"Не дають довго прощатися, бо є черга у морзі": що переживають родини загиблих військових

Родичі загиблих військових дедалі частіше говорять не лише про власний біль, а й про системні проблеми, які супроводжують цей процес. Історія львів'янки Мирослави Гедери, яка сім місяців тому втратила 24-річного сина Лева Скочиліса, є лише однією з багатьох. У програмі "По живому" вона розповіла про свій болісний досвід.

Від повідомлення про загибель до останнього прощання

Коли військовослужбовець гине на фронті, для його рідних починається складний і виснажливий шлях. Спершу – очікування, поки тіло евакуюють із району бойових дій, потім транспортування до військового моргу, процедура впізнання, оформлення документів і лише після цього – поховання.

Саме цей період багато сімей називають одним із найважчих. Родичі перебувають між надією і розпачем, не знаючи точно, чи це їх син або дочка, коли привезуть тіло, чи зможуть побачити загиблого востаннє та як проходитиме процедура прощання.

Окремою проблемою залишаються умови у військових моргах. Люди, які щойно пережили найбільшу трагедію у своєму житті, нерідко змушені годинами чекати під відкритим небом без елементарних зручностей – лавок, питної води чи місця, де можна сховатися від спеки або негоди. До цього додається надзвичайно важке психологічне навантаження, адже саме тут родини востаннє бачать своїх найрідніших.

"Нехай всі думають, що поховали іншого"

фото: Скрін з відео програми "По живому"

Біля могили свого сина Мирослава Гедера згадує сон, який досі не дає їй спокою.

"Снився мені такий сон, що заходить мій син Лев додому і каже: "Не бійся, Миросю, то я, Лев. Це не мене похоронили, а похоронили іншого, але нехай так всі думають". Я сама розумію, що це повний абсурд, але десь, напевно, якась іскорка така є, що нехай це збудеться".

Її 24-річний син Лев Скочиліс служив у 12-й бригаді "Азов", керував дронами та загинув під час одного з російських обстрілів у Краматорському районі. Спершу про його смерть повідомили дружину, а вже потім страшну звістку почула мама.

Дні болісного очікування

фото: Скрін з відео програми "По живому"

Лев загинув 11 серпня. Відтоді для його рідних почалося виснажливе очікування.

За словами Мирослави Гедери, спочатку повідомили, що тіло доставлять до Львова у п'ятницю, однак транспортування затрималося ще на день.

"Загинув він у понеділок ввечері. Повідомили в середу і сказали, що приблизно в п'ятницю привезуть тіло. Весь цей процес, поки його везуть, – це процес очікування, невідомості. Ти не можеш нічого нікому сказати, повідомити. Але тіло в п'ятницю не приїхало, його привезли лише в суботу".

Такі затримки не є винятком. Через складну логістику, бойові дії та процедури ідентифікації родини нерідко змушені чекати довше, ніж очікували.

Важке випробування у морзі

фото: Скрін з відео програми "По живому"

Найболючішим моментом стало останнє прощання у військовому морзі. Адже там немає лавок. Немає питної води і належної вбиральні. Немає нормального місця, де можна було б хоч на кілька хвилин сісти і зібрати себе. 

Того дня, пригадує Мирослава, стояла сильна спека. Родини загиблих чекали під палючим сонцем своєї черги, щоб востаннє побачити рідних.

Перед входом медики попередили, що побачене може стати шоком навіть для людей із медичною освітою.

"Перед тим, як ми заходили в морг, нас попередили, що навіть студенти-медики іноді не витримують такого. Але як не зайти? Це ж останній момент, коли ти можеш побачити своє рідне дитя".

Родини заходять одна за одною за списком. На прощання відводиться лише кілька хвилин, адже позаду чекають інші.

"Не дають довго прощатися, бо є черга. Коли це все відбувається, твій мозок уже не мислить адекватно. Але ти розумієш, що мусиш пройти через усі ці процедури і якось триматися".

Саме в такі моменти, каже жінка, особливо гостро відчувається потреба у більш людяних умовах та психологічній підтримці для родин.

Життя після втрати

фото: Скрін з відео програми "По живому"

Сьогодні Мирослава Гедера вчиться жити без сина. Найбільше допомагає робота та спогади про нього.

Лев був архітектором за фахом, постійно носив із собою папку з ескізами, любив малювати й допомагав батькам у ландшафтному дизайні.

"Коли я працюю в нашому саду, то завжди думаю, що я тут працюю, а поруч син відпочиває. Не знаю, чи це правильно, але така думка постійно приходить".

Про своє рішення вступити до війська Лев повідомив у день народження. Він мріяв стати оператором дронів і, попри відсутність бойового досвіду, домігся цього. Побратими згадували, що на фронті він швидко став одним із найрезультативніших у своїй справі.

Під час першої ротації додому мати помітила, як сильно війна змінила її сина.

"Він сказав: "Ти головне мене дочекайся". А я тоді пожартувала: "Що ж ти будеш робити, коли повернешся?" Не знаю, чому саме тоді він сказав ці слова".

Гідність має бути до кінця

Історія Мирослави Гедери – це не лише особиста трагедія. Вона порушує проблему, про яку дедалі частіше говорять родини загиблих військових: держава має забезпечити не лише належне повернення полеглих захисників, а й людяні умови для їхнього впізнання та прощання.

Адже для сімей ці кілька годин у морзі залишаються останньою можливістю побачити найдорожчу людину. І те, як організований цей процес, вони пам'ятатимуть усе життя.

Воїни, які віддали життя за Україну, заслуговують на гідне вшанування. Так само, як і їхні рідні – на повагу, підтримку та умови, які не примножують біль у найважчий момент їхнього життя.

Читайте також: Житло, якого немає: чому мільйони переселенців в Україні досі не мають своєї домівки