Військова реформа: боротьба не з проблемами, а із заголовками

Є враження, що хтось вирішив — якщо дати більше грошей піхоті, то проблема комплектування армії зникне сама собою. Але проблема ніколи не була настільки простою.

Люди не уникають піхоти лише через гроші. Люди бачать, що високі виплати існують доти, доки ти безпосередньо на позиціях. Відпустка, навчання, поранення, лікування або переведення після поранення і ти дуже швидко повертаєшся до реальності, де базове грошове забезпечення залишається вкрай низьким. І про це давно всі знають. І власне головним питанням (з чіткими термінами служби і питання "а скільки ще я маю в цьому війську бути, поки хтось від цього війська косить за гроші") - було це. 

А більш дивним виглядає сигнал, який держава посилає тим, хто вже служить роками. Виходить, що чим довше людина відкладала армію, тим кращі умови їй зрештою пропонують. А ті, хто пішов тоді, коли було найважче, хто служить з 2022 року або ще з часів ООС — вкотре залишаються десь за дужками всіх нових мотиваційних програм та промов.

Але найбільше мене дивує інше.

Армія сьогодні — це не лише піхота.

Це оператори БПЛА, розвідники, сапери, екіпажі бронетехніки, водії, зв’язківці, РЕБівці, логісти, ремонтники, штабні спеціалісти та сотні інших людей, без яких не буде працювати жоден підрозділ. Саме на цих людях тримається вся система. 

Читайте також: Навіщо реформатори образили пілотів, головних робочих бджоликів війни?

І коли держава створює дедалі більший розрив між військовими за рівнем грошового забезпечення, вона фактично говорить, що чиясь служба цінніша за іншу.

Хоча в реальності військовий не завжди сам обирає свою посаду. Він виконує ту роботу, яку потребує армія.

Особливо важко зрозуміти логіку щодо тилових посад. Якщо вони настільки неважливі, то навіщо вони існують? Якщо ж вони необхідні для функціонування війська, то чому люди, які роками забезпечують роботу армії, мають отримувати зарплату, яка дедалі більше відстає від реалій життя?

Сьогодні багато говорять про залучення нових людей. Але майже не говорять про тих, хто вже служить. Про тих, хто випав із цивільного життя, поставив на паузу кар’єру, бізнес, навчання та власні плани. Поки одні будують кар’єру, запускають проєкти та накопичують досвід у цивільному секторі; поки вони ж будують сімʼї, спільні плани, виховують дітей де обидва батьки поряд - інші роками виконують свій обов’язок у війську. І справедлива оплата служби це не привілей. Це хоча б часткова компенсація за втрачений час і можливості.

Тому найбільшою проблемою цієї патужної "реформи" я бачу навіть не конкретні цифри. Я бачу проблему в підході.

Замість того щоб підвищувати цінність військової служби загалом, створювати стимули для професійного розвитку, підготовки кадрів, набуття нових спеціальностей та довгострокової кар’єри у війську, нам знову пропонують перерозподілити доплати між різними категоріями військовослужбовців.

І це більше схоже не на реформу, а на спробу швидко відреагувати на найгучніші проблеми в інформаційному просторі. Але так щоб це було ще й вигідно саме для "державників". Намагання запхати стимулом грошей на позиції побільше людей. А на тих хто вже в цій армії 5 рік, наприклад - наприклад пох*й. Хто роками на тилових посадах діловодить, працює на забезпечені, або інструктором — словом, наприклад на ППД - теж пох*й. Але де ми шукаємо справедливості й для кого? На тих, як я казала, програних в карти?)

Армія — це величезна система.

І якщо держава хоче професійне військо, то вона повинна почати з поваги до служби як такої. Не до окремих надбавок окремим категоріям. Не до красивих цифр у презентаціях. А до гідного базового грошового забезпечення кожного військовослужбовця.

Бо сьогодні проблема не в тому, що комусь платять забагато. Проблема в тому, що багатьом платять відверто замало.

Джерело

Про авторку. Аліна Михайлова, українська волонтерка, офіцерка ЗСУ, активістка й політична діячка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.