Як можна зупинити велику локальну війну, якщо її учасники не можуть зупинитися

В Україні довго домінувала думка, що ЗСУ при суттєвій підтримці Заходу мають перемогти російську армію вторгнення і повернути кордони до конституційних меж. 2022 року після фактичного російського провалу з бліцкригом такої ж думки дотримувалися багато політиків і експертів на Заході, що допомогло радикально збільшити постачання американсько-європейських озброєнь.

Але вже у 2023 році російсько-українська війна зайшла в глухий кут. Надійного і прийнятного виходу з цього кута ніхто не бачить. Може, саме тому озираємося на світовий досвід.

Класичний варіант: війна з тих чи інших причин зупиняється і сторони укладають мирну угоду. В нинішній ситуації, коли обидві сторони поставили на кін лише перемогу, очікувати укладання мирної угоди не доводиться. Навіть якщо між Зеленським і Путіним стоятиме Трамп і погрожуватиме їм усіма карами за відмову від миру.

Надто багато війна принесла лиха й жертв (Україні) й очікувати справедливого врегулювання конфлікту, що передбачало б не тільки повернення кордонів, а й справедливу компенсацію за завдані збитки, не доводиться. Крім того, мирна угода мала б як наслідок покарання не тільки за розпочату агресію, а й за конкретні воєнні злочини, скоєні під час бойових дій. Фактично російська сторона підписувала б смертний вирок власній політичній і воєнній верхівці.

Читайте також: Путін плює на Трампа. Колонка Віталія Портникова

Отже, це – малоймовірний варіант, хоч і не безнадійний. Але не такий уже і безнадійний. Адже варто в Росії змінитися політичному керівництву (зокрема відходу від влади в той чи інший спосіб Володимира Путіна) як наступнику/наступникам, який/які не матиме/не матимуть такої безумовної й безоглядної підтримки народу, потрібно буде чимось зміцнити свої політичні позиції в умовах війни, яка вже давно пробуксовує і не здатна досягти суттєвого результату. 

І найперше, на що має бути звернена увага – це факт протистояння Росії практично з усім цивілізованим світом, який обклав санкціями російського агресора і не дозволить без зміни курсу налагодити будь-які з ним стосунки.

 І можна цілком сподіватися, що цей цивілізований світ, до якого жваво підтягнеться й Америка Трампа, буде цілком на стороні України.

І які б яструби спочатку не приходили на російський трон, але вибудувати таку владу, яку мав Путін, можна лише за 20 років абсолютної диктатури. Враз підкорити навіть таку схильну до конформізму країну як Росія ні в кого не вийде. "Вежі Кремля", різноманітні угрупування, які вже зараз між собою гризуться, після відходу Путіна все це перетворять ледь не в громадянську війну.

 І лише той, хто заручиться підтримкою Заходу і пообіцяє росіянам вікно в Європу, отримає підтримку й допомогу. Тобто, переможе. Але з усіма сприятливими для України наслідками, що випливають звідси.

Але тут варто зазначити, що мирні договори давно вже не укладаються незалежно від обставин війни. Ще в ХІХ столітті 75% міждержавних війн закінчувалися мирними договорами, а впродовж усього XX століття спостерігалося зниження цього показника до 40%. Чи зможуть Україна та Росія перевершити ці показники? Можливо і зможуть. Диктатури не передаються у спадок.

Але оскільки режим кремлівського диктатора нині досить міцний, краще не розраховувати на швидку зміну політичного керівництва в Росії найближчим часом. Просто ця опція там настільки непередбачувана, що не вкладається в жодну схему. Путін може піти завтра, а може й через 10 років. Тобто, слід шукати щось реалістичніше. Підписання мирного договору найближчим часом не варто очікувати.

Читайте також: Америка не припиняє шукати шляхи реального тиску на Путіна

Іншим варіантом для зупинки бойових дій може бути перемир’я і замороження на якийсь час активних воєнних операцій, включно з обстрілами противника.

Реальним варіантом було б скористатися досвідом припинення Корейської війни 1950-1953 років, де вже понад 70 років триває таке перемир’я. Так, це перемир’я вже кілька сотень разів порушувалося переважно Північною Кореєю (НДРК). Але зі самого початку визначивши вздовж лінії розмежування демілітаризовані зони, ці артобстріли великої шкоди не приносять і населення Південної Кореї живе мирним і досить продуктивним життям.

