Між двома світами: 174 роки від дня смерті Миколи Гоголя – українського генія в клітці російської імперії

Більше про нього розповість Еспресо.

Біографія в контексті епохи

батько й мати Гоголя, фото: Вікіпедія

Микола Гоголь (при народженні – Яновський, з 1821 року – Гоголь-Яновський) народився 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року у селі Великі Сорочинці на Полтавщині, в родині дрібного поміщика українського походження. 

Його батько, Василь Гоголь-Яновський, писав п'єси українською мовою для домашнього театру, що, ймовірно, і визначило вподобання майбутнього письменника. А рід Гоголів-Яновських виводив себе від козацько-старшинських предків, зокрема пов'язуючи з постаттю козацького полковника Остапа Гоголя XVII століття, який був гетьманом Правобережної України наприкінці XVII століття. 

На той час Гетьманщина вже давно була ліквідована (після скасування гетьманства у 1764 році та остаточних реформ Катерини II), відповідно, українські землі були в російській окупації. Українське дворянство опинилося в повній залежності від волі російської столиці. Багато представників української еліти шукали кар'єри, можливостей для розвитку та багатства саме в імперських структурах Петербурга чи Москви. 

Історія Гоголя – не виняток: після навчання в Ніжинській гімназії вищих наук (1821–1828) він у 1828 році вирушив до Петербурга з мрією про літературну славу та державну службу. Там він спочатку працював чиновником, викладав, а згодом повністю присвятив себе письменництву.

Гоголь жив у період, коли українська культура зазнавала сильного тиску русифікації, а імперська література активно вбирала таланти з периферії. Він помер 21 лютого (4 березня) 1852 року в Москві у віці 42 років – після важкої душевної кризи, відмови від їжі та драматичного спалення рукописів другого тому "Мертвих душ ".

Фактична причина смерті – виснаження організму через відмову від їжі та наслідки депресії й екстремального релігійного стану, які підірвали його здоров’я. Втім, довкола його смерті існує багато легенд і містичних версій. Гоголь свого часу боявся бути похованим живцем і навіть просив не ховати його, поки не з’являться явні ознаки розкладання. Після перенесення його останків у 1931 році деякі очевидці стверджували, що тіло в труні лежало в незвичній позі, а череп нібито не був знайдений чи був повернутий убік – що сприяло розповідям про "летаргічний сон" або поховання живцем. Однак ці оповідки належать до сфери легенд і не підтверджені однозначними фактами, і вважаються скоріше частиною містичного ореолу навколо його імені, ніж науковим фактом.

Письменницька діяльність

портрети Миколи Гоголя, фото: Вікіпедія

Літературний шлях Гоголя розпочався з невдачі. Адже у 1829 році він анонімно видав поему "Ганц Кюхельгартен", яку сам же викупив і знищив після негативних відгуків. 

Справжній прорив стався в 1831–1832 роках, коли вийшли перші частини "Вечорів на хуторі біля Диканьки" – цикл повістей, сповнених українського фольклору, гумору, чортівні та романтичної фантастики ("Сорочинський ярмарок", "Ніч перед Різдвом" тощо). Саме ці твори принесли йому першу славу.

У 1835 році з'явилися збірки "Миргород" (з "Тарасом Бульбою" та "Вієм") і "Арабески", а також петербурзькі повісті ("Невський проспект", "Ніс", "Портрет"). Вершиною ранньої творчості стала комедія "Ревізор" (1836), яка викликала скандал в столиці, бо висміяла імперську систему на місці із всім хабарництвом та беззаконням. Двозначні натяки змусили автора надовго виїхати за кордон (переважно до Риму).

Найвищу славу та безсмертя Гоголю принесли "Мертві душі" (перший том – 1842 року, написаний у Римі). Це епічна поема в прозі про авантюриста Чичикова, що скуповує "мертві душі" кріпаків, та шедевр малої прози "Шинель" (1842), який став основою для "натуральної школи" та вплинув на багатьох класиків, як Достоєвського, Чехова та інших. Пізні роки були позначені релігійною кризою Гоголя: у 1847 році вийшли "Вибрані місця з листування з друзями" – консервативно-моралістична книга, яка розчарувала багатьох прихильників.

Українське коріння в творчості

Окрім літературної творчості, Микола Гоголь виступав і як дослідник та збирач українського фольклору. Він був однією з перших постатей, хто систематично фіксував народну творчість України в епоху, коли вона ще не мала розвиненої фольклористики. Ще з юнацьких років у Ніжинській гімназії він вів записники з українськими піснями, казками, прислів'ями, приказками та переказами, черпаючи матеріал не лише з книг, а й безпосередньо від людей на базарах, у передмістях і від рідних. 

У Петербурзі Гоголь продовжував цю працю: просив матір, сестер і знайомих надсилати йому записи звичаїв, пісень, легенд, деталей побуту та обрядів (наприклад, про колядки, Івана Купала, русалок, домових). Він зібрав сотні пісень – близько 150 передав Михайлу Максимовичу для його збірки, а решту (понад 400 українських) зберігав у рукописах. 

"Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого… Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!.. Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу", - писав у листах Гоголь про українські пісні та культуру.

Гоголь мріяв про великий українсько-російський словник і готував матеріали для нього, а також планував ґрунтовну працю з історії України. Саме цей фольклорний архів став основою для "Вечорів на хуторі біля Диканьки" та "Миргорода": демонологічні мотиви ("Вій", "Ніч перед Різдвом"), козацькі перекази ("Тарас Бульба"), ярмарковий гумор і побутові деталі – все це переплавлено з автентичних народних джерел, пісень, дум, легенд і вертепних драм. 

Тобто українськість Гоголя простежується надзвичайно чітко, особливо в ранніх творах. "Вечори на хуторі біля Диканьки" та "Миргород" – це справжня енциклопедія українського побуту, фольклору, звичаїв, мови й міфології: хутори, ярмарки, козацькі перекази, чорти, відьми, парубки й дівчата в українському стилі. Навіть у пізніших творах ("Тарас Бульба", де ідеалізовано козацьку боротьбу) український елемент домінує.

Гоголь майстерно вводив у російськомовні тексти українську лексику, фразеологізми, синтаксис, створюючи унікальний гібридний стиль. Його персонажі часто мають український характер, який автор викресав з гумором, хитрістю, любов'ю до їжі та меланхолією.

Суперечка про те, чий Гоголь?

портрет і прижиттєве фото письменника, фото: Вікіпедія

Питання "Гоголь – російський чи український письменник?" не вщухає вже давно. У радянські часи його однозначно зараховували до російської літератури, ігноруючи українське походження. 

Сьогодні в Україні його часто називають великим українським письменником, який писав російською, адже він сам у листах і анкетах підписувався як українець, пишаючись своїм козацьким корінням.

Хоча Гоголь був змушений писати російською (як і багато українців тієї доби через імперську політику держави, яка окупували українські землі), його тексти просякнуті українським світосприйняттям, гумором і душею. Так, він збагатив російську літературу, але джерело його генія – українське село, козацька традиція, полтавські пейзажі. Коріння Гоголя та його серце – безумовно українські, а російська мова текстів стала лише інструментом для досягнення успіху в тодішніх умовах. 

"Твір мій, якщо колись вийде, буде іноземною мовою…", – писав Гоголь до своєї матері в липні 1829 року. 

Тобто для Гоголя російська була іноземною мовою. Чимало літературних критиків, починаючи від висновків професора Гельсінського університету Йосифа Мандельштама, опублікованих на початку ХХ століття, стверджують, що Микола Гоголь думав українською, пишучи свої твори російською. 

"Порівнюючи текст творів Гоголя з російським мовленням, ми помічаємо, що Гоголь подумки перекладав звороти, слова, достеменно пристосовуючись до російського мовлення. Не тільки лексика й семантика, а й синтаксис письменника були українські", - писав професор Мандельштам.

Також у своїх листах Гоголь неодноразово скаржився, що не почувається міцно у російській мові, тому просив друзів виправляти його тексти. Сучасники Гоголя також згадували його виразний український акцент (якого московити тоді називали "хохлацьким") навіть у розмовній російській. Є також факти, що у листуванні з науковцем Максимовичем, Гоголь називав українську "мовою своєї душі".

До речі Ірина Фаріон – відома мовознавиця, яка була вбита у Львові 19 липня 2024, – стверджувала, що саме конфлікт між рідною українською мовою думок і нав'язаною російською мовою письма став для Гоголя джерелом глибокого психологічного розколу. За її словами, цей постійний "переклад себе самого" мучив письменника, посилював релігійну кризу та в підсумку призвів до божевілля, фактично самобичування й добровільної голодної смерті в 1852 році. 

Тож суперечка "чий Гоголь?" значною мірою є наслідком імперського минулого, коли українська культура не мала повноцінного державного простору для розвитку, а навпаки заборонялася і вважалася нижчою. Хтось обирав народну мову, і так з’явився Шевченко. А хтось обирав російську. Гоголь – це приклад митця з колоніального суспільства, який здобув свою славу в імперській системі координат, але ніс із собою власний, український досвід, який і зробив його відомим на весь світ. Можливо, цей внутрішній конфлікт і зробив його талант впізнаваним, а, можливо, за інших історичних обставин, Гоголь би написав десятки книжок українською мовою. Цього ми вже ніколи не знатимемо.

Читайте також: Чужий чи свій? 5 аргументів за "українського" Гоголя