Щоб й духу не було навʼязаної чужої агресивної огиди...

Навіть якщо щиро переживати та співчувати. Це — нормально.

Бо певний досвід ти або проживаєш, або ти про нього читаєш.

А це далеко не те саме.

Зараз вже в багатьох країнах теплішає, краєвиди набирають класичного туристичного флеру, сонце заливає будинки, памʼятники й памʼятки, сувенірні ряди, ідеальні ʼкапіталістичніʼ клумби та вітрини.

І до війни це споглядання починало крутити бажанням кудись летіти, їхати чи просто мріяти на потім.

Мені не хочеться нікуди їхати.

Я вже якось писала, що під час війни всі звичні речі стали дуже дивними, змінилося дуже багато, стало з ніг на голову.

Кому нєвчоному бєлоє, вчоному — рябоє)))

Читайте також: Наш день перемоги попереду

Я на мить піддаюсь чарівливості фотографій, які вистрибують у стрічках, бачу на них море чи західні музеї, чи зАмки, чи знамениті парки, чи спокусливі паби й закордонні ресторани з літніми терасами. І лечу туди думкою.

А потім мені трапляється у стрічці марш росіян у сонячній Іспанії (пардон за кліше, але вже скучили за сонцем) з колорадськими стрічками й лицемірними фотографіями на патиках, причому таких з виду респектабельних росіян, не якихось там обідранців придурошних, вони йдуть впевнено, усміхаються і радісно фотографуються — і я відчуваю, як щось всередині мене ворушиться темне й нехороше…

Що ж це виходить?

Я куплю недешевих кілька квитків туди й назад у якусь сонячну країну (кілька — бо ж з пересадками зараз), замовлю готель, ходитиму в чудові ресторанчики, чи музеї, чи присяду на набережній, чи приляжу на пісочку в надії відпочити, привести до ладу нерви, повчитися спати, відвернутися, почистити голову, відчути себе в безпеці — і тут бац!

Прямо на тебе йтимуть вгодовані самозадоволені пики з колорадськими стрічками, які сміятимуться тобі в лице, прославлятимуть вбивць кількох твоїх хороших знайомих

Читайте також: Найскладніше жити "всередині процесу"

Прямо на тебе йтимуть вгодовані самозадоволені пики з колорадськими стрічками, які сміятимуться тобі в лице, прославлятимуть вбивць кількох твоїх хороших знайомих, чи посеред музейної тиші хтось обовʼязково гаркне тобі над вухом на всю залу із характерним аканням "Аня!! Иди глянь, Христос распятьій!" (було в галереї Боргезе), чи на пляжі раптом на весь берег залунає з таким самим аканням "выйди из воды, дрянь такая!" трирічному малюку (ага, також зі спогадів)…

І всі мої сподівання на фізично-психологічне відновлення, матеріальні витрати, важка дорога, красивий туристичний флер розчиняться у подібному моменті.

Ви скажете, що не треба на таке звертати уваги.

Я так і зроблю. Я вас послухаюсь.

Я постараюсь уникнути цього.

Бо я не хочу нікуди їхати, принаймні зараз чи спеціально планувати.

Читайте також: Як виграти мир: хорватський невоєнний досвід

В мене є сильне бажання — запланувати після перемоги такий особистий сімейний проєкт: раз в місяць чи у два вибрати якусь одну область України, проштудіювати, що там пізнавального, красивого чи по-людськи цікавого

Я насправді дуже хочу поїздити Україною.

Ми на днях говорили з чоловіком і я йому виклала приблизно подібні думки.

І ще кажу, що в мене є сильне бажання — запланувати після перемоги такий особистий сімейний проєкт: раз в місяць чи у два вибрати якусь одну область України, проштудіювати, що там пізнавального, красивого чи по-людськи цікавого, забронювати житло і майнути туди на 3-4 дні.

Чоловік аж кинувся, каже — я теж про таке думав.

Зараз, коли вже стільки часу йде війна, і невідомо, скільки ще йтиме, найкраще для мене особисте відкриття — оця солідарність зі світлими, хоча й не завжди знайомими, людьми та бажання пригорнутися до своєї країни.

І щоб й духу не було навʼязаної чужої агресивної огиди, щоб скрізь відчуття — ти вдома.

Джерело

Про авторку. Наталка Діденко, синоптикиня

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.