"Жінок тут купують за корів": історія української місіонерки, яка 10 років живе в африканському племені

Там немає доріг, електрики й магазинів, жінок купують за корів, а у дітей обмежені можливості для здобуття освіти. Галина допомогла відкрити три школи, чотири церкви і разом з чоловіком Павлом щодня бачить, як бідність і старі традиції ламають життя багатьох молодих африканців. Про життя в племені та їх традиції, місіонерка регулярно розповідає у своїх соцмережах.

Як дівчина, яка завжди відчувала, що її місце не в рідному селі, опинилася серед африканських чагарників і чому саме там зрозуміла своє справжнє покликання – у розмові з Еспресо.

"Я завжди відчувала, що поїду кудись і зроблю щось вагоме"

Розкажіть про себе. Звідки ви й чи мріяли колись про життя в Африці?

Я родом із Чернігівщини, з села Прохори. Пам'ятаю навіть у підлітковому віці чітко відчувала: моє місце не в тому селі, де я росла. У мене було внутрішнє передчуття, що обов'язково вийду за межі своєї країни й зроблю у цьому житті щось значне та вагоме. Тоді я ще не знала, як саме це станеться, але зараз розумію, що це був Божий задум, закладений у мене змалечку. Щоправда, дивлячись навкруги, я часто думала, що це неможливо, адже нашою сім'єю ми ніколи нікуди не виїжджали.

Після закінчення школи я пішла навчатися до медичного коледжу на медсестру. Після трьох років навчання хотіла вступати на лікаря, але набрала недостатньо балів на ЗНО і могла вступити тільки на платну форму. На той час мої батьки були розлучені, і коштів на таке навчання не було. Тоді ми вже пізнали Бога, і я прийняла водне хрещення. Пам'ятаю, як уперше почула про Київський біблійний інститут і почала молитися, щоб Бог дав необхідні фінанси, адже навчання там також було платним. І ось на третій день мого посту та молитви мені зателефонували з інституту й запропонували роботу в пральні – прати постільну білизну для студентів і таким чином покривати оплату за навчання. Це й була відповідь на мої молитви і я зібралася та поїхала до Києва.

Звичайно, жити саме в Африці я не планувала і не мріяла про це з дитинства. Ця мрія застала мене пізніше, коли навчалася в біблійному інституті. До нас приїхав місіонер, який показував фотографії та розповідав про Африку. Саме тоді в моєму серці загорілося бажання поїхати й служити там діткам. Де саме, я не знала, адже Африка дуже велика, тому просто молилася три роки і чекала закінчення навчання.

Проте відразу після випуску я не поїхала на місію. Майже рік працювала медсестрою, оскільки мала першу медичну освіту. Я любила свою роботу і те, що можу допомагати людям. Бог часто посилав мені пацієнтів на останніх стадіях раку, з цирозом печінки чи інфарктами, і я розуміла, що через турботу про них служу Богові й можу посвідчити їм про Нього, підтримати у найважчу хвилину... Пам'ятаю, як одного разу до нас у лікарню прийшов старенький дідусь. Одразу було видно, що про нього нікому подбати: він був дуже занедбаний, у брудному одязі. Згодом виявилося, що він шукає собі їжу на смітниках… Надавши йому невідкладну медичну допомогу, я дізналася, де він живе, і почала відвідувати його та приносити їжу.

Коли відчула поклик Бога, що вже настав час їхати в Африку, тоді прийшла сказати про це цьому дідусеві. Він плакав і просив мене не їхати. Я чітко бачила, що робота медсестрою дає мені безліч можливостей послужити людям чи то добрим ділом, чи словом, чи просто розмовою про Бога. Я так сильно любила те, що роблю, тому, коли настав час вирушати в Африку, мені було дуже важко залишати свою роботу, але все-таки наважилася, бо знала, що це мене веде Бог.

Як ви зрозуміли, що служіння людям – ваше покликання, і чи були в вас якісь місії до Африки?

Я не була віруючою з дитинства і моя родина не знала Бога, але одного разу до нас приїхали місіонери. Через їхнє служіння моя сім'я і я покаялися та прийшли до Господа. Бачачи, як щиро вони живуть і служать, я теж почала мріяти про місіонерство – саме це згодом і спонукало мене вступити до біблійного інституту. Вони стали для мене чудовим прикладом. А остаточно я зрозуміла, що моє покликання служити людям, коли почала працювати медсестрою. Саме тоді найчіткіше відчула, що це дійсно "моє", що я щиро хочу допомагати іншим і отримую від цього внутрішнє задоволення та мир.

До того як повністю присвятити себе Африці, я служила у своїй місцевості, у селі, де допомагала організовувати табори. Також я їздила в місіонерські поїздки по Україні й пробувала себе в різних служіннях, але щоразу чітко розуміла: місіонерство це моє. Під час навчання в Київському біблійному інституті нас також кілька разів на рік відправляли на практику на місяць або кілька тижнів, тому я регулярно брала участь у таких поїздках по всій країні. І мушу сказати, що вони мені дуже подобалися й заклали міцний фундамент для мого теперішнього служіння.

Замість Танзанії опинилася в Кенії

Кенія на карті, плем'я Покот проживає в межах двох країн - Кенії та Уганди, фото: відкриті джерела

Перейдімо до розмови про Африку. Як ви потрапили саме до племені Покот у Кенії, коли це було і з чим ви стикнулися?

Чесно скажу, спочатку я думала, що потрапила до Кенії лише через брак коштів, та зараз із упевненістю можу сказати: це був Божий задум і Його план! Насправді спершу я дуже хотіла поїхати в Танзанію, бо знала, що до Кенії їде багато місіонерів з України. Мені ж хотілося вирушити туди, де допомога потрібна найбільше, але я не назбирала достатньо фінансів. До речі, історія, як це сталося, дуже цікава. Коли я збирала гроші на Танзанію, сума була великою, і мені не вдалося назбирати все необхідне. Проте я вже зробила крок віри і всі щеплення та навіть звільнилася з роботи, хоча це був не легкий крок. Оскільки коштів на виліт бракувало, все, що мені залишалося – тимчасово поїхати додому, в село.

І ось, коли я приїхала, до нашого пастора завітав у гості координатор однієї школи з Америки. Він дізнався про мою мрію і розповів мені, що в Кенії є дитячий будинок. Жінка, яка ним керувала, обманювала місію та знущалася з сиріт, все це відкрилося, її звільнили, і тепер терміново шукають когось, хто поїде туди служити дітям. Він запитав, чи не хочу я поїхати? Чесно, спершу я взагалі не хотіла їхати в дитячий будинок і просто няньчитися з малечею, тому що це я могла робити й в Україні. Мені хотілося масштабу великих поїздок, євангелізацій! Тоді я ще не розуміла, що місія це не про фанфари. Це щоденна непомітна праця, плоди якої з'являються далеко не одразу, тому потрібно багато терпіння та вкладу.

Я сказала, що маю помолитися. Коли помолилася, то відчула на серці неймовірний спокій. Це і була моя відповідь. Я погодилася, і коли приїхала, побачила цих малюків, пожила з ними, у мене в голові з'явилася одна думка: "Хто, як не я?". Вони були абсолютно нікому не потрібні. Моє серце просто розтануло, я полюбила їх усім серцем. Бували місяці, коли з "білих людей" я залишалася з дітьми сама. Ви навіть не уявляєте, яка це відповідальність, адже ти одна відповідаєш за стільки життів!

На той момент дітей було дванадцятеро, і траплялися різні моменти: вони хворіли, мали психологічні проблеми, які залишилися з минулого, особливо після життя з жінкою, яка раніше за них відповідала. Але Бог давав мені мудрості та сили. 

Спочатку я планувала побути в Кенії всього пів року... а залишилася вже на 10 років! Скільки ми з чоловіком ще будемо тут служити? Ми й самі не знаємо. Знаємо тільки одне: стільки, скільки буде потрібно Богові. Можливо, ще десять років, а можливо і все життя.

Уперше в регіон West Pokot (Західний Покот) я потрапила в перші три місяці перебування в Кенії, у мій перший рік. Ми з групою місіонерів поїхали в плем'я, щоб провести мобільну медичну клініку та дитяче служіння. Якщо відверто, перше враження було шоком. Люди здалися дикими й нахабними, штовхалися, зовсім не вміли стояти в черзі. Коли ми роздавали одяг, вони кричали, билися, виривали з рук. До того ж була неймовірна спека. Позитиву було мало. Але з часом ми продовжували приїздити регулярно. І чим більше ми проводили медичні клініки та спілкувалися з жінками й дітьми, тим сильніше я прив'язувалася до них. Я зрозуміла те, як вони поводяться не тому, що вони якісь погані. Просто вони ніколи не ходили до школи, у них немає правильного прикладу, і бідність робить їх такими, якими вони є.

