"Хочеш миру — готуйся до війни!", — заступник командира 2-го батальйону бригади "Азов", капітан "Карась"

Розкажіть, що для вас означає "Азов"?

Карась: Для мене це передусім велика родина побратимів. Коли я перевівся сюди у 2018 році, "Азов" складався з людей, які прагнули реальних змін у війську. Вони впроваджували нові стандарти, розвивалися і йшли в ногу з часом, відкидаючи старі радянські догми. Це була безперервна робота: постійна підготовка, спорт, вишколи за будь-якої погоди — сніг, дощ чи спека. Така єдність і жага до вдосконалення дуже мотивували. Ми всі розуміли: рано чи пізно Росія розпочне масштабну війну, значно страшнішу за події 2014 року.

Шлях до "Азову" та підготовка до великої війни

Ваш бойовий шлях розпочався ще в часи АТО?

Карась: Так, усе почалося у 2014-му з добровольчого батальйону "Айдар". Потім була служба у 93-й бригаді "Холодний Яр". У 2016-му я звільнився, переїхав до Харкова, шукав роботу. Мені порадили спробувати сили в Нацгвардії, але там мені зовсім не сподобалося — бракувало мотивації та прагнення до розвитку. Знаєте, я людина, яка бачила війну на власні очі, тому розумів, як має виглядати підготовка. У 2018 році мій побратим, який уже служив в "Азові", запросив мене до себе. Сказав, що там цінують бойовий досвід і постійно виїжджають на "нуль". Так я потрапив до другої роти другого батальйону, де й служив до самого початку повномасштабного вторгнення.

Як ви готувалися до подій лютого 2022-го? Чи відчували наближення великої біди?

Карась: Підготовка була нашою щоденною рутиною. Командир полку, друг Редіс, постійно наполягав на шліфуванні навичок: відбиття штурмів, ведення бою в місті, оборона. Я служив у взводі вогневої підтримки — це робота з важким озброєнням: АГС, крупнокаліберні кулемети, ПТРК. Ми прагнули повної взаємозамінності, щоб кожен міг замінити побратима в разі поранення чи загибелі. Це критично важливо, бо на війні люди "випадають" постійно. 23 лютого нас підняли за тривогою та вивели з Урзуфа. 24-го ми вже почули перші вибухи в районі аеропорту та радіолокаційної станції під Маріуполем. Завдяки розвідданим від партнерів ми знали, що ворог готує масштабну передислокацію, і робили все можливе в межах наших ресурсів.

Оборона Маріуполя: Стратегія та міфи

Зараз ворожа пропаганда намагається переписати історію оборони Маріуполя, стверджуючи, що руйнувань можна було б уникнути, якби не спротив "Азову". Чому місто було настільки важливим?

Карась: Маріуполь — це стратегічний вихід до Азовського моря. Росіянам він був потрібен як повітря, це була особиста "хотєлочка" путіна. Йому обіцяли легку прогулянку з триколорами, а натомість вони наштовхнулися на скелю. Оборона трималася на потужних промзонах — заводах Ілліча та "Азовсталі", які ще за радянських часів будувалися з урахуванням ядерної війни. Ворог кинув на нас усі резерви, які відійшли від Київщини, аби лише зламати наш супротив. Це дозволило іншим підрозділам виграти час. Найнебезпечнішими серед ворогів були ГРУшники, особливо на східному напрямку, де тримав оборону наш перший батальйон.

зруйнований танк біля руїн заводу "Азовсталь", фото: gettyimages

Оленівка та теракт

Згадаймо вихід з "Азовсталі". Ви були серед тих, хто потрапив до Оленівки?

Карась: Мене поранило в день народження "Азова". Я перебував у медичному бункері "Залізяка". 16 травня почали виносити тяжких, а я вийшов 18-го. Нас одразу повезли до Оленівки. