У пошуку нових союзників: Україна в новій реальності

Війна в Україні сформулювала геополітичний парадокс, де 500-мільйонна високотехнологічна Європа, що перебуває під парасолькою НАТО, перестає врешті очікувати, що її захистить від агресивної 140-мільйонної Росії її союзник, 335-мільйонні Сполучені Штати. І 5-та стаття Вашингтонської декларації. 

Несподівано європейці відкрили для себе просту істину: захистити від Росії їх реально може 30-мільйонна Україна, яка нині дає достойну відсіч агресору при мінімальній допомозі партнерів. А якщо об’єднати зусилля й цю допомогу збільшити? А згодом допомогти Україні подолати її внутрішні проблеми?

Українці, які першими взяли на себе удар зарозумілої імперії зла, йшли до того ж результату, тільки іншим шляхом. Ми теж довго надіялися на президента США Джо Байдена, який дуже співчував Україні й обіцяв з дня на день  надати зброю, яка допоможе перемогти супостата.

Але зброя перемоги так і не надійшла, бо виявилося, що Америка боялася нашої перемоги, яка могла б стати початком дезінтеграції ядерної Росії з непрогнозованими наслідками. А Америка збиралася з Росією торгувати… Отож, всі кола замикаються на бізнесі й грошах. І до чого тут НАТО й горезвісна 5-та стаття?

Читайте також: Як можна зупинити велику локальну війну, якщо її учасники не можуть зупинитися

Ми досі не можемо пробачити дідусю Джо таку лукавість. Хоч у нього точно була своя правда і свої аргументи (в тому числі й щойно названі) на виправдання за таку невиразну позицію, яка дала можливість цій війні набрати катастрофічних масштабів. Та ці емоції й ніби як аргументи в основному йдуть від нав’язаної чинними державними лідерами України політики, що хтось зобов’язаний нас захищати, давати мільярдні гранти, постачати все кращу й кращу зброю, військове обладнання. А країну можна було зовсім не готувати до оборони.

Та й на четвертому році війни досі ніхто не наведе порядок із постачанням на передовий рубіж зброї та підкріплень. Сили оборони нараховують близько 1 мільйона військовослужбовців. А в бойових діях беруть участь лише 200 тисяч вояків. Але основа цих сил – герої-титани. Саме вони й тримають оборону не завдяки, а всупереч вищому керівництву армії та країни.

Оскільки Верховний Головнокомандувач, президент країни практично зовсім не розуміється на військовій справі (як і на цивільній), то через свій характер й амбіції героя естрадних скетчів, він підбирає собі такі ж кадри. Які ще менше розбираються у всьому, що не стосується дерибану державного бюджету.

Генерал Залужний був цілком випадковим у цій ієрархії добору державного менеджменту за найгіршою ознакою. А сервільний генерал Сирський, який невпинно розвалює армію постійними перестановками комбригів і комбатів у пошуках найпокірніших і найвідданіших, прийшовся якраз.

Читайте також: Вітри війни завжди до змін погоди

Врешті, дідусь Джо залишив штурвал свого могутнього корабля й одурена Україна попрощалася зі своїми мріями про перемогу. І залишилася з великими сумнівами: чи вдасться зупинити ворога і не втратити незалежність? Стало одразу помітно, що без досить слабкої хоч і доброзичливої підтримки американського дідуся, ми залишилися наодинці не з одним, а одразу з двома ворогами. Один був на полі бою, а інший у владних кабінетах українського бермудського трикутника – наша малопрофесійна, але жадібна й зарозуміла команда вітчизняних "ефективних менеджерів" з ОП, ВР і КМ.

Ніби спеціально підібрані за найгіршою ознакою ці люди хоч і мають громадянство України, але ще мають паспорти своїх історичних батьківщин, де знаходяться і їхні рахунки, що зростають, очевидно, останніми роками в геометричній прогресії. Ці "менеджери" більше хочуть заробити на нашій священній війні, ніж навести в країні порядок і зупинити навалу ворожих орд. Принаймні, скандали на втраті мільярдних коштів на закупівлях зброї, обладнання й продовольства для армії, які впродовж всього часу бойових дій супроводжують наш інформаційний простір, це наочно підтверджують.

Все ж Україна при цьому живе й опирається з усіх сил зовнішньому ворогу, котрий шалено прагне повернути Україну в стійло імперської стайні. Президент Зеленський закликає зарубіжних партнерів і далі тиснути на Росію, сподіваючись при цьому якщо не перемогти, то принаймні зупинити бойові дії. 

Читайте також: Терор проти цивільних. Чому Росія влаштовує пекло в тилу?

Як не дивно, але тиснути українцям найперше треба на свого президента й Верховного Головнокомандувача, щоб розігнав від владного корита всіх тих, кого бездумно колись допустив до нього. І призначив керувати силами опору відповідальних і патріотичних українських генералів, які довели свою ефективність в боях. І з допомогою яких нам і вдалося вистояти в ці лихі воєнні роки.

Найкращий варіант – визнати свою помилку й повернути генерала Залужного, якому не потрібен час для входження в оперативну ситуацію, до керівництва силами опору й надати йому відповідні повноваження з обіцянками Верховного не втручатися у воєнні справи та кадрову політику. І тут можна було б сподіватися на швидку зміну ситуації в масштабі кількох місяців.

Гадаєте, Зеленський здатен на такий чесний і благородний крок? Я сумніваюся. Ще якби громадянське суспільство, об’єднавшись із патріотичним командним складом, натисло на нього… Але громадянське суспільство поки лише здатне організуватися на збір коштів і закупівлю критичного обладнання для армії. Так, цього немало задля захисту. Але мало, виявляється, для перемоги.

У цій глухій ситуації, найшвидше, результат російсько-української війни, як і доля України, у великій мірі залежатиме тепер не від США, а від основних лідерів Європи. Політичні лідери Європи, здається, зрозуміли неприпустимість повторення Мюнхенського злочину 1938 року, коли лідери Англії та Франції прагнули купити в Гітлера собі мир коштом повної здачі Чехословаччини. 

Читайте також: Світ іржавої танкової броні проти світу ілюзій і "рожевих метеликів"

Врешті, вони отримали й ганьбу, і війну. Схоже нинішні лідери Франції, Великої Британії, Німеччини пам’ятають цей історичний урок. Але поки вони діють дуже повільно, сподіваючись на поновлення підтримки нового президента США Дональда Трампа, який, можливо, схаменеться. Може, й схаменеться. Тільки розраховувати на його рішучу підтримку не варто. Ні Україні, ні ЄС.

Звичайно, в тих масштабах, в яких нам допомагали США Джо Байдена (і за який ми його нещадно критикували), Європа допомагати не зможе. Хіба згодом, коли розгорне свій воєнно-промисловий комплекс. Але ми вже свій почали розгортати з допомогою активних і свідомих промисловців Заходу. І – немає лиха без добра! – це наш шанс за кілька місяців-років вивести свій військово-промисловий потенціал на вершину світових зразків. Що цілком може стати основою для підйому всієї української промисловості в майбутній мирний час.

І союз високотехнологічної Європи із загартованою в боях українською інноваційною армією міг би бути цілком життєздатним і могутнім блоком, котрий міг би гарантувати мир на континенті й досить швидко остудити розпечені власною величчю голови. І не тільки в Росії. Логіка розвитку геополітичної ситуації прямує саме в цьому напрямку. Якщо ми самі собі не завадимо. Чи не так?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.