Воїн не повинен вважати в'язницею свої умови служби

Є ті, кому не пощастило із командиром. Ті, кому не давали перевестись. Ті, хто вигорів після довгих років війни. Ті, кому потрібно було рятувати сім'ю. Ці люди встигли повоювати і послужити – і в якийсь момент накопичений знос змусив їх вирішити, що вони віддали батьківщині всі борги.

А є ті, хто втік із БЗВП. Їхнє СЗЧ – це ще одна редакція "ухилянтства". 

Абревіатура правопорушення змішує їх із першою групою, але вони навіть не спробували доїхати до воюючої армії. Їм нема чого згадати, нема чого пред'явити, і їхня участь у війні закінчилася не розпочавшись.

Ми риторично поєднуємо ці дві групи в одну. Не робимо різниці на рівні статистики. Не беремо до уваги при винесенні вироку. Без розбору відправляємо у штурмові війська після повернення. У нас просто є загальна цифра – всередині якої ті, хто воював та вигорів, і ті, хто вирішив, що воювати має хтось ще.

І це проблема.

Безстроковість армійської служби позбавляє суспільство рольової моделі ветерана. Громадянина, який віддав батьківщині всі борги і тепер живе післявоєнне життя в тилу. Відсутність термінів служби робить мобілізацію необоротною. І якщо армії пропонують миритися з відсутністю ротацій, то решті варто готуватися до наслідків цього рішення. 

Станом на серпень минулого року в СЗЧ з початку війни встигли піти понад двісті тисяч осіб. Потім статистику засекретили. За той же період у країні зареєстрували менше ніж двадцять тисяч кримінальних проваджень за ухилення від мобілізації. З них засуджено менше як дві тисячі людей. 

Можна зрозуміти, чому в коментарях ухилянти вимагають називати їх ухилянтами лише за рішенням суду. Якщо судити зі статистики, то для них це безпрограшна стратегія.

Особливість у тому, що в житті є два різні відчуття часу. Він може працювати на тебе, а може – проти. Якщо ви сидите на дієті, то час – ваш союзник. Якщо ігноруєте хронічну хворобу – навпаки. Проблема в тому, що в армії у військовослужбовця досить химерні стосунки з часом.

Вислуга років не додає тобі бонусів. Між тими, хто служить місяць, і тими, хто п'ятий рік, немає жодної різниці. Всі отримують однакові гроші. У всіх однакова за тривалістю відпустка. Держава не робить різниці між ветеранами та новачками – і твій послужний список не робить твою службу комфортнішою.

Читайте також: Мовчання влади про проблеми мобілізації — крок до "другого фронту"

Час, проведений в армії, накопичує тобі не бонуси, а проблеми. Зі спиною та колінами. З дружиною та дітьми. З довоєнною кар'єрою та скілами. Чим далі ти від свого цивільного минулого, тим глибший вододіл. І навіть спілкування з друзями в тилу спотикається на різницю в набутому досвіді, яку складно не помітити й ще важче – переступити.

Шлюб та відносини в армії необов'язково стають рятівним колом. Обставини роблять їх заручником дистанції. Якоїсь миті втома від самотності починає плодити метастази – і навіть багаторічні шлюби дають тріщину. В цей момент відносини з джерела твоєї сили перетворюються на джерело твоєї ж слабкості. Багато хто йде в СЗЧ, щоб урятувати сім'ю, тому що щорічні 30 днів відпустки не компенсують 11 місяців розлуки.

Час в армії здатний працювати проти тебе. Колишні колеги продовжують робити кар'єру. Дорожчають на ринку праці. Живуть своє старе життя, доки ти тягнеш на собі нове. І строк, проведений в армії, не дає тобі зовсім ніяких привілеїв. Чим пізніше ти прийшов до армії, тим комфортнішими будуть умови твоєї мобілізації. До твоїх послуг – трирічні контракти та перелік посад на вибір. Що більше часу ти віддав батьківщині, то менше вона на тебе звертає увагу.

Мрія, яка поєднує багатьох із нас, це дочекатися "почесної демобілізації". Право не соромитися самого себе – це єдине, що можна забрати з армії із собою в цивільне життя. У це право військовослужбовці інвестують своє життя, здоров'я, відносини та цивільну кар'єру. 

І все питання в тому, які сигнали країна посилає тим, хто її захищає. Чи враховує вона наш знос і пробіг? Чи дає більше часу на планові ТО? Чи готова відпускати бійців на капремонт? Але поки що єдиний сигнал від батьківщини зводиться до формули – "чим пізніше прийшов, тим кращими будуть умови".

У всьому цьому є неабияка частка несправедливості. Всі розмови про "боротьбу зі СЗЧ" зводяться до пропозицій збільшити розмір батога. Ніхто не пропонує обговорювати величину пряника. Якби термін служби впливав на тривалість відпустки, грошове забезпечення, пільги та бонуси для сім'ї, то ризик занулення привілеїв міг би служити аргументом для тих, хто вигорів. Але поки що єдиний метод виправлення ситуації із ветеранським СЗЧ зводиться до формули "менше годувати і більше доїти".

Повномасштабна війна триває п'ятий рік і навряд чи останній. Ми вивозимо її на характері та дисципліні. Держава не може пообіцяти солдатам термін служби. Єдине, що їй до снаги, це створити систему, в якій послужний список та вислуга визначатимуть якість служби. Щоб у загальній цифрі СЗЧ ветеранів поменшало.

Якщо ви хочете налякати солдата в'язницею, він не повинен вважати в'язницею свої умови служби.

Джерело

Про автора: Павло Казарін, військовослужбовець, журналіст, телеведучий, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів