Як Україні вистрибнути зі звичної колії

Це коли країна їде якоюсь своєю колією, яка вочевидь веде не туди, потім доля їй дає шанс якимсь шоком, внутрішнім (революція), або зовнішнім (криза, війна) вийти з цієї колії та змінити свою долю на краще, змінити свою суспільну угоду та перейти на траєкторію наздоганяючого та випереджаючого росту, але країна знов і знов цей шанс втрачає та повертається у свою звичну колію (десь тут має вступити музична партія Братів Гадюкіних з піснею "Червона фіра").

У світі небагато країн, які вийшли з пастки колійності та трансформували себе протягом відносно короткого проміжку часу, більшість з них – в Південно-Східній Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Японія, але не тільки — та ж Фінляндія після Другої світової війни, зараз до цих країн має шанс приєднатися Китай і Бразилія, хоча останні події в обох країнах, схоже, приведуть їх назад до їхніх історичних колій, різних в кожному з цих випадків, але таких, що на виході дають один і той же результат – низький сталий економічний ріст, який не дає їм можливості наздогнати 25-30 найзаможніших країн світу). Але, наприклад, Південна Африка мала шанс – і повернулася назад в колію. Колумбія мала шанс відійти від традиційної латиноамериканської колії "армія — церква — ліві ідеї", але зараз, схоже, повертається в неї.

Читайте також: Чому в нас не вийшло сто років тому

В Російській Імперії періодом можливого виходу з колії був 1917 рік, але, за дуже влучним визначенням Бердяєва, "с февраля по октябрь 1917 года перед восхищенным русским взглядом прошли парадом все возможные партии и идеи. И что же выбрал русский человек? То, что имел: царя и державу". Про вибір України в 1917 році в мене немає такої ж влучної цитати, але якщо хтось її знає, то підкажіть, будь ласка.

Закінчення війни, яким би воно не було, дасть шанс Україні вийти з колії й перевинайти себе як країну.

Але, як показує досвід попередніх шоків (криза 1997 року, перший Майдан, криза 2008 року, другий Майдан), країна дуже швидко повертається у звичну колію. Наша колія – це спроба приватизації влади без уваги на суспільні настрої (і з цього погляду Кучма не дуже сильно відрізняється від Ющенка, а Янукович – від Порошенка, бо кожен з них вважав, що народ його любить і проголосує так, як народу буде сказано з білбордів), різноформатні "любі друзі" біля та при владі, а також абсолютна впевненість в тому, що Європа та Штати нам щось винні, і тому або заплющать очі на щось, або все одно дадуть гроші, бо куди ж вони подінуться, навіть якщо ми не будемо виконувати власні обіцянки (вся історія виконання програм МВФ при кожному з президентів – найкраща ілюстрація цього).

Моє найбільше побоювання того, що буде з країною після війни, якраз полягає в тому, що шанс на зміну суспільної угоди буде втрачено, бо країна знову вдасться до улюбленої справи – спробувати трохи на*бати донорів, аби гроші були, а для цього нічого робити не треба було.

Читайте також: Демократії також мають темні сторони

Щоб підписати якісь зобов`язання, виконати з 15 перші два пункти, отримати перший транш – і після цього вирішити, що можна більше нічого не робити, бо як же ж ми можемо оце все виконувати? При цьому найцікавіше в тому, що зазвичай винною в тому є Європа (це сарказм, якщо що), бо Венеціанська Комісія чогось не те робить, і яке взагалі право вони мають ставити нам якісь умови, ми ж їм все пояснили? Або МВФ погодиться на те, що ми щось не виконаємо, а як не погодиться – то це не ми, це вони виставили нам такий список умов, ну, а що ми під ним підписалися – то ж гроші треба було, транш, думали, що потім якось відпетляємо.

А паралельно з цим будуть йти інвестиції з різних джерел. І приватні іноземні інвестори років через два-три, коли романтизм щодо України спаде, а бізнес треба буде робити, знайдуть себе в тому становищі, в якому знайшли себе попередні генерації іноземних інвесторів. Деякі з яких зараз гроші Україні на допомогу дають і чималенькі, але чесно кажуть – наш досвід у вашій країні в дев`яностих (нульових, десятих) настільки негативний, що ми не бачимо можливості, що наші акціонери або рада директорів приймуть рішення про те, що ми хочемо знову вступити в цю річку, бо, з нашого погляду, вона не була чистою карпатською водою, а мутним потоком, більше схожим на прорвану каналізацію.

Я думаю, багато хто з тих, хто читає мене, знає приклади таких інвестицій – Львівська Тютюнова Фабрика, Вудінвест (деревообробні виробництва IKEA в Україні, які були в дев`яностих роках – ви будете здивовані, але ІКЕА була в Україні вже в 1995 році у вигляді двох заводів), PORR Україна (найбільша австрійська будівельна компанія, в основного акціонера якої при слові "Україна" ніяких слів, окрім лайливих, які йдуть після слів "Бескидський тунель", немає), Одеський пивзавод "Чорномор" (оооо, це та ще історія з британськими інвесторами, яких в кайданах виводили зі зборів акціонерів)). І іноземці зіштовхнуться з нашою правоохоронною та судовою системою – і після цього зіткнення слово "Україна" з їхньої карти світу просто пропаде.

