Не Орлом єдиним: російські боти, притомні голоси та бром

Фільм Єжи Гофмана “Вогнем і мечем” дуже популярний в Польщі: вже чверть століття його регулярно показують на державні свята та довгі вихідні. І закінчується він, як відомо, міркуванням “Ненависть вросла в серця і отруїла братню кров…” і далі за текстом про те, як нашим розбратом скористалась Росія задля знищення обох. 

За скандалом з “Білим орлом” залишилось непоміченим і те, що очільники Конфедерації корони польської - тих самих “най най пропольських ура патріотів” - ходили святкувати до російського посольства їхній день незалежності, де лобизались із послом та розсипалися йому в компліментах та визнанні. 

І в ці ж дні народні “патріотичні патрулі” ходили вокзалами Варшави та перевіряли документи в мігрантів. Не українців - тих, хто відрізнявся кольором шкіри. Мабуть в посольстві з ними ділилися досвідом як “щеміть таджиків” в Москві чи Пітері.

На тлі всього цього, саме орденське питання медійно вийшло наперед. З палкою дискусією навколо. Що в ній бачити - це як напівпорожня або напівповна склянка з водою. Я фокусуюсь на численних голосах притомних. Заявах особистих і колективних. Рефлексіях. Мені пишуть поляки із вибаченнями за свого президента. В соцмережах його назвали “політичним піроманом”. По місцевому ТБ я не спостерігаю одобрямса (ну окрім представників конкретних політсил), і чую багато голосів абсолютно здорового глузду. Вчора, наприклад, ведуча наполегливо питала політиків “а які конкретні вигоди отримала Польща від цього кроку?”. Тим більше напередодні саміту з відновлення, в якому дуже зацікавлений взяти участь польський бізнес. Відповіді не було.

Моя прабабуся, народжена ще у 90-х роках позаминулого століття, розповідала про свою чи то старшу сестру чи тітку, яку забив польський пан, в якого та працювала. Побив так, що вона за кілька днів померла. А красуня, казала, була. Про те, що це поляки такі сякі й слова не було. Лише про людську жорстокість, і як це так можна було загубити молоде життя.

Теоретично, з цього прадавнього сімейного епізоду можна було вивести етнічну неприязнь. Але у моєї бабусі у Києві були подруги-сусідки Бася і Кася, і про забиту до смерті родичку вона їм не згадувала. Як і не завадило це мені останні 30 років проводити багато часу у Польщі.

Мірятись кривдами, коли ворог атакує одних і загрожує іншим, здається ідіотичним. Але це, на жаль, для обох країн - реальність.

Чи були злочини проти поляків на Волині? Були. Незалежно від того, що їх спричинило, на що вони були відповіддю і всіма складними нюансами, -  це не виправдовує, що невинні людини гинули. 

Так, ми теж можемо вихопити епізоди з м'яко кажучи, не простого минулого (у країн-сусідів воно не буває простим, ми тут не в особливій ситуації). У 2023-му польський ІНП виключив депортацію в межах операції “Вісла” з переліку злочинів. Це не викликало фурору в середовищі українських політиків. І польський же суд у відповідь на скаргу Об'єднання українців в Польщі постановив, що ІНП має відновити розслідування. Розслідує досі.

Тож: злочини на етнічному ґрунті у ХХ столітті мали місце і крапка. Без але.

А вже справа істориків вивчати факти, дискутувати щодо кількості жертв, розкручувати причинно-наслідкові ланцюжки.  

Зрештою, по тій само Волині, взаємним нападам, операції Вісла і т.п. універсальну формулу “вибачаємо і просимо вибачення” вже ж начебто застосували, і на десятки років тема не була провідною (фільм виносимо за дужки). Витягти її, щоб знов повибачатися всім перед всіма можна було б ще раз, але польські політики обрали інше.

Втім, не слід вважати, що в Польщі зараз саме антиукраїнська істерія. Насправді - існує тренд (і він, на жаль, має глобальний характер) на потурання якимось найпримітивнішим людським страхам, стереотипам та культу псевдопихи. Загроза бачиться в мігрантах, ЄС, євреях, ЛГБТ, руйнуванні “традиційних цінностей”. Росії в цьому переліку немає. Бо зі своїми скрєпами вона ж теж проповідує приблизно те саме. Дивне співзвуччя.

Як і те, що на щиті антиукраїнської риторики Бандера і УПА як в Росії, так і в Польщі.

