Навіть якщо щиро переживати та співчувати. Це — нормально.
Бо певний досвід ти або проживаєш, або ти про нього читаєш.
А це далеко не те саме.
Зараз вже в багатьох країнах теплішає, краєвиди набирають класичного туристичного флеру, сонце заливає будинки, памʼятники й памʼятки, сувенірні ряди, ідеальні ʼкапіталістичніʼ клумби та вітрини.
І до війни це споглядання починало крутити бажанням кудись летіти, їхати чи просто мріяти на потім.
Мені не хочеться нікуди їхати.
Я вже якось писала, що під час війни всі звичні речі стали дуже дивними, змінилося дуже багато, стало з ніг на голову.
Кому нєвчоному бєлоє, вчоному — рябоє)))
Читайте також: Наш день перемоги попереду
Я на мить піддаюсь чарівливості фотографій, які вистрибують у стрічках, бачу на них море чи західні музеї, чи зАмки, чи знамениті парки, чи спокусливі паби й закордонні ресторани з літніми терасами. І лечу туди думкою.
А потім мені трапляється у стрічці марш росіян у сонячній Іспанії (пардон за кліше, але вже скучили за сонцем) з колорадськими стрічками й лицемірними фотографіями на патиках, причому таких з виду респектабельних росіян, не якихось там обідранців придурошних, вони йдуть впевнено, усміхаються і радісно фотографуються — і я відчуваю, як щось всередині мене ворушиться темне й нехороше…
Що ж це виходить?
Я куплю недешевих кілька квитків туди й назад у якусь сонячну країну (кілька — бо ж з пересадками зараз), замовлю готель, ходитиму в чудові ресторанчики, чи музеї, чи присяду на набережній, чи приляжу на пісочку в надії відпочити, привести до ладу нерви, повчитися спати, відвернутися, почистити голову, відчути себе в безпеці — і тут бац!
Прямо на тебе йтимуть вгодовані самозадоволені пики з колорадськими стрічками, які сміятимуться тобі в лице, прославлятимуть вбивць кількох твоїх хороших знайомих
Читайте також: Найскладніше жити "всередині процесу"
Прямо на тебе йтимуть вгодовані самозадоволені пики з колорадськими стрічками, які сміятимуться тобі в лице, прославлятимуть вбивць кількох твоїх хороших знайомих, чи посеред музейної тиші хтось обовʼязково гаркне тобі над вухом на всю залу із характерним аканням "Аня!! Иди глянь, Христос распятьій!" (було в галереї Боргезе), чи на пляжі раптом на весь берег залунає з таким самим аканням "выйди из воды, дрянь такая!" трирічному малюку (ага, також зі спогадів)…
І всі мої сподівання на фізично-психологічне відновлення, матеріальні витрати, важка дорога, красивий туристичний флер розчиняться у подібному моменті.
Ви скажете, що не треба на таке звертати уваги.
Я так і зроблю. Я вас послухаюсь.
Я постараюсь уникнути цього.
Бо я не хочу нікуди їхати, принаймні зараз чи спеціально планувати.
Читайте також: Як виграти мир: хорватський невоєнний досвід
В мене є сильне бажання — запланувати після перемоги такий особистий сімейний проєкт: раз в місяць чи у два вибрати якусь одну область України, проштудіювати, що там пізнавального, красивого чи по-людськи цікавого
Я насправді дуже хочу поїздити Україною.
Ми на днях говорили з чоловіком і я йому виклала приблизно подібні думки.
І ще кажу, що в мене є сильне бажання — запланувати після перемоги такий особистий сімейний проєкт: раз в місяць чи у два вибрати якусь одну область України, проштудіювати, що там пізнавального, красивого чи по-людськи цікавого, забронювати житло і майнути туди на 3-4 дні.
Чоловік аж кинувся, каже — я теж про таке думав.
Зараз, коли вже стільки часу йде війна, і невідомо, скільки ще йтиме, найкраще для мене особисте відкриття — оця солідарність зі світлими, хоча й не завжди знайомими, людьми та бажання пригорнутися до своєї країни.
І щоб й духу не було навʼязаної чужої агресивної огиди, щоб скрізь відчуття — ти вдома.
Про авторку. Наталка Діденко, синоптикиня
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.