"Жінок тут купують за корів"

фото: instagram.com/galina._shuliak/

Наскільки велике це плем'я і наскільки воно бідне?

Якщо говорити про плем'я Покот – це велике плем'я, де проживає приблизно 621 тис. людей, воно традиційне і, на жаль, надзвичайно бідне. Більшість людей тут не вміють ні читати, ні писати, знають лише свою місцеву покотську мову, хоча офіційними в Кенії є суахілі та англійська. Це сильно ізолює їх від цивілізації. 

У племені Покот чоловіки мають багато дружин та дітей. Показник твого багатства в Покоті вимірюється в кількості худоби та кількості дружин. Жінки тут не мають жодних прав власності – усім, від землі й худоби до самих дітей, володіє чоловік. До жінки й ставляться відповідно: її купують за корів, інколи навіть не питаючи згоди на заміжжя. Якщо чоловіку сподобалася дівчина, він іде до батьків і домовляється за ціну. До речі, якщо дівчина десь вчилася, вона коштує дорожче, якщо ні – дешевше.

Привілегія дівчини, яка вчилася, що її спитають, чи вона хоче заміж за того чи іншого чоловіка, натомість, якщо дівчина ніде не вчилася, її питати ніхто не буде. Навіть якщо чоловік набагато старший, взяв її п'ятою чи десятою дружиною і б'є – вона не може повернутися додому. Часто батьки також б'ють утікачку й відправляють назад до чоловіка, примовляючи: "Тебе вже продано, він твій чоловік, на цьому все". Цікавий момент, що будівництвом круглого традиційного дому, тобто їхньої сімейної хатинки, також займається жінка. А чоловік лише наглядає за худобою, козами та коровами. У Покоті також проводять обрізання для хлопчиків, а також для дівчаток, хоча для дівчат все менше – і це забороняється законом, все одно глибше в Покоті це практикується.

З часом до мене прийшло усвідомлення: я приїхала і поїхала, а діти залишаються вдома, не ходять до школи, люди йдуть за жахливими традиціями. Неосвіченість росте, бідність не зникає, нічого не змінюється. Я зрозуміла, що мені потрібно жити в Покоті, відкрити школу і допомагати людям. На той час я вже вийшла заміж, і з чоловіком це стало нашою спільною ціллю.

Життя в чагарниках: без води, доріг і електрики

фото: instagram.com/galina._shuliak/

Яким є ваш типовий день там і що входить в обов'язки? Де ви живете і чи складні умови для роботи?

Ми з чоловіком є лідерами місії "Full of Love" ("Наповнені любов'ю") і живемо безпосередньо в Покоті. Умови тут непрості – як кліматично, так і побутово. В сезон засухи дуже жарко, а в сезон дощів багато опадів, хоча дощі я люблю. Звичайно, у кожного з членів нашої команди є своя зона відповідальності: хтось відповідає за дитячі служіння, хтось за підліткові, школу, церкву, будівництво і так далі. Кожен день планується відповідно до обов'язків, які несе людина.

Мій типовий день – це здебільшого адміністративна та організаційна робота. Я керую процесами навчання в наших школах. Ми відкрили дві pre-primary школи (дошкільні класи), а зараз розвиваємо повноцінну primary school (початкову школу) на 8 класів, де діти мають харчування та освіту. Тому загалом у нас вже три школи. Також я працюю з місцевими жінками, допомагаю з організацією служіння для дітей з інвалідністю та координую соціальну допомогу. Окрім цього, на мені онлайн-частина: просування служіння в соцмережах та пошук спонсорів, які готові фінансово підтримати навчання конкретної дитини. Проте кожен день, звісно, відрізняється від попереднього.

Інколи до мене приводять дітей із жуками у вухах, яких я витягую ледь не пів дня. Також дуже люблю організовувати виїзні медичні клініки, якщо у нас є на це фінанси. Тому день може виглядати приблизно так: в 7:00 молитва з командою, 7:30-9:00 читаємо Біблію разом, 9:00-10:00 сніданок, потім кожен йде служити згідно по своїм відповідальностям. До речі, ми також чергуємо по черзі і готуємо на всю команду їжу (сніданок, обід, вечеря).

Коли ми приїхали, нас оточували тільки кущі: ні води, ні електрики, ні доріг, я мовчу за магазини. Раніше воду доводилося носити на собі в каністрах по 10–20 літрів, щоб просто приготувати їжу чи помити посуд. Ми жили й продовжуємо зараз з чоловіком в наметі всередині сараю, доки наш будинок на етапі активного будівництва. На сьогодні ми вже 6 років живемо в Покоті на постійній основі. Слава Богу, ситуація з водою в нас змінилася: мій чоловік провів воду, тому тепер у цьому сарайчику маємо водопостачання. Також ми встановили сонячні панелі, завдяки яким маємо електрику й навіть холодильник. Напевно, ми єдині в цій місцевості, у кого є світло, вода та холодильник удома. Тільки уявіть це! 

Так як доріг тут немає, навколо одні кущі, машиною сюди доїхати вкрай важко, тому здебільшого люди користуються мотоциклами. На всі найближчі селища автівка є тільки в нас. Клініки теж тут немає, а ті, що є, нормальними важко назвати, тому потрібно їхати в місто, а це як мінімум 2 години шляхом, який важко назвати дорогою. 

Відзначу, що місія навчить тебе всьому. Я приїхала до Кенії зі знанням мови десь на 5%, решту мені прийшлося вивчити тут, у Кенії (тому акцент в мене африканський) – без мови тут ніяк. Щоб відкрити школу, теж потрібно знати багато нюансів, і взагалі вести школу теж не легко, тому так, я навчилася багато чому. Праця з батьками наших учнів – це взагалі окрема історія.

"Нас прийняли як своїх"

фото: instagram.com/galina._shuliak/

Яким є ставлення племені до вас і до місіонерів? Чи виникають труднощі через культурні відмінності?

Загалом місцеві жителі ставляться до нас із довірою, адже бачать реальні плоди нашої праці. Люди в племені насправді дуже доброзичливі та відкриті. Звичайно, спочатку вони дивилися на нас із пересторогою, адже ми були для них новими, незнайомими людьми. Та згодом вони побачили наші добрі справи й прийняли нас як своїх. Вони зрозуміли, що ми приїхали в їхню місцевість з однією метою – допомогти їхнім дітям: дати їм освіту, принести ліки для хворих та розповісти про Бога. Завдяки цьому люди змінили своє ставлення. Вони більше не дивляться на нас як на туристів чи як на тих, від кого можна отримати лише фінансову вигоду, у нас бачать людей, які щиро приїхали допомогти, а не зашкодити.

Найбільший емоційний біль і культурний шок особисто для мене викликає ставлення до жінок у племені. Багато чоловіків поводяться зверхньо, підіймають руку на дружин або знущаються з них. Жінкам доводиться самотужки тягнути на собі весь побут і турботу про дітей. Вони часто приходять до мене, щоб виплакатися й поділитися своїм болем. Саме тому робота з жінками займає особливе місце в моєму серці.

Разом з нами служить велика команда місцевих, як жінок, так і чоловіків. Тих, хто знає англійську, і тих, хто ніколи про неї не чув (з такими ми працюємо через перекладачів). По відношенню до людей вони мені схожі на українців – гостинні, привітні, відкриті та завжди готові допомогти в складних життєвих обставинах.

Чи знають у Покоті про війну в Україні

фото: instagram.com/galina._shuliak/

Чи цікавляться в племені і загалом у Кенії новинами з України в контексті війни? Чи плем’я живе у своїй бульбашці і зовнішній світ мало цікавить?

У самому племені Покот люди максимально відірвані від світового інформаційного простору. Через тотальну бідність та відсутність інтернету їхній всесвіт обмежений виживанням власної родини тут і зараз. Для них події в Європі – це щось дуже далеке та незрозуміле, адже вони мають занадто багато власних щоденних проблем. 

Але якщо говорити про місцевість, де ми проживаємо, бо плем'я Покот величезне, то завдяки нашій близькості з місцевими жителями вони знають про війну в Україні й завжди запитують, як наші рідні. Вони щодня моляться за Україну з нами на ранкових молитвах, адже знають, що українці дають їхнім дітям можливість отримати освіту.

Пам'ятаю, коли почалося повномасштабне вторгнення, єпископ із нашої церкви приїхав до нас додому спеціально для того, щоб помолитися за нашу родину та за мир на Україні. Місцеві знають, як багато українці роблять для них, тому щиро нам співчувають.

Чого навчає Африка

Що вас найбільше здивувало за час своєї місіонерської роботи? Чого ви навчилися від людей, з якими живете?