УПА, яка з нами в офіційному дискурсі вже щонайменше 30 років. З 2015-го вони офіційно визнані борцями за незалежність України, а з 2018 парламент поширив статус учасників бойових дій на колишніх вояків УПА. Вулиці міст були названі, книжки видані, символіка поширена - не в останній рік, не після 2022, а набагато раніше.

Але саме вже під час повномасштабної почалась голосна “денацифікація” із західного боку: Менцель біля пам'ятника Бандери, накручування в соцмережах і от нарешті ультиматум - орден або визнання “УПА - не герої”.

Зрештою, назва бригади була присвячена не конкретним особам чи якійсь “волинській сотні”, а абстрактному визначенню “герої УПА”. Тобто нам пред'явили претензії не за якісь окремі дії окремих людей, а - за ціле формування, яке вже давно є символом тяглості боротьби за свою державу.  

Мої спостереження суб'єктивні. На умовній Вроцлавщині, де я проводжу багато часу, особисто не стикалася з жодними антиукраїнськими проявами, навіть в натяках. Разом з тим, бачила у Вроцлаві патріотичний мітинг з прапорами шльонської дивізії - тої, що співпрацювала з гітлерівцями. 

Місцева жінка мені із захватом говорила: ой, у вас же чоловіки які мужні, тут таких немає, одразу втекли б…

Ми справді стали центром уваги цілого світу. Стримуємо навалу орди. Стиснувши зуби контратакуємо. Розвиваємо збройні технології (в дронових дуже зацікавлені ті самі поляки). Ми - не жертви (хоча і жертви також), а - приклад. Наші аграрії під обстрілами примудряються конкурувати з тими, до кого ракети не долітають. У нас видаються книжки, ставлять вистави, знімають фільми. В перервах між повітряними атаками і оплакуванням полеглих. 

Чи може це викликати роздратування і певний комплекс? Може. Чи не зачіпає це якісь глибинні колоніальні струни, що “молодший брат” раптом поводиться як приклад? Теж може…Так, можливо нас трохи побоюються. Нашого потенціалу. Бо коли ми слабкі - ми зрозуміліші. І з нами такими легше і звичніше. Це не лише про Польщу. Це про Європу і світ в цілому. 

Ну і у внутрішньо політичній боротьби завжди має знайтись “невістка”.

Але узагальнювати, кажучи про поляків як тотально недружню країну і націю, це теж перебір. Тим більше, що на власному досвіді знаємо, що окремі політики не асоціюються з усім народом і зокрема, думаючим.

У польських соцмережах працює величезна проросійська ботоферма. Яка роїтся під будь-яким дописом. Як вона захопила інтернет-простір - це вже питання до польских спецслужб. Їх очільники протягом останнього року вже били на сполох, збирали пресконференції, запровадили програми про те, як відрізняти дезінформацію від правди та не потрапити на гачок анонімних каналів і груп. Але, тим не менше - ботоферми пасуться на кучних полях “сполєченства” і ведуть аудиторію за собою за допомогою провокативних дописів.

Разом з тим, багато реальних людей, а не оплачуваних рублями ботів, не мовчить і вже засвідчили здорову позицію. Тож переведемо фокус уваги саме на них. На тих, хто нас підтримує. Хто всі ці 4 роки витрачає гроші, возить гуманітарку. 

У наших співгромадян, хто характеризує поляків як “споконвічних ворогів”, хочеться запитати, а чи багато вони прийняли у себе біженців з Донбасу чи Криму після 2014? А поляки масово зустрічали абсолютно незнайомих їм людей і давали прихисток. Без якоїсь вигоди та очікування компенсації - від початку це був просто душевний порив. Про цей феномен в часи меркантильного світу не можна забувати. 

Нас об'єднує набагато більше ніж роз'єднує: не залишається нічого іншого, як повторювати цю банальну фразу. І спільні кривди від Російської імперії перш за все. І спільний сумний досвід, як нашими конфліктами користуються.

Як відомо, українську історію не можна читати без брому. А ви спробуйте почитати польську історію без заспокійливого. Як поводились еліти, як і чому втрачали свою державу, як реагували на російський фактор.

Тож до кожної дискусії та відісланих орденів я б додавала останню цитату з “Вогнем і мечем”. Бо вона ж з масового, популярного і знайомого всім кіно, а не від якихось заумних інтелектуалів чи політиків. Тож має бути зрозумілою не лише дорослим, але і тим, хто все ще застряг в підлітковому протестному віці. 

Спеціально для Еспресо

Про авторку: Ярослава Наумова, журналістка, керівниця відділу комунікацій Еспресо

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.