Ні, ще синагога, перетворена на котельню в найменшому місті України Угневі. Попри той дикий вандалізм, яким відзначається пострадянська влада, ще ніхто не додумався будувати щось на площі Ринок в місті, що мало магдебурзьке право. Але не в – Добромилі. Ринкова площа в таких містах призначена для ярмарків і віче. Коли вони закінчуються, все прибирається — намети, ятки, сміття — і настає тиша. Час, щоби почути серце міста, яке б’ється розмірено упродовж століть.
Я не знаю, що пороблено Добромилю, але це місто на кордоні прославилося вигадливим вандалізмом.
Років десять в Ютубі демонстрували ролик про подвір’я приватного будинку в Добромилі, вимощене надгробками з цілковито знищеного кіркута, і ціною неймовірних зусиль їх нарешті звідти забрали. Десятки років в унікальному міському арсеналі кінця 16 ст., єдиному в Україні, зберігалася картопля, аж доки не провалився дах. Боротьба за його порятунок громадських активістів була не на життя, а не смерть, бо на цьому місці можна побудувати собі хатинку, або генделик, прецінь, то центр.
Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації
Завдяки меценатам вдалося відреставрувати конаючу будівлю й облаштувати там культурний осередок, який тепер міські радці можуть показувати поважним гостям і казати: "То ми зробили". Хоч насправді не зробили нічого і ще заважають робити.
Поруч волає про допомогу палац Любомирських XVIII ст., що належить лісництву, яке діє за принципом "Сам не гам і другому не дам". Половини історичної бруківки на площі Ринок вже немає, зате є бетонна плитка. Сама Ратуша давно не ремонтована, з-під даху кришиться цегла. Годинник, до якого нікому немає діла, не працює, бо єдиний мер, який ним опікувався, помер.
Міська влада, як і майже кожна міська влада в Україні, займається дерибаном нерухомості та землі. Це вона дала дозвіл поставити за кілька метрів від ратуші скляний акваріум, що настільки дисонує зі шляхетною, хоч і понищеною старою забудовою, що кожного разу, проїжджаючи повз цю споруду, я з жахом заплющую очі й проклинаю кожного, хто дав дозвіл її побудувати.
Фото: Віктор Гера
До речі, три мери Добромиля не дожили до кінця своєї каденції, і місцеві вже перешіптуються, що це прокляття Гербуртів, власників міста.Читайте також: Де в нас культурний фронт?
Естетичні почуття добромильського населення, бо міщанами цю інертну масу не назвеш, настільки притуплені, що всі сприйняли цю скандальну будову як щось нормальне, як і розфарбований у дикі кольори дешевий дитячий майданчик, який ліпиться з іншого боку площі. Мінус ще кілька десятків метрів історичної бруківки. Та я краще куплю собі каву на виніс в одній зі скромних крамничок на площі, й сяду на лавці у сквері, аніж зайду в ту скляну коробку. Тут є повно місць для кав’ярень, але ні – треба спаскудити площу Ринок.
Є такий фільм з Ніколь Кідман "Широко заплющені очі", коли людина дивиться і не бачить, слухає і не чує. Оце воно – Байдужість. Байдужість, яка переростає в агресію.
Свого часу, коли підлітки пошкодили менору на Стіні пам’яті на місці єврейського цвинтаря, мені погрожували через мій допис. Те саме було, коли засипали історичне підземелля на тій же площі під час ремонтних робіт, не дослідивши його. Якби я мешкала в Добромилі, то мені б давно вже, певно, хату спалили. Тому й захищають історичний спадок люди, які поїхали з Добромиля.
Вульгарність, неосвіченість, дикість, інертність – ця постсовкова реальність буде ще довго тяжіти над Україною. І чиновники, що повинні захищати спадок, з широко заплющеними очима будуть класти собі в кишеню гроші за саботаж набуття статусу історичної чи архітектурної пам’ятки, за спотворення євроремонтом автентичних храмів. А владі головне, аби не заважали красти й час від часу прикрашати своєю присутністю урочисті заходи й говорити правильні слова.
Читайте також: Зближення з історією
Що ж, я висловила свою думку, і підозрюю, що це як об стіну горохом. Бо швидше розвалять той колишній готель, в якому добромильські хруні свого часу зачинили Івана Франка, і той змушений був виступати з балкона, ніж приберуть скляну халабуду під стінами ратуші. Бо ж кандидата у депутати Івана Франка свого часу вже проміняли на ковбасу, а тепер міняють на футбольні м'ячі та гречку, а потім нарікають.
Зрештою, як і очільники, так і виборці, що подарували їм цю годівницю, давно втратили право казати про Добромиль "Наше місто", бо не тільки не дбають про нього, а й нищать його туристичний потенціал.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.