупації рятувала колекцію вигаданою легендою про ремонт і порожній музей. Та зрадники здали схованки. Озброєні росіяни оточили будівлю і кілька днів вивозили фонди у фури без номерів та жовті "шкільні" автобуси. Містяни, ризикуючи життям, фіксували пограбування на телефони — ці кадри стали доказами.

Паралельно відбулася інша історія — маріупольська. За відкритими свідченнями, директорка музею Куїнджі Наталія Капустнікова, пообіцявши перевезти найцінніше "в підвал", сховала шедеври у себе вдома, показала їх російським пропагандистам, передала окупантам — і втекла до РФ. Лише тепер маємо кримінальне провадження. Питання: чи можна було евакуювати фонди завчасно? Чи не зупинила рішення про евакуацію державна бюрократія та страх музейників узяти персональну відповідальність?

Журналістка Олена Солодовнікова нагадує: багато музеїв узагалі не мали зацифрованих каталогів — лише "амбарні книги", які грабіжники забирали разом з експонатами. Через це навіть приблизно порахувати втрати часто неможливо. За її словами, росіяни далі легалізують крадене, створюючи "музеї-клони" з сайтами й телеграм-каналами та вносячи українські роботи у свій "держреєстр музейних цінностей". Для необізнаних іноземців це виглядає як "завжди російське".

"Ми зберігаємо, повернемо після війни" — фальшивий аргумент

Частину херсонських шедеврів вивезли до "музею Тавриди" в Сімферополі. Його директор Андрій Мальгін демонструє "договори зберігання" — підписані з колаборантами та фейковими "міністерствами". На практиці це означає сховища без доступу, без оцифрування, без публічності. "Світ втрачає частину візуальної історії", — пояснює Клочко. 

Захист культурної спадщини. Що робить світ і чого бракує нам?

Ефективні моделі повернення культурної спадщини є. Італійські карабінери ще з 1969 року мають спеціальний підрозділ із тисячами співробітників. Вони створили програму штучного інтелекту, яка відстежує фрагменти зображень у мережі та зіставляє їх із базами викраденого. Італійці готові віддати нам цей інструмент. Ми поки що відповідаємо "четвіркою" в Офісі Генпрокурора, яка руками описує експонати для Інтерполу. Цього свідомо мало.

Але є й перемоги. Наприклад, історія зі Скіфським золотом. Після восьми років судів Верховний суд Нідерландів постановив повернути колекцію Україні. Тобто країни, що дотримуються права, ухвалюють рішення на нашу користь. Росія є зробила висновки й тепер вивозить украдене на виставки в тих юрисдикціях, де "перехопити важче".

Цифровий порятунок, який ми втратили

До великої війни музеї показували лише близько 5% фондів. Решта — у сховищах, без якісної цифрової фіксації. 

За словами мистецтвознавці Діани Клочко, закон про обов’язкове тотальне оцифрування мав з’явитися ще під час ковіду. Він міг би не замінити оригінали, але зберегти доказову базу: зображення, описи, походження. Сьогодні без цього маємо слабкі позиції.

П’ять кроків, які маємо зробити зараз

1. Визнати спадщину сферою нацбезпеки. Евакуація фондів із прифронтових та прибережних регіонів має відбуватися за спрощеною процедурою, без місяців погоджень. Також варто розширити повноваження директорів музеїв для термінових рішень. Найцінніші експонати мають бути "запаковані" і готові до евакуації завчасно.
2. Оцифрувати все. Єдина захищена база з дублікатами на зовнішніх серверах (у т.ч. за кордоном), технічні стандарти зйомки/опису/POA, обов’язкова прив’язка до міжнародних реєстрів. Це умова правової суб’єктності наших колекцій.
3. Створити "армію повернення". В Україні має бути створена міжвідомча служба з не менше ніж 50–100 фахівців: прокурори, юристи з мистецького права, мистецтвознавці, OSINT-аналітики, digital-форензика. Постійний моніторинг аукціонів, даркнету, приватних продажів; офіційні канали з Інтерполом, Європолом, митницями ЄС/США/Японії.
4. Готувати великий позов. Не лише індивідуальні справи, а позов щодо культурного геноциду — як системного знищення ідентичності. Докази вже накопичуються — їх треба звести під єдину правову рамку й подати в міжнародні інстанції.
5. Зібрати міжнародну коаліцію реституції. ЮНЕСКО, ЄС, США, національні музеї, провідні аукціонні доми. "Червоні списки" для митниць, публічні зобов’язання інституцій не купувати украдене, швидкі "чорні маркери" для підозрілих лотів. Окремо — двосторонні угоди про повернення і спільні розслідування.

Потрібна політична воля, а не риторика

Останнє виїзне засідання профільного комітету у Львові показало: музейники готові, технічні рішення існують, партнерська допомога — поруч. Потрібні політична воля та бюджетні пріоритети. Бо якщо не почати зараз, за десятиліття світ звикне вважати українське російським. Так уже було, і так бути не повинно.

Боротьба за культуру відбувається просто зараз. І у цій війні перемагають не гасла, а каталоги, евакуаційні накази, цифрові бази, судові позови й карабінери, що приходять з ордером. Наше завдання — зробити так, щоб у цій війні за пам’ять перемогла Україна.

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.