Кошовий, чий перехід на бік росіян прирік Задунайську Січ: 160 років тому не стало Йосипа Гладкого

Він тікав від двох дружин, торгував рибою і бондарював, поки доля не закинула його за Дунай – туди, де доживало віку останнє покоління вільного запорозького козацтва. За кілька років цей неуважний до сімейних обов'язків утікач стане кошовим отаманом. А ще за рік – тим самим кошовим, чиє ім'я в одних підручниках стоїть поруч зі словом "зрада", а в інших – поруч зі словом "порятунок". Задунайська Січ проіснувала півстоліття серед султанських земель. Останнім, хто тримав у руках її клейноди, був Йосип Гладкий – і саме через нього ця історія обірвалася назавжди. 

Більше про постать Йосипа Гладкого розповість Еспресо.

Вольниця на чужій землі: навіщо козакам знадобився Дунай

Щоб зрозуміти постать Гладкого, слід почати не з нього, а з місця, куди він потрапив.

3 серпня 1775 року Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі, звинувативши козаків у самочинному управлінні та зазіханні на чужу власність. Кошового Петра Калнишевського заарештували, архіви й майно вивезли до Петербурга, а козацькі землі роздали поміщикам і колоністам. Частина запорожців змирилася і осіла хліборобами чи міщанами в межах імперії. Але кілька тисяч найнепокірніших вирішили інакше: вони перейшли кордон і опинилися на теренах, підвладних турецькому султану.

Спершу вони осіли на лівому березі Дунаю, поблизу Очакова та в пониззі Дністра – турецька адміністрація, яка не хотіла тримати колишніх запорожців надто близько до кордону з Росією, невдовзі переселила їх на правий берег. Так у дельті Дунаю, у селищі Верхній Дунавець (нині територія Румунії), постала нова Січ – Задунайська, дев'ята і остання в історії українського козацтва.

Османи отримали у своє розпорядження готове прикордонне військо, а козаки – землю без кріпацтва й відносну автономію. Задунайська Січ старанно копіювала запорозький устрій: ті ж 38 куренів під старими іменами, та ж військова рада, яка обирала кошового отамана, суддю, писаря й осавула. З'явився хіба новий персонаж – товмач-драгоман, перекладач, без якого спілкуватися з турецькою владою було годі й пробувати.

Але це вже була інша Січ. Не стало кінноти й флоту – лише човнова піхота. Служити могли тільки неодружені козаки. І, головне, у задунайців не було власного постійного ворога, який змушував би військо тримати форму. Натомість була функція, яка радше принижувала, ніж гартувала: козаки мусили нести прикордонну службу та брати участь у каральних походах турецької армії проти повсталих християнських народів – болгар, сербів (1815–1816), греків (1821), румунів (1821–1822). Формування, яке саме постало з опору імперській сваволі, змушували придушувати чужу боротьбу за незалежність. Це викликало протест усередині Січі – і саме ця суперечність згодом стане тлом для рішення Гладкого.

У мирні часи задунайці рибалили, полювали, розводили худобу, хліборобствували і, на відміну від запорожців, ще й виноградарствували. На Січі діяли школа й бібліотека з духовною та історичною літературою. Населення росло стрімко, за деякими підрахунками, від 10 до 20 тисяч осіб на піку, бо сюди тікали від кріпацтва і рекрутчини селяни й козаки з Наддніпрянщини. Втім, до самого козацького товариства ці новоприбулі формально не належали: вони жили окремими слободами як "козацька рая" – з певною автономією, але без прав повноправних запорожців.

Саме в цю Січ, у 1820-х роках, і прибув утікач із Полтавщини на ім'я Йосип Гладкий.

Бондар, чумак і двоєженець: хто такий Йосип Гладкий до Січі

картина "Табір", яка була написана польським художником Юзефом Брандтом близько 1900 року, фото: соцмережі

Точна дата народження Гладкого невідома – історики орієнтовно називають 1789 рік. Народився він у селі Мельники Золотоніського повіту Полтавської губернії, у родині сільського старости. Родина була заможною: батько, Михайло Григорович, мав трьох синів і жодного не віддав у рекрути – коли приходила черга, наймав замінників. Після батькової смерті Йосип отримав у спадок землю, а 1813 року одружився з козачкою Феодосією Мазур із села Краснохижинці.

На перший погляд – цілком благополучне життя хлібороба. Але утримувати сім'ю й платити податки з роками ставало важче, і 1820-го Гладкий залишив дружину з дітьми на піклування брата Максима і подався на заробітки. Він встиг побути чумаком, теслею, бондарем – і, за оцінкою дослідниці Людмили Маленко, ця строкатість занять швидше свідчить не про завзяття, а про надмірну самовпевненість і схильність до легкої наживи, ніж про пошук покликання. За дев'ять років сім'я отримала від годувальника рівно одну грошову допомогу – 40 карбованців…

А далі сюжет робить різкий поворот, гідний окремої новели. В Одесі Гладкий спробував одружитися вдруге – на служниці свого роботодавця. Коли розкрилося, що в нього вже є законна дружина й четверо дітей, він поспіхом покинув місто, з'явився в Керчі – і звідти втік за Дунай, на Задунайську Січ. Там, за свідченнями істориків, Гладкий утретє приховав правду про сімейний стан і був прийнятий у січове товариство, до Платнирівського куреня. Разом із козацтвом він отримав і нове прізвисько – Бондар.

Ось така іронія долі, адже людина, яка тікала від власної родини й відповідальності, невдовзі стане тим, хто вирішуватиме долю тисяч чужих родин – усієї Задунайської громади.

Кар'єра при Січі: від куреня до пернача

На Січі Гладкий швидко показав себе вправним і кмітливим козаком. У складі п'ятитисячного загону, що діяв у флотилії під командуванням Ібрагім-паші, він брав участь у турецько-грецькій війні, а під проводом кошового Якова Мороза ходив у похід на Міссолунгі й брав участь у штурмі фортеці. Після цієї кампанії товариство обрало його курінним отаманом Платнирівського куреня.

Саме на цій посаді розкрилися риси, які згодом визначать усю його подальшу долю: завзятість, винахідливість, гострий розум і неабияка хитрість. Курінний Бондар не тільки воював, він налагоджував вигідні зв'язки із задунайською раєю (сім’ями козаків і втікачів), дбаючи про добробут свого куреня і про власний вплив. Ці підприємницькі здібності не залишилися непоміченими: на Покрову 1827 року, за підтримки саме раї, а не старих запорозьких кадрів, Гладкий став кошовим отаманом Задунайської Січі.

Він очолив вольницю в найгірший для неї момент. Османська імперія входила у чергову війну з Росією, тому обмежувала права козаків, яким не до кінця довіряла, і Січ, розташована між двома імперіями, мусила визначитися, на чиєму боці воювати. Кошовий, обраний завдяки вмінню домовлятися, а не завдяки бойовій славі старого зразка, опинився перед вибором, який визначить не тільки його власну долю.

Перехід під російський прапор: розрахований ризик кошового

Азовці атакують турецьких піратів, фото: Вікіпедія

Гладкий почав готуватися до переходу під владу Росії задовго до того, як про це дізналося січове товариство. Він таємно заручився підтримкою ізмаїльського градоначальника Сергія Тучкова. Про підготовку знало вузьке коло людей – і не випадково: за зраду задунайцям і кошовому загрожувала смертна кара і від старих запорожців усередині Січі, і від турецької влади.

Найвиразніше в цій історії проявився саме розрахунок Гладкого. Розуміючи, що відкрита агітація серед козацтва провалиться, він застосував хитрість, гідну доброго шахіста: відвів близько двох тисяч козаків, найбільш категорично налаштованих проти повернення в Росію, до Сілістрії – нібито для участі в турецькій воєнній кампанії 1828–1829 років. Передавши цих людей великому візиру, він переконав турецьке командування відпустити його самого назад на Січ, нібито для того, щоб зібрати решту козаків по дунайських плавнях і перевести Кіш на воєнний час до Адріанополя.

Повернувшись на Січ уже без найзапекліших супротивників ідеї, Гладкий скликав козацьку раду. За відсутності найбільш непримиренних голосів рада підтримала пропозицію кошового. 9 травня 1828 року частина задунайців і раї на 61 човні, забравши клейноди й скарбницю, вийшла в море й попрямувала до російського берега під Ізмаїлом.

Перше бойове хрещення задунайців у складі російської армії відбулося під час штурму турецької фортеці Ісакча. За хоробрість Гладкий отримав із рук самого імператора Миколи I золотий Георгіївський хрест і полковницькі погони прямо на переправі – щоправда, офіційно орден Святого Георгія 4-го ступеня оформили лише 1 січня 1830 року. Того ж часу його призначили наказним отаманом новоствореного Окремого Запорозького війська. 1829-го Гладкий отримав дворянство разом із гербом, на якому зобразили човен між двома берегами, російський прапор і Георгіївський хрест. Це доволі промовиста емблема для людини, яка щойно перевела своє військо на бік колишнього ворога.

Ціна переходу: як загинула Задунайська Січ

За кожен успіх треба платити – і платив не тільки Гладкий. У відповідь на перехід турецька влада жорстоко розправилася з тими задунайцями, які залишилися вірними Січі й не пішли за кошовим. Задунайську Січ як організовану інституцію турки знищили – фізично зруйнували Кіш і масово перебили козаків, що не встигли чи не захотіли тікати.