Тому я чим далі, тим більше думаю про те, що треба зробити для того, аби врешті вийти з колії й почати рух сталого розвитку економіки. Саме сталого, щоб як Польща – за винятком двох років, приріст ВНП близький до середнього 4.2% за період з 1995 до 2022 року. І зробити щось, що було б гарантією виходу з колії назавжди, щось кардинальне, незворотне і разом щось таке, що можна пояснити пересічному громадянину і він це підтримає.

Читайте також: Блокування кордону з Польщею — початок перемовин про вступ України до ЄС

1. Судова система

Я не знаю чи треба переконувати когось в тому, що наша судова система є величезним гальмом розвитку країни. Мені здається, що ті, хто її будував, дуже добре читали Карла Маркса з його "право — это воля правящего класса, возведённая в закон и принуждаемая к исполнению государственными механизмами". Панівна верхівка, слава Богу, в нас змінюється, але кожна нова влада сприймає судову систему як інструмент реалізації саме своєї волі. Чи ви пам`ятаєте хоч один великий процес (перш за все економічного характеру), який влада програла?

Саме тому в нас немає нормальних акціонерних договорів, немає нормальної практики приватно-державного партнерства і т.п., і т.д.

Але ж ми хочемо в ЄС? Тому: хто нам заважає одразу, вже сьогодні, прийняти закон про те, що вищою судовою інстанцією в країні є European Court of Justice? Який нам все одно доведеться приймати тоді, коли ми будемо (дай Боже) приєднуватися до ЄС, бо примат загальноєвропейської судової інстанції над національними є одним з наріжних каменів ЄС. І також прийняти закон про призначення суддів, який би копіював ті закони, які є і діють в ЄС. Аргумент про те, що таким чином ми будемо поступатися частиною суверенітету, в цьому випадку не підходить, бо ми все одно будемо це робити й будемо поступатися цією частиною суверенітету, якщо ми йдемо в ЄС.

При цьому пояснити необхідність цього пересічному громадянину дуже просто, а можливість апеляції до ECJ як останньої судової інстанції дуже підвищить інвестиційну привабливість післявоєнної України.

Альтернативний варіант – прийняти закон про те, що найвищою судовою інстанцією в Україні є High Court of Justice в Лондоні. Бо цей суд все одно є останньою інстанцією в переважній більшості економічних "розборок" в країні, в якій головним іноземним інвестором є Кіпр. Тому з погляду приватних акціонерів українських компаній, це буде просто фіксацією фактичного статусу кво, а державі доведеться подумати двічі перед тим, як подавати в суд на іноземного інвестора.

Тут також є багато прецедентів – Privy Council в Лондоні й досі є найвищою судовою інстанцією для багатьох країн, які були британськими колоніями, а Сінгапур свідомо повернув цю норму у своє законодавство після того, як відокремився від Малайзії в 1963 році (вона була, коли Сінгапур був колонією, потім була анульована, бо Сінгапур став штатом Малайзії), аби дати іноземним інвесторам впевненість в неупередженості судової системи острова-держави, і вона діяла до 1993 року, коли Сінгапур вирішив, що цю норму можна скасувати, бо рівень довіри до судової системи Сінгапура вже достатньо високий.

Читайте також: Бізнес в Україні демонструє помірний оптимізм

2. Гривня

Країні також ніхто не забороняє ввести євро як свою єдину грошову одиницю. У світі є багато прикладів того, що країни використовують валюту іншої країни як єдину грошову одиницю – Чорногорія використовує євро (хоча не є членом ЄС), Панама та Еквадор використовують американський долар, а багато країн Тихого океану використовують австралійський або новозеландський долар. Всіх їх об`єднує одне – бажання поставити себе в такі умови, в яких у країни немає вибору, ніж балансувати свій бюджет, бо можливості надрукувати трохи грошенят в неї просто немає – емісійний центр знаходиться за межами країни. В результаті, наприклад, Еквадор має темпи росту економіки більші, ніж середні по Латинській Америці.

Після війни у країни буде дуже великий ризик того, що в умовах величезного припливу інвестицій та пов`язаного з ними притоку валюти, гривня може надто укріпитися відносно світових валют і наша економіка втратить конкурентоздатність.

Або інший ризик – того, що задля того, аби курс не зростав, надрукують багато гривні, а потім за рік-два потік інвестицій пересохне, як він це вже робив в минулі роки, валютні накопичення країна проїсть (як показує досвід "крєпкіх хозяйствєнніков", для цього багато часу не треба), вся ця надрукована в ситі рік-два гривня лишиться на ринку і знову будемо згадувати минуле з його 176 000 купонокарбованців за долар.

Читайте також: Про непевність безпекових гарантій, укладених Україною

Введення в обіг євро як єдиного законного засобу платежу в країні призведе до того, що країна буде поставлена перед необхідністю мати збалансований бюджет, іноземним інвесторам не треба буде розмірковувати над тим, як захиститися від ризиків стрибків курсу валюти, а вкладники банків відчують себе більш захищеними.

Це, дійсно, трохи ідеалістична картинка, та й гривню жаль, але цікаві думки читачів з цього приводу. А поки на замовлення Сергія з Сіднея поставимо хорошу пісню (звучить "Червона фіра" у виконанні Братів Гадюкіних).

Джерело

Про автора: Сергій Будкін, засновник інвестиційної компанії FinPoint, інвестиційний банкір

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів