Житло, якого немає: чому мільйони переселенців в Україні досі не мають своєї домівки

Якщо рахувати всіх, хто був змушений покинути дім через фронт чи окупацію, цифра перевищує 6 мільйонів. Для більшості з них питання "де жити" не закрилося ні в перший, ні в другий, ні навіть у четвертий рік війни. Оренда без жодних гарантій, державні програми компенсації, які застрягають у бюрократії, іпотека, недоступна людям без "білої" зарплати, – усе це щоденна реальність переселенців. 

Про власний досвід, і про те, чому державна підтримка залишається точковою, а не системною, розповіла журналістці Еспрсео Христині Парубій у програмі "По живому" Ольга Гужва – переселенка з Харківщини, продюсерка документального фільму про внутрішньо переміщених осіб.

фото: скрін з програми "По живому"

Житлова криза, яку ніхто не збирався вирішувати роками

Коли навесні 2022 року сотні тисяч людей масово рушили із Сходу та Півдня вглиб країни, житлова проблема здавалася тимчасовою – питанням кількох місяців, максимум року. Чотири роки потому стало зрозуміло: для більшості переселенців це виявилося не паузою, а новим, довгостроковим станом життя. 

Частка людей, які живуть у статусі ВПО більше року, стабільно зростає, а ринок оренди, куди хлинули мільйони людей одночасно, так і не отримав жодного регулювання – ні щодо цін, ні щодо гарантій для орендарів.

Держава відповіла на це набором програм – компенсаційні виплати на проживання, пільгова іпотека "єОселя", ваучери за зруйноване чи окуповане житло, часткове відшкодування першого внеску. На папері перелік виглядає солідно. У реальності, за словами Ольги Гужви, кожна з цих програм намагається закрити одну вузьку проблему, тоді як переселенець – це людина з комплексом взаємопов'язаних труднощів: робота, діти, психологічна адаптація, відсутність накопичень. І поки програми лишаються точковими, вони не спрацьовують як система.

Від обстрілів на Харківщині до готельного номера у Львові

Історія самої Ольги – типовий приклад того, з чого починається шлях переселенця. Її дім був за 15 кілометрів від кордону з Росією, і перші місяці повномасштабного вторгнення сім'я провела під обстрілами – до кінця березня 2022-го фізично виїхати було небезпечно, оскільки російські війська контролювали дороги, якими намагалися евакуюватися цивільні.

Рішення виїхати ухвалювалося не як планування нового життя, а як питання виживання. Сім'ю скоординувала команда, з якою на той момент працювала Ольга, – вони чекали на неї у Львові. Але й там 2022 рік був хаотичним: місто одночасно прийняло сотні тисяч людей, і знайти житло – навіть подобове – було майже неможливо. Перший час забезпечило тимчасове проживання в готелі, а вже потім почався довгий шлях пошуку оренди, який супроводжувався неодноразовою зміною квартир.   

Спершу сім'я свідомо орендувала однокімнатну квартиру – не бачачи сенсу облаштовуватися ґрунтовніше, бо вірила, що переїзд ненадовго. Питання школи для дитини навіть не розглядалося. Лише з часом прийшло усвідомлення: це не тимчасова ситуація, а нова довгострокова реальність, у якій треба вибудовувати повноцінне життя – включно з довгостроковою орендою, школою, соціальними зв'язками. 

"Розбита порцеляна": інтеграція, яка ніколи не закінчується

фото: скрін з програми "По живому"

Ольга болісно точно формує образ для опису досвіду переселенця – це як японське мистецтво (кінцуґі), коли розбитий посуд склеюють золотом, і тріщини стають частиною нового, часом досконалішого візерунка... За її словами, інтеграція в нову громаду – процес без завершення, подібний до соціалізації чи дорослішання: він постійно триває, а не має фінальної точки.   

"Мені здається, що ця інтеграція має перманентний стан. І вона, насправді, ніколи не закінчується, знаєте, як соціалізація, чи професійне якесь становлення, чи дорослішання людини. Тобто, це процес, який має початок і не має кінця, тому що він постійно в динаміці", - наголошує жінка.

У перший рік після переїзду, каже вона, людина зазвичай ще не усвідомлює масштабу втрати – цінність фізичного виживання переважає все інше. Але брак роботи і фінансової стабільності різко знижує здатність адаптуватися, тоді як наявність бодай якоїсь підтримки й перспективи в роботі значно полегшує цей процес.

Показовою є історія про пошук школи для доньки: сім'я просто йшла вулицями нового району й читала назви шкіл поруч, коли до них звернувся чоловік, який виявився директором однієї з них. Дізнавшись, що перед ним переселенці без готових документів, він запропонував написати заяву й прийняти дитину протягом тижня – без зайвої бюрократії. Це, за словами Ольги, приклад справжньої підтримки з боку громади, поряд з якою, втім, трапляються й протилежні історії – конфлікти та булінг. Обидва досвіди, наголошує вона, існують паралельно.  

Оренда без гарантій – головна проблема, а не сам пошук

На переконання Ольги Гужви, труднощі переселенців у житловому питанні – не в тому, щоб знайти квартиру фізично: рієлторські агенції та онлайн-сервіси з фільтрами роблять цю частину відносно простою, хоч і не безкоштовною через агентські внески. Реальна ж проблема – у повній незахищеності орендаря.  

Навіть за наявності письмового договору власник квартири може будь-коли підвищити орендну плату, пославшись на "кон'юнктуру ринку" чи курс валют, або взагалі виставити житло на продаж – залишивши орендарю місяць на пошук нового варіанта. Для сім'ї, яка вже вбудувала своє життя в конкретний район – школу дитини, роботу, побутові зв'язки, – такий примусовий переїзд означає не просто логістичні незручності, а цілий каскад додаткових витрат.  

Ще одна системна прогалина – відсутність будь-якого механізму підтримки, якщо хтось із членів сім'ї втрачає роботу. Немає програми, яка б хоча б частково покрила орендну плату на період пошуку нової зайнятості, а саме оренда, за словами Ольги, є найбільшою статтею витрат переселенської родини.

Чому державні програми "єОселя" та ваучери не рятують ситуацію 

Пільгова іпотека, ваучери на відновлення житла – усі ці інструменти існують, але користуються ними далеко не всі, хто цього потребує. Причина, за словами Ольги Гужви, – не в браку доброї волі, а в самій логіці рішень, які доводиться ухвалювати переселенцям.

Кредит на 10–15 років передбачає горизонт планування, якого в переселенців просто немає. У 2022 році він вимірювався днями, зараз – виріс до одного року, орієнтиром слугує термін оренди або період навчання дитини в школі чи садку. Але навіть рік стабільності – це не та база, на яку банк готовий видати іпотеку: адже переселенці часто працюють на проєктній чи частковій зайнятості, з контрактами на пів року чи рік без гарантії продовження, а це для банку – фактор ризику.   

До цього додається брак заощаджень: за роки вимушеного переселення багато родин витратили резерви, розраховуючи, що ситуація стабілізується швидше. Ще одна перепона – офіційний дохід. Значна частина переселенців отримує частину зарплати неофіційно або працює на проєктах без можливості задекларувати весь заробіток, а це унеможливлює підтвердження платоспроможності перед банком. Додається й небажання продавців вторинного житла заходити в безготівкові розрахунки за програмами – вони хочуть отримати гроші готівкою й у конкретній валюті. 

Сукупність усіх цих факторів, каже Ольга, нівелює пільгові програми як реальний масовий інструмент – вони залишаються теоретично доступними, але практично недосяжними для більшості.

Ваучери за зруйноване житло: коли компенсація впирається у бюрократію

фото: скрін з програми "По живому"

Окремий і болючий сюжет цієї історії – компенсаційні ваучери за житло, зруйноване внаслідок бойових дій, або те, що залишилося на тимчасово окупованій території. За словами Ольги, є випадки, коли така компенсація дійсно допомогла людям придбати нове житло в іншому регіоні. Але значно частіше трапляється інше: неможливість документально довести факт руйнування, особливо якщо йдеться про окуповані території.

Підтвердження статусу зруйнованого житла вимагає фотофіксації та фізичного виїзду комісії на місце – очевидно нездійсненного, коли територія перебуває під окупацією, як у випадку Маріуполя. У Львові, за спостереженнями Ольги, живе чимало переселенців з Маріуполя, які досі не можуть отримати офіційне підтвердження зруйнованого житла – а без нього компенсаційний механізм залишається суто формальним, доступним лише на словах.

Повертатися чи залишатися: як за чотири роки змінилася мотивація 

Мотивація переселенців щодо повернення додому, за спостереженнями Ольги, кардинально трансформувалася порівняно з 2022 роком. Тоді рішення виїхати чи повернутися ухвалювалося емоційно, у стані постійного стресу, коли горизонт планування обмежувався кількома днями і фізичною небезпекою. Сьогодні люди оцінюють ситуацію значно раціональніше – зважуючи, чи готові вони знову починати життя з нуля.

Рішення повернутися, наголошує вона, так само важке, як і рішення виїхати свого часу: людина вже переналаштувала своє життя на новому місці, і повернення означає новий виклик – вибудовувати побут, роботу, соціальні зв'язки заново, навіть якщо йдеться просто про переїзд з регіону в регіон. 

Щодо власного майбутнього Ольга каже, що не сприймає статус переселенки як частину своєї ідентичності – їй комфортно в будь-якому українському місті, і Львів дав можливість повноцінно виражати себе через українську мову й культуру. Але водночас вона усвідомлює: те життя, яке було до 2022 року, втрачене остаточно, а питання, чи повернуться колишні сусіди й друзі до рідних місць, залишається відкритим. 

Що насправді потрібно змінити

На завершення розмови Ольга Гужва формулює головну тезу: людям потрібна не окрема допомога на кожну конкретну проблему, а системна, комплексна підтримка. Ваучер на їжу окремо, ваучер на житло окремо – це не робить людину захищеною, бо переселенець не складається з однієї ізольованої потреби, а є цілісною особою з переплетеними життєвими обставинами. 

"Неможливо проблему житла і вирішення цієї проблеми розглядати як єдину існуючу в вакуумі проблему. Її треба розглядати з комплексною підтримкою переселенців", - наголошує жінка.

Серед конкретних напрямків, які вона називає:

• Регулювання орендної плати відносно доходів – ситуація, коли людина з однією працездатною особою в сім'ї віддає за оренду суму, зіставну із заробітком, є системно неприйнятною, особливо з огляду на те, що переважна більшість переселенців  – жінки з дітьми на утриманні;
• Підтримка на період втрати роботи – механізм, який би тимчасово компенсував витрати на житло, поки людина шукає нову зайнятість;
• Довгостроковий, а не ургентний погляд на донорську підтримку – щоб міжнародна допомога не обмежувалася екстреними, точковими рішеннями, а працювала на розбудову інфраструктури, яка функціонуватиме роками;
• Реалістичніші умови для іпотечних програм – які враховували б специфіку доходів переселенців, а не лише формальну "білу" зарплату.

Головний висновок, до якого підводить Ольга Гужва зводиться до того, що чим більше в людини точок стабільності, які вона може контролювати й на які може розраховувати завтра, то вища ймовірність, що вона обере залишитися й розбудовувати життя тут, а не рухатися в невідомість, де на неї чекають виклики, подолати які не гарантовано вдасться.

Читайте також: Між валізою і чужими дверима: чому для мільйонів переселенців власне житло залишається недосяжною мрією