США-Іран. У випадку з "віссю опору" бізнес-логіка не працює

Сучасна фаза близькосхідної кризи вивела регіональну геополітику на новий рівень системної складності. Будь-яка ескалація в Лівані, включно з поточною військовою операцією Ізраїлю, дедалі частіше розглядається не як ізольований двосторонній конфлікт, а через призму глобальної динаміки відносин між США та Іраном. Нещодавній витік інформації про розмову між Дональдом Трампом та Беньяміном Нетаньягу, де американський президент у своїй фірмовій експресивній манері назвав ізраїльського прем'єра "fucking crazy", - це не просто емоційний сплеск. Це симптом глибокого концептуального розриву між стратегічним баченням Білого дому та військово-політичною реальністю на землі.

Центральне стратегічне питання сьогодні полягає в тому, чи можливо взагалі ізолювати Ліван від ширшого американо-іранського треку. 

Тегеран значною мірою забезпечив, що це неможливо. І це стратегічне досягнення Ірану відбулося не вчора. Роками розбудовуючи свою "вісь опору", Тегеран переслідував цілком конкретну мету: створити таку конфігурацію, де регіональний простір є фрагментованим, але стратегічно зшитим в єдину мережу. Завдяки цьому будь-який конфлікт в одній точці (як-от Газа, Ємен чи Ірак) автоматично активує синхронний тиск в інших географічних вузлах. Тепер Ліван де-факто перестав бути автономним театром бойових дій — він міцно пов'язаний із ширшою ірано-ізраїльською ареною.

Читайте також: Трамп заявив, що помирив Ізраїль з Хезболлою

Проблема для Вашингтона полягає в тому, що американська адміністрація намагається підходити до Близького Сходу з позицій класичного бізнес-прагматизму. Прагнення Трампа схиляється до пошуку "великої угоди" з Іраном, яка мала б запобігти потенційним великим кризам, як-от повномасштабна війна в Лівані. Проте бізнес-логіка передбачає наявність єдиного контрагента, з яким можна підписати договір і закрити питання. 

У випадку з "віссю опору" ця логіка не працює: угода з Тегераном спроможна знизити температуру лише на рівні "центру" прийняття рішень, проте регіональна периферія залишається зарядженою та мотивованою; водночас мережева структура іранського впливу має власну інерцію, адже вона побудована на локальних соціокультурних та безпекових факторах, які неможливо миттєво анулювати дипломатичним розчерком пера у Вашингтоні чи Тегерані.

На цьому тлі стає очевидним головний дефіцит ізраїльської політики — Ізраїлю бракує послідовної довгострокової стратегії щодо Лівану. ЦАХАЛ спроможний завдавати колосальних тактичних ударів. Проте навіть масштабне руйнування району Дахіє в Бейруті чи ліквідація лідерів навряд чи здатні якісно змінить стратегічну позицію "Хезболли" або ліквідувати її довгострокові військові можливості. 

"Хезболла" - це не просто армія, це глибоко інтегрована в ліванську тканину військово-політична та соціальна екосистема.

Успіх Тегерана в об'єднанні кількох театрів конфлікту суттєво обмежив ізраїльську гнучкість. І тут виникає найважливіший структурний зсув: Ізраїль десятиліттями звик сприймати американську підтримку як безумовний, за замовчуванням доступний ресурс. Зараз Тель-Авів опинився у принципово новій для себе конфігурації. Вашингтон має власний глобальний дипломатичний таймлайн. Ізраїльська військова активність — особливо в Лівані — починає відверто заважати американському порядку денному щодо Ірану. Кампанія, проведена в тісній координації зі Сполученими Штатами, з одного боку, створила для Ізраїлю безпрецедентні можливості, але з іншого — драматично посилила його залежність від пріоритетів і настроїв чинної американської адміністрації.

Читайте також: Іран відмовився від мирних переговорів зі США, поки Ізраїль не припинить атак у Лівані, — ЗМІ

Справжній виклик для Білого дому зараз — чи спроможний Вашингтон одночасно рухатися до компромісу з Тегераном і утримувати Ліван від перетворення на наступний тригер неконтрольованої регіональної ескалації. Головна вразливість американського плану полягає в тому, що Вашингтон намагається управляти двома процесами одночасно — угодою з Іраном і стримуванням Ізраїлю — не маючи жодного прямого важеля впливу на такого третього ключового гравця, як сама "Хезболла". Організація не є стороною американських дипломатичних зусиль і не пов'язана жодними зобов'язаннями перед США.

Ба більше, сьогодні під великим питанням опиняється ступінь слухняності "Хезболли" самому Тегерану. Після того, як організація зазнала критичних втрат у вищому командному складі та дістала серйозні удари по системі внутрішнього зв'язку, її структура неминуче зазнала децентралізації. В умовах порушеної вертикалі управління на перший план виходять польові командири середньої ланки на місцях. Їхня мотивація часто диктується не глобальними геополітичними маневрами Ірану, а логікою виживання, помсти та необхідністю доводити свою легітимність у вогні. Навіть якщо з Тегерана прийде умовний сигнал "стоп", "Хезболла" у Лівані може продовжити рух за власною інерцією, руйнуючи крихкі розрахунки американських дипломатів.

Висновок виходить за межі Близького Сходу. Намагання закрити багаторівневу, соціокультурну та конфесійну кризу Леванту через інструменти класичного двостороннього бізнес-контракту — це головна концептуальна пастка нинішньої американської стратегії. Намагаючись діяти швидко в рамках одного дипломатичного циклу, Вашингтон ризикує зіштовхнутися з реальністю, де периферія "осі опору" виявиться набагато менш керованою, ніж здається з вікон Ситуаційної кімнати. Та сама логіка відтворюється і щодо російсько-української війни: пошук "угоди" з Москвою передбачає, що Кремль є єдиним і достатнім контрагентом для завершення конфлікту — ігноруючи те, що війна давно набула власної структурної динаміки, яку неможливо зупинити одним дипломатичним розчерком пера без урахування суб'єктності тих, хто веде екзистенційну боротьбу на землі.

Джерело

Про автора. Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.