Це коли країна їде якоюсь своєю колією, яка вочевидь веде не туди, потім доля їй дає шанс якимсь шоком, внутрішнім (революція), або зовнішнім (криза, війна) вийти з цієї колії та змінити свою долю на краще, змінити свою суспільну угоду та перейти на траєкторію наздоганяючого та випереджаючого росту, але країна знов і знов цей шанс втрачає та повертається у свою звичну колію (десь тут має вступити музична партія Братів Гадюкіних з піснею "Червона фіра").
У світі небагато країн, які вийшли з пастки колійності та трансформували себе протягом відносно короткого проміжку часу, більшість з них – в Південно-Східній Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Японія, але не тільки — та ж Фінляндія після Другої світової війни, зараз до цих країн має шанс приєднатися Китай і Бразилія, хоча останні події в обох країнах, схоже, приведуть їх назад до їхніх історичних колій, різних в кожному з цих випадків, але таких, що на виході дають один і той же результат – низький сталий економічний ріст, який не дає їм можливості наздогнати 25-30 найзаможніших країн світу). Але, наприклад, Південна Африка мала шанс – і повернулася назад в колію. Колумбія мала шанс відійти від традиційної латиноамериканської колії "армія — церква — ліві ідеї", але зараз, схоже, повертається в неї.
Читайте також: Чому в нас не вийшло сто років тому
В Російській Імперії періодом можливого виходу з колії був 1917 рік, але, за дуже влучним визначенням Бердяєва, "с февраля по октябрь 1917 года перед восхищенным русским взглядом прошли парадом все возможные партии и идеи. И что же выбрал русский человек? То, что имел: царя и державу". Про вибір України в 1917 році в мене немає такої ж влучної цитати, але якщо хтось її знає, то підкажіть, будь ласка.
Закінчення війни, яким би воно не було, дасть шанс Україні вийти з колії й перевинайти себе як країну.
Але, як показує досвід попередніх шоків (криза 1997 року, перший Майдан, криза 2008 року, другий Майдан), країна дуже швидко повертається у звичну колію. Наша колія – це спроба приватизації влади без уваги на суспільні настрої (і з цього погляду Кучма не дуже сильно відрізняється від Ющенка, а Янукович – від Порошенка, бо кожен з них вважав, що народ його любить і проголосує так, як народу буде сказано з білбордів), різноформатні "любі друзі" біля та при владі, а також абсолютна впевненість в тому, що Європа та Штати нам щось винні, і тому або заплющать очі на щось, або все одно дадуть гроші, бо куди ж вони подінуться, навіть якщо ми не будемо виконувати власні обіцянки (вся історія виконання програм МВФ при кожному з президентів – найкраща ілюстрація цього).
Моє найбільше побоювання того, що буде з країною після війни, якраз полягає в тому, що шанс на зміну суспільної угоди буде втрачено, бо країна знову вдасться до улюбленої справи – спробувати трохи на*бати донорів, аби гроші були, а для цього нічого робити не треба було.
Читайте також: Демократії також мають темні сторони
Щоб підписати якісь зобов`язання, виконати з 15 перші два пункти, отримати перший транш – і після цього вирішити, що можна більше нічого не робити, бо як же ж ми можемо оце все виконувати? При цьому найцікавіше в тому, що зазвичай винною в тому є Європа (це сарказм, якщо що), бо Венеціанська Комісія чогось не те робить, і яке взагалі право вони мають ставити нам якісь умови, ми ж їм все пояснили? Або МВФ погодиться на те, що ми щось не виконаємо, а як не погодиться – то це не ми, це вони виставили нам такий список умов, ну, а що ми під ним підписалися – то ж гроші треба було, транш, думали, що потім якось відпетляємо.
А паралельно з цим будуть йти інвестиції з різних джерел. І приватні іноземні інвестори років через два-три, коли романтизм щодо України спаде, а бізнес треба буде робити, знайдуть себе в тому становищі, в якому знайшли себе попередні генерації іноземних інвесторів. Деякі з яких зараз гроші Україні на допомогу дають і чималенькі, але чесно кажуть – наш досвід у вашій країні в дев`яностих (нульових, десятих) настільки негативний, що ми не бачимо можливості, що наші акціонери або рада директорів приймуть рішення про те, що ми хочемо знову вступити в цю річку, бо, з нашого погляду, вона не була чистою карпатською водою, а мутним потоком, більше схожим на прорвану каналізацію.
Я думаю, багато хто з тих, хто читає мене, знає приклади таких інвестицій – Львівська Тютюнова Фабрика, Вудінвест (деревообробні виробництва IKEA в Україні, які були в дев`яностих роках – ви будете здивовані, але ІКЕА була в Україні вже в 1995 році у вигляді двох заводів), PORR Україна (найбільша австрійська будівельна компанія, в основного акціонера якої при слові "Україна" ніяких слів, окрім лайливих, які йдуть після слів "Бескидський тунель", немає), Одеський пивзавод "Чорномор" (оооо, це та ще історія з британськими інвесторами, яких в кайданах виводили зі зборів акціонерів)). І іноземці зіштовхнуться з нашою правоохоронною та судовою системою – і після цього зіткнення слово "Україна" з їхньої карти світу просто пропаде.
Тому я чим далі, тим більше думаю про те, що треба зробити для того, аби врешті вийти з колії й почати рух сталого розвитку економіки. Саме сталого, щоб як Польща – за винятком двох років, приріст ВНП близький до середнього 4.2% за період з 1995 до 2022 року. І зробити щось, що було б гарантією виходу з колії назавжди, щось кардинальне, незворотне і разом щось таке, що можна пояснити пересічному громадянину і він це підтримає.
Читайте також: Блокування кордону з Польщею — початок перемовин про вступ України до ЄС
Я не знаю чи треба переконувати когось в тому, що наша судова система є величезним гальмом розвитку країни. Мені здається, що ті, хто її будував, дуже добре читали Карла Маркса з його "право — это воля правящего класса, возведённая в закон и принуждаемая к исполнению государственными механизмами". Панівна верхівка, слава Богу, в нас змінюється, але кожна нова влада сприймає судову систему як інструмент реалізації саме своєї волі. Чи ви пам`ятаєте хоч один великий процес (перш за все економічного характеру), який влада програла?
Саме тому в нас немає нормальних акціонерних договорів, немає нормальної практики приватно-державного партнерства і т.п., і т.д.
Але ж ми хочемо в ЄС? Тому: хто нам заважає одразу, вже сьогодні, прийняти закон про те, що вищою судовою інстанцією в країні є European Court of Justice? Який нам все одно доведеться приймати тоді, коли ми будемо (дай Боже) приєднуватися до ЄС, бо примат загальноєвропейської судової інстанції над національними є одним з наріжних каменів ЄС. І також прийняти закон про призначення суддів, який би копіював ті закони, які є і діють в ЄС. Аргумент про те, що таким чином ми будемо поступатися частиною суверенітету, в цьому випадку не підходить, бо ми все одно будемо це робити й будемо поступатися цією частиною суверенітету, якщо ми йдемо в ЄС.
При цьому пояснити необхідність цього пересічному громадянину дуже просто, а можливість апеляції до ECJ як останньої судової інстанції дуже підвищить інвестиційну привабливість післявоєнної України.
Альтернативний варіант – прийняти закон про те, що найвищою судовою інстанцією в Україні є High Court of Justice в Лондоні. Бо цей суд все одно є останньою інстанцією в переважній більшості економічних "розборок" в країні, в якій головним іноземним інвестором є Кіпр. Тому з погляду приватних акціонерів українських компаній, це буде просто фіксацією фактичного статусу кво, а державі доведеться подумати двічі перед тим, як подавати в суд на іноземного інвестора.
Тут також є багато прецедентів – Privy Council в Лондоні й досі є найвищою судовою інстанцією для багатьох країн, які були британськими колоніями, а Сінгапур свідомо повернув цю норму у своє законодавство після того, як відокремився від Малайзії в 1963 році (вона була, коли Сінгапур був колонією, потім була анульована, бо Сінгапур став штатом Малайзії), аби дати іноземним інвесторам впевненість в неупередженості судової системи острова-держави, і вона діяла до 1993 року, коли Сінгапур вирішив, що цю норму можна скасувати, бо рівень довіри до судової системи Сінгапура вже достатньо високий.
Читайте також: Бізнес в Україні демонструє помірний оптимізм
Країні також ніхто не забороняє ввести євро як свою єдину грошову одиницю. У світі є багато прикладів того, що країни використовують валюту іншої країни як єдину грошову одиницю – Чорногорія використовує євро (хоча не є членом ЄС), Панама та Еквадор використовують американський долар, а багато країн Тихого океану використовують австралійський або новозеландський долар. Всіх їх об`єднує одне – бажання поставити себе в такі умови, в яких у країни немає вибору, ніж балансувати свій бюджет, бо можливості надрукувати трохи грошенят в неї просто немає – емісійний центр знаходиться за межами країни. В результаті, наприклад, Еквадор має темпи росту економіки більші, ніж середні по Латинській Америці.
Після війни у країни буде дуже великий ризик того, що в умовах величезного припливу інвестицій та пов`язаного з ними притоку валюти, гривня може надто укріпитися відносно світових валют і наша економіка втратить конкурентоздатність.
Або інший ризик – того, що задля того, аби курс не зростав, надрукують багато гривні, а потім за рік-два потік інвестицій пересохне, як він це вже робив в минулі роки, валютні накопичення країна проїсть (як показує досвід "крєпкіх хозяйствєнніков", для цього багато часу не треба), вся ця надрукована в ситі рік-два гривня лишиться на ринку і знову будемо згадувати минуле з його 176 000 купонокарбованців за долар.
Читайте також: Про непевність безпекових гарантій, укладених Україною
Введення в обіг євро як єдиного законного засобу платежу в країні призведе до того, що країна буде поставлена перед необхідністю мати збалансований бюджет, іноземним інвесторам не треба буде розмірковувати над тим, як захиститися від ризиків стрибків курсу валюти, а вкладники банків відчують себе більш захищеними.
Це, дійсно, трохи ідеалістична картинка, та й гривню жаль, але цікаві думки читачів з цього приводу. А поки на замовлення Сергія з Сіднея поставимо хорошу пісню (звучить "Червона фіра" у виконанні Братів Гадюкіних).
Про автора: Сергій Будкін, засновник інвестиційної компанії FinPoint, інвестиційний банкір
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів