Складові перемоги: сила війська, єдність підтримки, відданість союзників

Розклáд стрімко змінюється, і не на нашу користь. Пропозицій щодо виправлень не бракує. Але корисно глянути на картину в цілому, — щоб об'єднати зусилля в роз'ясненні та просуванні цих виправлень

Усе це має забезпечити влада — бо на те вона влада.

Вона, звісно, може поділитися повноваженнями й відповідальністю — для цього в інших країнах формуються уряди єдності. Або може не ділитись — тоді відповідає сама.

Тож оцінимо стан складових:

1. Сила війська

Ворог продовжує переважати у всіх видах ресурсів. Способу якісної переваги не знайдено.

Постачання військ … "має численні недоліки", потребує волонтерської підтримки.

Для нього і для побудови, наприклад, фортифікаційних споруд вигадуються екзотичні рішення сумнівної ефективності та низької прозорості.

Представники президентського Офісу і правлячої партії публічно атакують військове керівництво, а придворні ЗМІ звинувачують у цьому… опозицію.

Провідні світові медіа розміщують матеріали про "конфлікт між політичним і воєнним керівництвом", - а замість дієвого спростування президент вдається до погроз військовому керівництву зі сторінок іноземного таблоїда.

Нічого не забув? Є щось заперечити?

Читайте також: Легковажність і популізм працюють на короткій дистанції

2. Єдність підтримки

Триває обмеження медіа за політичним принципом. Триває вакханалія медіакілерства проти опонентів влади.

Провадяться кампанії ненависті проти місцевого самоврядування.

Знецінюється громадянське суспільство, активісти-викривачі.

Президентський офіс генерує чутки про проведення — хоч тушкою, хоч опудалом, у який завгодно спосіб - "виборів" для продовження влади на період після війни.

Корупційні скандали не приводять до розв'язання виявлених проблем по суті.

Рішення в парламенті та місцевих радах ухвалюються не проукраїнським консенсусом, а за допомогою милиць — проросійських партій і олігархічних груп.

Щось треба додати? Виправити?

Читайте також: Між левом і крокодилом у зіткненні цивілізацій

3. Відданість союзників

Допущено конфлікти практично з усіма сусідами. Не створено системного механізму доведення української позиції до істеблішменту і громадськості союзників.

Рішення про допомогу з боку союзників дедалі більше обумовлюються критеріями та вимогами — насамперед щодо демократичності ладу в Україні та боротьби з корупцією.

А в Україні натомість зберігається вибірковий підхід до допуску опонентів до міжнародних контактів — за свавільними критеріями президентського Офісу.

Лідера опозиції демонстративно не випускають на надважливі міжнародні зустрічі.

Зберігаються обмеження свободи слова, не пов'язані з воєнними потребами (незалежні від влади канали далі відсторонені від цифрового мовлення).

Є якесь перекручення? Щось зі сказаного — не так?

Висновки

Набір карт у руках за рік суттєво погіршав. Але війна — не покер і не преферанс. Тут цілком можна знайти несподівані ходи. Якщо шукати.

Ситуація далі може розвиватися за одним зі сценаріїв.

І вибір — цілком у руках влади:

І. Інерційний

Хід влади: нічого не змінювати. На внутрішню (та й зовнішню) критику відповідати емоціями чи репресіями.

Сподіватися, що героїзм ЗСУ і пожертва українців знову розчулять істеблішмент та/або суспільство Заходу і допомогу буде різко збільшено, що створить технологічну перевагу і дасть змогу завдати ворогу поразки.

Успішність сценарію залежить від надто багатьох факторів ПОЗА контролем будь-кого в Україні, включно з владою:

• чи вистачить сил ЗСУ битися "не завдяки, а всупереч";
• чи вистачить ресурсів і на постачання ЗСУ, і на фортифікацію, і на задоволення корупційних інтересів;
• чи не змінять позицію щодо України вибори в ключових союзників;
• чи буде нова хвиля захоплення Україною;
• чи не вигадає ворог своїх способів змінити ситуацію на свою користь.

Забагато покладання на "якби" і "фартовість", ні?

II. Сепаратний

Хід влади: через комунікацію з ворогом вийти на варіант "замирення".

Тут незалежних від України факторів наче менше, але вони ризикованіші, і кожен — про існування України:

• чи погодиться на замирення ворог, а чи вважатиме відповідні прохання сигналом про слабкість і запрошення добити;
• чи захочуть союзники змістовно допомагати в переговорах;
• чи умови "замирення" не будуть такими, що зроблять неможливим спротив у разі повторної агресії (див., наприклад, історію московсько-козацьких переговорів XVII-XVIII ст., витоки від учасників переговорів у Стамбулі у березні минулого року);
• чи не будуть сприйняті сепаратні угоди як «зрада», яка спровокує внутрішній конфлікт, російських «миротворців» і втрату державності та/або субʼєктності?

Чи не зависокі ризики? Чи хтось візьметься сказати, що їх таких нема?

Читайте також: Про політику перемоги

III. Квантовий ("як стрибок")

Хід влади: максимальне використання внутрішніх можливостей країни для підтримки війська і переконання союзників.

Багато написано, і я писав:

• уряд єдності — спрямування на перемогу всіх сил суспільства;
• розвиток виробництва під українські та союзницькі інвестиції, мобілізація науки, спрощення запуску знахідок у серію;
• розгортання мобілізаційної підготовки й співпраця з громадянами та громадами у зрозумілих способах участі кожного/кожної в обороні держави (від волонтерства до добровільної служби/роботи "на підхваті");
• постійний діалог із закордонням з використанням можливостей політиків, бізнесу, громадянського суспільства, діаспори, користувачів соцмереж тощо і тощо.

Тут всі фактори залежать від українців. А на непередбачувані події така система буде спроможна реагувати гнучко і вчасно, підлаштовуючись, нівелюючи…

Поки що все іде за першим сценарієм, з підозрою на другий.

До Інституту Касандри питання: як змусити/переконати/просвітлити для переходу на третій?

Чи внутрішнім, чи зовнішнім процесом?

Джерело

Про автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликання

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.