Айвазовська: Бути людяними, уважними та терплячими. Це — нові ми

Єдність і поляризація ходять поруч із війною, особливо довгою

Зміст

Якщо правда, що війни нового століття будуть не такими блискавичними, як у другій половині XX століття, то ми повинні розуміти себе, прислуховуватись до себе, чути тих, хто навколо, якщо хочемо вижити.

Слово "срач" стало нормою лексикону в соціальних мережах, а "хейт" так само ґрунтовно увійшло до побутового словника українців.

Натомість чи можна очікувати від людей, які живуть постійно на межі зі смертю, стану дзен? Наївно та нелюдяно вимагати в тих, хто кожною клітинкою свого тіла відчуває війну щодня, і робити їм зауваження за емоції. Зверхньо казати: "Та вони травмовані. Не звертайте увагу".

Натомість дуже необ'єктивно, коли ми самі не відчуваємо власної сили й стійкості. Кожного-кожного-кожного разу, коли десь під час закордонного відрядження балакучий таксист запитує, звідки ти й куди, я споглядаю очі, які лізуть на лоба, що додому, до Києва, назад у війну.

Звісно, Київ не в такому стані, як багато інших міст, куди наближається фронт, але і не так далеко від екзистенційної загрози "не бути". Я так само дивуюсь і одночасно надихаюсь харків'янами, або сумцями. Пояснення про дім, самій обирати свій шлях, любити те, що ти робиш, не всім зрозуміло.

Натомість і чути від закордонних українок, кожна друга з яких говорять про почуття провини, важлива неновина для мене. Їм чомусь здається, що в Україні будуть засуджувати й не приймати. Я не хочу віддати їх на поталу російським наративам, які щедро засіюють мозок через різні онлайн-інструменти, ботів, сплановані інформаційні операції. Бо це люди, які заслужили бути почутими, інколи роблять фантастичні речі на підтримку України, тому вони мають право бути частиною політики, а не жертвами. І знаєте, що? Всі наші дані показують, що те негативне сприйняття, в якому багато хто переконаний, - це неправда.

Читайте також: Дім, милий дім? Чому біженці бояться їхати в Україну

Найголовніше, наші військові... Вони пішли служити через різні мотиви та стимули, але найгірше, що може статись із нами, країною, в якій буде понад 10-15-20% громадян ветеранами цієї війни, - це дати бути їм самотніми в густонаселених містах. Самотність — про відчуття одинокості, непотрібності, несприйняття тими, у кого немає певних важких досвідів, страху бути знеціненими. Їм не дякувати в соцмережах потрібно, а бути людяними, уважними та терплячими. Це — нові ми.

Одна моя чудова колежанка розповіла, що 24 лютого, бувши сама, вийшла на вулицю з довгим ключем для самозахисту, бо боялась, коли в Києві не буде влади, закону, люди будуть джерелом небезпеки. А виявилось все навпаки.

Я таке пережила вранці 22 лютого 2014 року, коли Янукович втік, правоохоронці поховалися, а ми їхали по сонячному та морозному Києву через мости, де були блокпости з прапорами. Люди самоорганізувались заради безпеки. Було так мало машин, ніякої міліції, але відчуття повної безпеки та звільнення. Хочу згадувати це почуття впевненості у своїх зовні незнайомих людях навколо.

Джерело

Про авторку. Ольга Айвазовська, голова правління Глобальної мережі національних спостерігачів за виборами (GNDEM)

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

2025, вiвторок

28 січня