Не ламаймо наших дітей

Звісно, прийшли у свою школу — туди, де дитина навчалась до війни. 

Варто сказати, що з Німеччини донька подруги поверталась охоче, хоч і зі слізьми. 

Всі адаптаційні періоди там закінчились, зʼявились друзі, багато прекрасних гуртків, суботня українська школа, дівчинка наполегливо вчила німецьку і ще французьку і, в результаті, стала однією з найкращих у своєму класі. 

Її проводжали тепло, говорили, що переживають за безпеку через війну, обіймались і плакали. Директорка школи написала дитині теплого листа. 

І це все було чуттєво і мило. 

Але немає нічого кращого за свій  дім і рідну Одесу. Попри все — обстріли, ракети та шахеди. 

Періодично, коли подруга з донькою приїжджали на трохи в Одесу, дівчинка кожного разу ходила до своєї школи, щоб побачитись з однокласниками, з вчителькою. Тобто, звʼязок підтримувався і повернення було бажаним. 

- І от приходимо ми у свою школу, — розповідає подруга. - Нас з Діною відправляють до директорки. У приймальні зустрічає строга секретарка, ми чекаємо. Навкруги вчительки. І одна із них, суворо дивлячись на нас, каже з натиском: ви розумієте, що вам потрібно буде дуже добре попрацювати, щоб наздогнати! І це прозвучало, як те, що ми маємо бути достойними, щоб вони нас взяли назад! Потім ми заходимо до директорки, і починається запрошення до пекла. 

Читайте також: Як стати щасливими без уроків щастя в розтерзаній країні?

Коротше, дитину в школу візьмуть. Але! Треба написати 9 тестів, в тому числі скласти тест з фізкультури, пройти медичне обстеження (найрозумніше із переліченого) і все це зробити швидко, бо "учениця відстала від програми". 

- Моя Діна дивилась на все це квадратними очима, — продовжує подруга. - Коли ми приїхали до Німеччини, ніхто не вимагав від моєї дитини складати тести, знати німецьку бездоганно присідати та стрибати, щоб скласти тест з фізкультури. Діна взагалі не знала жодного слова німецькою. Там навпаки — створили всі умови, де вона почула безпеку і бажання вчитися. 

- Скажи, — питаю подругу, — а якби Діна не склала ті тести, то що б було? 

- Не знаю. Але теж задавала собі такі питання. Ви її не візьмете в школу? Залишите на другий рік в тому ж класі? Викличете батьків до школи? 

І почала моя подруга разом з донькою писати ті тести. За допомогою штучного інтелекту. І дитина,  після німецької школи, побачивши, яке рішення їй пропонує власна мама, розгублено запитала: хіба можна списувати? 

- А у нас не було варіантів. Так, ми тупо все списували. Я пояснила все доньці. У Діни нормальна вчителька. Коли я, шокована, прийшла до неї від директорки, та мене заспокоїла. Типу — такий порядок, що я можу зробити? Якось напишете, знайдете вихід із ситуації, бо він є. Ну, ми й знайшли. Ще технології треба здавати. 

- А це що? 

- Це праця, як у нас було, уроки праці. 

І тут я розсміялася. В смислі? Тести з уроків праці? Це як?

Подрузі було не смішно. 

- А чому ти смієшся? - навіть трохи образилась вона. - Я ж не придумала! 

І вона показала мені чат з листуванням з приводу уроків технології. 

Знаєте, що треба було здати? Вироби типу совушки, зайчика і так далі. З початку навчального року. 

І це не жарти. 

Мені б дуже хотілось, щоб це все було фантазією і гумором. На жаль. Я бачила завдання і листування. 

Коли подруга мені почала розповідати про цю дичину, я аж завелась: ну, що ти таке кажеш?! я точно бачила, що дітей назад приймають без жодних умов і тестів; зараховують в той клас, який підходить за віком, навіть якщо вона не вчилась онлайн; зараховують оцінки з зарубіжної школи. 

Подруга сказала, що я з космосу. Бо цього всього не існує. 

Читайте також: Влада розмовляє зі своїм народом, як з розумово відсталими

І ще сказала: наші діти там стали кращими, вони багато працювали, і ось так зустрічають. І це точно не поодинокі випадки. Як повертатися в таку атмосферу?

Днями написали про суїцид  студента 2 курсу театрального відділення в коледжі Ужгорода. Він не склав національний мультипредметний тест (НМТ), який  визначає, чи зможе студент вступити на бакалаврат, чи залишиться у коледжі. 

Хлопець залишив відео, в якому сказав, що йде з життя через нездачу тесту. 

Я бачила звернення до Міносвіти з проханням переглянути рівень складності та вимоги до складання НМТ. І, як приклад надмірного психологічного навантаження, високого рівня стресу, очікування та тиску, вказувався випадок з ужгородським студентом.

Подібне ламає дітей і молодь. Втрачається віра в себе. І діти не почуваються в безпеці взагалі. 

Це все вкупі з життям в умовах війни. Після локдауну. 

Я не знаю, що буде з усіма нами після війни. І, особливо, що буде з дітьми. 

В школах шаленими темпами зменшується кількість хлопців 17 років. Порожніють класи. 

Поясніть мені, будь ласка, чому, якщо мобілізація з 25 років, заборонений виїзд з 18?! От в чому логіка?! Юнаків вивозять за кордон. Статистика невідома. 

Я ще якось можу зрозуміти, чому не повідомлять статистику воєнних втрат. А навіщо ховати статистику дітей, які виїхали за кордон, особливо хлопці з 16 років? 

Може, ця статистика якось приверне увагу і скоротить кількість дурні, яка відбувається майже у цілодобовому режимі? 

Може, міністр освіти, прихід якого ми всі вітали і якому раділи, якось займеться своєю роботою — освітніми політиками? 

Бо у мене таке враження, що наші чиновники від освіти й не лише, отримують відсоток від польських коледжів і вишів, які вже озолотились на українських юнаках, яких вивозять батьки через недолугу, непродуману і шкідливу діяльність української влади. 

Я знаю, що багато жінок не повертаються навіть у відносно безпечні регіони через те, що їхні діти у захваті від тамтешніх шкіл. Саме це тримає багатьох — бо діти хочуть до школи! 

Ми стали країною, яка має найнижчі темпи народжуваності у світі - 228 місце у нас, народжується 6 дітей на 1 000 осіб. 

І ми маємо високі темпи незворотних втрат. 

Я вірю в те, що люди повертатимуться з-за кордону. Вірю, що наша країна втримається. Вірю, як ніколи. 

Але, поки тяжко і криваво відвойовують нашу свободу, хіба не варто всім, хто має бронь, вплив, ресурси й можливості, робити очевидні, нормальні речі для України! 

Чи, хоча б, не множити фігню?

Джерело

Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.