Тут люди дуже прості. Вони відкриті, добрі й приймають тебе таким, яким ти є. Тому я також вчуся цього в них. Тут ти дійсно можеш бути собою, не потрібно жодних масок, тебе приймуть справжнім. Мене й досі дивує їхня здатність щиро радіти найпростішим речам, попри надзвичайно важкі умови життя. Місія навчила мене глибше цінувати те, що я сама маю. Коли ти бачиш реальний голод, твій власний погляд на життя, комфорт і цінності змінюється назавжди. Тут ти знімаєш "рожеві окуляри": так, стикаєшся з обманом, крадіжками чи наклепами, але водночас вчишся прощати й бачити світло там, де, здавалося б, панує суцільна темрява.

Звичайно, Кенія насамперед вчить терпіння. Тут усе робиться дуже повільно, люди часто можуть не приходити на зустрічі або сильно запізнюватися, тому що ніхто нікуди не поспішає. Завжди кажуть славнозвісне "акуна матата", що означає "немає проблем". Тому Кенія точно навчить вас терпіння – це стовідсотково. 

Також надзвичайно важливо не дивитися на людей звисока. Навіть якщо вони бідніші за тебе чи просто багатьох речей не розуміють інтелектуально, адже вони не мали з дитинства того, що було в нас, і розвивалися зовсім в інших умовах. Важливо не звеличувати себе, а дивитися на них як на Боже творіння, на людей таких самих, як ти. Навіть якщо вони відрізняються соціально чи інтелектуально, головне – ніколи не підноситися над ними. Чому це говорю? Тому що часто бачу це від приїжджих людей.

Поради тим, хто теж мріє про місіонерство

фото: instagram.com/galina._shuliak/

Ви активно ведете соцмережі й розповідаєте про життя там. Що ви радите людям, які хочуть спробувати себе в цій справі?

Моя головна мета в блогу – не розважати красивою картинкою, а показувати реальність без прикрас, привертати увагу до проблем племені та надихати людей на добрі справи. Я знаю, що мій контент відгукується в серцях, і щиро сподіваюся, що серед моїх підписників ставатиме все більше тих, хто готовий реально долучатися до допомоги.

Тим, хто відчуває в серці покликання до місіонерства, я раджу спробувати і почати вчити англійську – вона допоможе всюди. Проте потрібно одразу позбутися ілюзій: місія – це не романтична подорож. Інколи це надзвичайно важко. Ти стикаєшся зі смертельними хворобами, як-от малярія чи тиф, ризикуєш отримати укуси скорпіонів або змій (слава Богу, мене не кусали, але такі випадки були).

А про місцевий транспорт я взагалі мовчу, розумію, що лише Бог мене охороняє. Тебе можуть обдурити на кожному кроці, обікрасти (у Покоті дуже рідко таке трапляється, але буває) чи набрехати. Я вважаю, що у всьому цьому потрібно повністю довіряти Богові й розуміти, що Він хоче бачити тебе саме там, де ти є, і Він проведе тебе через усе та збереже життя. І ти це точно відчуєш, якщо щиро шукатимеш Його волі та плану на своє життя. Наша справа – сіяти й служити іншим, не чекаючи миттєвих грандіозних результатів, служити там, де ти вже є. Якщо Бог справді покличе тебе їхати до Африки, Він дасть тобі особисте підтвердження цього покликання ("рему") та дасть усе необхідне для поїздки – я в цьому переконалася особисто. Без цього вас не вистачить надовго, ви не витримаєте культурного шоку та труднощів. Як кажуть, на власних силах та стараннях далеко не заїдеш.

"Ми тут, доки Бог дозволить"

Як довго плануєте займатися місіонерством і яка зараз ваша основна ціль?

Ми не будуємо часових меж, ми тут доти, доки Бог дозволить нам поширювати Його любов і робити добро. Наша основна ціль зараз – це зміна майбутнього покоління в Покоті. Коли я бачу, як місцеві дітки вже розмовляють суахілі та англійською, як вони навчаються у школі та дізнаються про Бога – я розумію, що все це не марно. 

Зараз ми виховуємо нове покоління, яке, ми дуже сподіваємося, буде зовсім інакше поводитися у своїх майбутніх сім'ях, з повагою та любов'ю ставитиметься до жінок і житиме за іншими цінностями. Наша місія – це вказувати людям на Бога. Ми маємо чотири церкви і  три школи, в процесі відкриття клініки на постійній основі. Тож, ми робимо все, що можемо.

Читайте також: Там, де увага людей: церква має бути присутня якнайбільше в мережі інтернету, - отець Ростислав Пендюк