У Польщі скелет невизнаної колонізації досі у шафі

Натомість такі "скелети" точно є принаймні у двох наших впливових сусідів: росіян і поляків.

Як добре показує Мирослав Шкандрій у своїй книжці "В обіймах імперії", "існують цікаві паралелі між російськими та польськими уявленнями про те, що і Росія, і Польща вважали за своє українське "пограниччя". Ба більше, "у розвитку як російської, так і польської ідентичності Україна відігравала роль колонізованого Іншого".

На сьогодні різниця полягає в тому, що росіяни, як і раніше, дивляться на нас крізь призму імперської політики асиміляції: "вони такі ж, як ми, а всіх, хто з цим незгоден, треба вбити чи ув'язнити". Натомість поляки тезу "вони такі ж, як ми" стосовно українців вже облишили, хоча багато хто досі застосовує її до "русинів" у міжвоєнній Польщі: мовляв, якби не Друга світова війна, з цих недополяків цілком можна було зробити повноцінних поляків, на це просто не вистачило часу.

Власне, саме з цією метою Польща у ті самі міжвоєнні роки змінювала етнічний склад Волині практично так само, як Росія після 2014 року змінювала етнічний склад Криму: "полонізація" цих земель завдяки політиці "осадництва" насправді була не чим іншим, як їхньою цілком класичною колонізацією.

Читайте також: Цирк поїхав, блокада лишилась

Отже, для росіян ми досі "як вони" (або краще б нам померти), а для поляків ми вже точно не "як вони".

Але скелет невизнаної колонізації досі у шафі. Тому й доводиться затуляти його добре відфільтрованими спогадами про "Волинську різанину", в яких злі українці вбивають ні в чому не винних поляків, які опинилися на тих землях... ну просто тому, що опинилися, це ж цілком природна річ.

Читайте також: Поляки та українці, ми одна сім’я

Ми не змінимо це швидко; якоюсь мірою не змінимо взагалі; тим паче не варто загострювати це питання з поляками просто зараз, під час смертельної навали зі сходу. Але екзальтацію багатьох поляків щодо Волині насправді варто розглядати як результат психологічного витіснення — коли нам треба пояснити собі, як так сталося, що історично "наше" раптом стало "не нашим" і пояснити це так, щоб у цьому не було жодної тіні нашої провини. Адже саме Польща, після її поділів кінця XVIII століття, стала "Христом народів" - то як же цей Христос може, своєю чергою, стати не тим, кого ділять, а тим, хто сам ділить чуже?!

Все це означає, що амбівалентне ставлення поляків до українців і досі міцно вкорінене в таких глибинах польської ідентичності, що винесення цього колоніального скелета з шафи цілком може похитнути самі її засади (свіжу ілюстрацію див. у першому коментарі). А нам, розуміючи це, наразі потрібні три речі: терпіння, терпіння і ще раз терпіння.

Джерело

Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.