Убивство військового: політична влада зробила вибір не бачити захисників

- Коментарі — це, звісно, пекло. І навала ботів у багатьох з нас, без сумніву, є.

Але — були матері (я перевіряла профіль, вони реальні), які відверто писали, що вони б теж кинулись з ножем, якби "пакували" їхнього".

Я думаю, вони впевнені, що кращі матері, ніж ті, що ходять на могилі сина.

Але — мені писали люди, яких знаю особисто, і намагалися довести, що "не все так однозначно".

Ці люди живуть поруч, можливо, сусіди, знайомі, колеги, хтось не наважується говорити дуже прямо, але вважає це убивству українського військового "нормальним".

Тому коли я читаю, що комусь "сумно, що свої вбивають своїх", то я не згодна. Це не свої.

І принагідно — я припускаю, що соціологія фіксує соціально прийнятні відповіді, а не те що якась частина людей думає насправді, тому все тут у нас і виглядає згуртованим і консолідованим.

Але в реальності, припускаю, є нюанси.

- Я бачила думки людей, що, мовляв, "це зробила Росія, накрутивши людей проти ТЦК".

Ні, це зробила не Росія.

Це зробила конкретна людина, чия провина має бути визначена і має бути покарання.

Читайте також: Убивство військового у Львові: для ТЦК потрібна процедура застосування зброї

- Також бачила думки, що "це зробила влада".

Ні, це зробила не влада.

Це — повторю — зробила конкретна людина, чия провина має бути визначена і має бути покарання.

Ми не повинні перекладати провину з конкретних людей. 

У цьому випадку.

У попередніх випадках, як це було у Кременчуці, наприклад.

- А тепер про владу.

Без сумніву, у політичної влади є величезна відповідальність за не-зроблене.

За нерозставлені пріоритети, за відсутність чесної розмови з країною про загрози, за інфантилізацію і популізм, за несправедливе ставлення до військових, за повільні та неякісні реформи в армії, за неповагу в діях (бо, наприклад, грошове забезпечення — це також повага/або неповага).

І також є відповідальність президента. Відповідальність президента як головнокомандувача у війні — це коли ти чітко на стороні своєї армії, а не своєї аудиторії.

Учора у зверненні я не помітила вбивства військового.

(Чи було?)

У влади є відповідальність вчасно помітити та викрити ухилянтські мережі, які тут Росія запускає і розвиває роками. 

І це принесло б в рази більше користі єдності українського суспільства, ніж єдиний телемарафон чи, господипрости, мін'єд.

І перша адекватна реакція на вихід жіночок проти ТЦК мала бути ще у Космачі (нагадую — це 2023 рік). 

Але цього не було. Ні тоді, ні зараз.

Політична влада зробила вибір не бачити військових, не говорити з ними, з їхніми родинами. І це має наслідки.

І логіка тут в тому, що тому Росії й вдалося це посилювати та роздмухувати, бо знеціненню сил оборони на рівні офіційних політичних комунікацій нічого не було протиставлено.

Читайте також: Хочеться вірити, що Верховний Головнокомандувач у вечірньому зверненні прокоментує трагедію, яка сталася у Львові, — Яна Зінкевич

- Тепер про медіа.

Вчора багато накидали на журналістів.

Але є Суспільне, є Новинарня, є Армія FM, де акценти розташовані чітко.

Отже, це можливо робити.

Я сама завжди також про це пишу.

І писатиму.

Бо роками збирати трафік на рілзах з "бусифікацією" - це не журналістика.

Журналістика і відповідальність медіа перед своєю аудиторією у війні — це з'ясувати ім'я військового, що загинув, і обставини, за яких це сталося. А не розганяти "працівника ТЦК", бо це краще бачить алгоритм (в коментарях є приклади).

Відповідальність медіа — це говорити аудиторії, що з точки зору виживання спільноти мобілізація — суспільно корисна поведінкова модель. 

Немобілізація — корисною не є. 

Тому говорити про проблеми з мобілізацією, — це одне, а розганяти істерики, наче ти ворожий тік-ток якийсь — дещо інше.

Українську державу рятують сили оборони. Українська держава = безпека українських громадян.

Підтримка індивідуальних страхів — не завдання журналістики та шкода громадянам.

Це не пропаганда, не варто боятись цих слів.

Це очевидна логіка виживання. 

Та все ж.

Можливо, це моя бульбашка, але нас багато, тих, хто говорить і пише про неприпустимість вбивства і біль цієї ситуації.

Я все ж вірю в суспільний тиск, в обурення, в неприйняття.

І що рано чи пізно більше людей зрозуміє, що солідарність — це коли ти стоїш за інших, а не вимагаєш "прав" лише собі.

Щирі співчуття родині загиблого.

Вічна вдячність, вічний сум.

Джерело

Про авторку. Тетяна Трощинська, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.