Тут і криється відповідь на головне запитання: чому саме Гладкий став останнім кошовим отаманом Задунайської Січі? Не тому, що Січ поступово занепала і зникла сама собою, як це часом трапляється з інституціями, що віджили своє. І не тому, що її остаточно ліквідувала якась зовнішня імперська воля указом чи маніфестом, як це сталося 1775 року із Запорозькою Січчю. Задунайська Січ припинила існування одномоментно й насильницько – саме як наслідок рішення її власного кошового отамана. Гладкий, рятуючи частину козацтва і, зрештою, власну кар'єру, приніс у жертву інституцію, яку очолював. Він не був останнім тому, що на цій посаді не було кому бути після нього, він був останнім, тому що після його вчинку самої посади вже не існувало. 

Життя після Січі: генеральський мундир і фермерська самотність

Подальша кар'єра Гладкого в Російській імперії склалася напрочуд гладко – прикро точний каламбур для людини з таким прізвищем. Козаків, що перейшли з ним, спершу зібрали в Дунайський козачий полк, а 1831 року імператорським указом поселили між річками Бердою й Кальчиком та Азовським морем, у Катеринославській губернії – між сучасними Бердянськом і Маріуполем. Заснували станиці Микільську й Покровську, згодом долучили Петрівський Посад і Новоспасівську. Формування отримало назву Азовське козацьке військо, а 1832-го Гладкий став його першим наказним отаманом уже в чині генерал-майора.

На цій посаді він тримався до 1851 року, і за свідченнями сучасників зарекомендував себе сумлінним і дбайливим керівником: захищав права козаків, рятував новоприбулих від повернення до кріпацтва чи рекрутчини. Азовське військо за час його керівництва вибудувало міцне самодостатнє господарство, що в останні десятиліття існування взагалі обходилося без державних дотацій.

Вийшовши у відставку генерал-майором, Гладкий оселився у Новоспасівській станиці, але, за словами літописців, не витримав постійних прохань і нарікань азовців, які й далі йшли до нього за порадою, тож зрештою переїхав подалі на власний хутір Ново-Петриківку. Влітку 1866 року він поїхав на Катеринославський ярмарок, де заразився холерою, і 5 липня помер. Наступного дня від тієї ж хвороби померла і його дружина, яка доглядала за ним до останнього. Обох поховали на старовинному козацькому Пилипівському кладовищі в Олександрівську – нинішньому Запоріжжі.

Саме ж Азовське козацьке військо, дітище й справу життя Гладкого, доля теж не пощадила: у 1850–60-х роках умови для козаків суттєво погіршились, влада намагалася переселити частину з них на Північний Кавказ, невдоволені підняли повстання, яке придушили війська. У першій половині 1860-х років військо остаточно скасували, а більшість родин виселили на Кубань. Інституція, заснована колишнім кошовим, повторила долю Січі, яку він же і поховав, тільки без разючого одномоментного фіналу, повільним адміністративним згасанням.

Замість висновку: отаман на межі двох світів

Пам'ятник Гладкому у Запоріжжі та момент відкриття, фото: Вікіпедія

Постать Йосипа Гладкого незручна для однозначних оцінок – і саме тому цікава. Для одних він рятівник, який вивів тисячі людей з-під турецького ярма і повернув частину запорозької спадщини в українські землі. Для інших – розважливий кар'єрист, який використав довіру товариства для власного зросту й ціною зради прирік Січ на криваву руїну. 

Саме тому російська історична політика охоче зробила з Гладкого героя "возз'єднання". У 2010 році за часів президенства Януковича в Запоріжжі Йосипу Гладкому відкрили пам'ятник за участі проросійського політика та колаборната В'ячеслава Богуслаєва, який профінансував відкриття, наголошуючи на його службі Російській імперії та замовчуючи, що наслідком цього переходу стала ліквідація Задунайської Січі. Такий образ добре вписувався у кремлівський міф про "споконвічне прагнення" українців бути разом із Росією, хоча реальна історія Гладкого значно складніша й суперечливіша.

Тож, все історія про ту саму людину: хитрого й талановитого практика, для якого питання "на чиєму боці бути" ніколи не було питанням ідеології, а, ймовірно, завжди – питанням розрахунку. Той-таки розрахунок колись змусив його тікати від двох родин в Одесі, а згодом – вивести з-під турецького прапора цілу козацьку спільноту. Просто цього разу ставки виявилися незрівнянно вищими.

Читайте також: Олександр Алфьоров: "Українська історія століттями була в обороні. Настав час реконкісти"