Весна, надія, Шевченко

Якщо вірш "Мені однаково" - це крик розпачу, що кидає виклик марнославству й дрібному егоїзму, і переростає в шляхетну мовчазну готовність принести себе в жертву Батьківщині, то апеляція до біблійного  пророка Ісаї зараз сприймається мною  не як видіння, навіть не як пророцтво. А як сон, що підказує, куди можна йти, і куди не варто. Коли тобі дуже погано, сняться гарні сни. Коли тобі добре – навпаки. З вами буває таке?  

"Ісаія. Глава 35"  - наче сон "во время люте". У Середні віки прочани до Святої Землі лягали спати біля Гробу Христового, щоб їм приснився сон, який вкаже на їхнє  істинне призначення, розплутає клубок невідомості.

"Мені однаково" - це гімн Революції гідності. Але для цих темних часів, коли світ помалу втрачає глузд,  найбільше пасують ось такі рядки Шевченка:

Читайте також: Остання книга

Це не про каліцтво фізичне, а про духовне і моральне. Про зцілення від нього. Тільки так можна врятувати свою душу – пізнавши вищу мудрість, правду, істину.  Незрячі, криві, глухі, німі – це про людство, наші часи, хоч у всі часи   вистачало калік, які дивляться і не бачать, мовчать, бо бояться говорити, слухають і не чують, кульгають, тобто чинять криво і йдуть на компроміси, торгуючи правдою та обмінюючись кайданами. 

Їх довкола повно і найгірше, що для них це норма. Іншого життя вони не знають. Вони — раби чужих і власних захцянок, і готові перегризти за ці захцянки одне одному горло. Найкраще це вдається під час війни та кризових ситуацій. 

Зверніть увагу на послідовність видів духовного каліцтва — незрячі, криві, німі, це дуже важливо у посланні  нашого пророка. Той, хто не здатен бачити реальність, не в змозі відрізнити правду від брехні, не може йти своїм шляхом, тільки тим, на який його поставили фальшиві поводирі та лжепророки,  а він приведе до прірви. Страх, що тебе покинуть безпорадного, паралізує уста, змушує до мовчазної покори. Або що ще гірше –  примушує повторювати чужі, ворожі наративи, що несуть руйнування і деградацію.

Вірш "Ісаія. Глава 35" був написаний у Петербурзі, 25 лютого 1859 року, в день народження поета, тобто в  день, коли людина намагається зазирнути у власне майбутнє, і її почуття особливо вразливі, а сприйняття загострене. Господь накрив голову Шевченка омофором правди, а він передав цей дотик нам своїм словом, подарував проблиск надії. 

З надії проростає віра, з віри проростає чин. І це — добре. Навіть якщо не знаєш, що буде завтра чи через хвилину, ти вже не сліпий, не кульгавий, не безмовна жертва, приречена ходити по колу, де нема життя, лише жалюгідне скніння, сповнене вічного страху.

Джерело

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.