Нове покоління командирів повстає проти старого і байдужого

Набагато більша вирішальність у двобої різних поколінь військових. І мова не про вік, а менталітет. А боротьба — не за тактичні чи навіть стратегічні успіхи, а взагалі за принциповий шанс Сил оборони добитися успіхів.

Це боротьба двох людських культур.

Одна, котра прийшла до нас через Росію — це примус і репресії, це тиранія одного лідера і безправність усіх інших.

Інша — це питомо наша і частково західна: коли країна є територією договору вільних людей, коли війна — справа особистого вибору (але і з повними й потужними політичними наслідками цього вибору).

В окопах — раби без прав чи добровольці з гідністю?

Читайте також: Путін ставить на виснажливу війну

Проблема — що український народ, як не дивно, в окопах слабко розрізняє ці два підходи. На жаль, велика кількість людей обмануті риторикою про єдиноначаліє і дисципліну, не усвідомлюють, коли ці корисні принципи доводяться до маразму. Коли заправляння ліжок і побілка бордюрів стають важливішими, ніж навички виживання та бойова ініціативність.

Для мене це незбагненно: українці свого часу повстали проти авторитаризму Януковича, але донедавна надто кволо позирали на колективного "януковича" в українській армії.

Збройна боротьба за нашу країну у 2014 та 2022 породила (або, скоріше, відкрила) нам чудових та ефективних військових лідерів. Вони у ситуації управлінського хаосу та історичної невизначеності швидко зорієнтувалися, куди стріляти та куди спрямовувати броньовані машини.

Крім того, велика кількість "класичних" військових частин стали працювати зовсім по-новому (мені пощастило в такі потрапляти).

Читайте також: Росія переможе тільки тоді, коли ми самі подаруємо їй цю перемогу

Натомість ті негідники, котрі в 14-му і 22-му проявили себе з найгіршої сторони, не те що не були покарані за бездіяльність чи хоча б відсторонені, а взяли реванш, і досі задають тон, і на великий відсоток визначають правила і порядки у Збройних силах. Під лозунг "вірю в ЗСУ" ці кадри продовжили це ж ЗСУ і знищувати. Приклад мого побратима Миколи Коханівського — свіжий і болить.

Це люди, котрим байдуже, воювати проти Путіна чи за Путіна, за НАТО чи проти НАТО, в них немає жодних переконань. Лише колосальна вправність у показусі й брехні для начальства та пригніченні підлеглих.

Зараз нове покоління командирів, покоління 14/22, повстає проти старого і байдужого. Молоді (не завжди віком, а завжди — душею) люди прагнуть воювати та перемагати, старі (часто лише за світоглядом, а не роками) — хочуть за будь-яку ціну лишатися на посадах і командувати підлеглими. В тому числі та ціною нашої перемоги.

Це головна битва, до неї мусять бути приковані усі наші погляди.

Джерело

Про автора. Ігор Луценко, журналіст, воїн ЗСУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.