Об’єднання двох частин єдиного народу ускладнюється як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. І найголовніше – це встановлена профашистська диктатура сім’ї Кім. Та й не було б поруч Китаю, то не було б такої підтримки й допомоги псевдо комуністичному режиму, який час від часу накривають голодування, які за останні роки забрали вже сотні тисяч людей.

Так, результат цього перемир’я не дуже привабливий: одні страждають у голоді й постійних репресіях, а інші постійно очікують, якщо не артобстрілів, то прильоту ракет. І деякі з цих ракет цілком можуть бути із ядерним зарядом.

Такий результат не важко було з самого початку прорахувати, що й робили обидві сторони не погоджуючись на перемир’я, нав’язане їм партнерами: з одного боку Китаєм і СРСР, а з іншого боку міжнародною коаліцією під егідою ООН та США.

Але й винищувати далі народ у братовбивчій війні не було ніякого сенсу. Вже кілька разів фронт із півночі переміщався на південь і назад на північ, а війні не було видно кінця-краю.

Дійшло до того, що генерал Дуглас Макартур, який керував американськими військами в цьому регіоні, запропонував президенту США Гаррі Трумену скинути атому бомбу на райони Китаю, які живили й зброєю, і солдатами армію Північної Кореї.

Трумен відхилив цю небезпечну ідею, але все це свідчить про надзвичайно запеклий характер бойових дій, коли його учасники не бачили реального виходу. Врешті, американська ідея перемир’я була підтримана і Китаєм, і СРСР, і керівництвом Північної Кореї. 

Читайте також: Як росіяни та китайці штовхають Трампа до економічного самогубства?

Президент Південної Кореї до останнього був проти. І угоду про перемир’я підписали американський генерал Вільям Гаррісон-молодший, який представляв командування ООН і північнокорейський генерал Нам Іл. Перемир'я було покликане "забезпечити повне припинення бойових дій та всіх актів збройних сил в Кореї до досягнення остаточного мирного врегулювання".

Тут треба підкреслити дуже суттєву деталь. Президент Південної Кореї Лі Син Ман хоч і був до останнього категоричним противником ідеї перемир'я, небезпідставно вважаючи, що воно може бути якщо не вічним, то дуже довгим. Але, розуміючи його фатальну невідворотність, порушив перед американським президентом питання про надання гарантій безпеки своїй країні. Американці наполегливо пропонували Сеулу різні сурогати гарантій – "зобов'язальні" заяви "смертельних" санкцій за порушення перемир’я, воєнну підтримку корейської армії та "озброєння її до зубів", проведення міжнародної конференції з об’єднання двох частин Корей. Але президент Лі Син Ман проявив виняткову мудрість і наполегливість: тільки зобов'язальна угода про взаємний захист, ратифікована обома парламентами, може бути гарантом безпеки.

І, врешті, переконав Трумена в необхідності укласти Договір про взаємну оборону, який би передбачав розташування на території Південної Кореї американських військ, які й гарантуватимуть мир принаймні на цій частині країни (до речі ці війська лишаються на території Південної Кореї досі).

І такий договір через два місяці після початку перемир’я було укладено, що й забезпечило Півдню мир і успішний розвиток. І нині результат цього поділу самоочевидний. Північна Корея має $1200 річного доходу на душу населення, а Південна Корея – $35000. Тобто, більше ніж у 30 разів!

Ці цифри можуть бути й відповіддю на звинувачення американців у експорті демократії та жандармських функціях по всьому світу. Формально американці не досягли перемоги в Кореї, хоч їхні війська хай і під егідою ООН брали безпосередню участь у бойових діях на стороні Півдня. Але їм вдалося захистити тих, хто не прагнув до комуністичного раю й обрав сторону демократичного розвитку. І корейці продемонстрували всім своїм сусідам користь ліберальної демократії.

Щось дуже схоже на корейський конфлікт відбувається нині на терені України. Так, геополітичні обставини складаються на нашу користь, хоч ми й найочевидніше не матимемо гаранта нашої безпеки в омріяному образі США. Але Україні, яка продемонструвала свою мужність усьому світу, може, й не треба вже опікунів-гарантів. Може, досить добрих друзів, яких має об’єднати укладена угода про взаємозахист від зазіхань і деспотизму Кремля? І такі друзі, яких об’єднує спільна загроза від агресії ніби нині в Європі з’являються. От тільки чи зможе їх об’єднати Україна і її лідери?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.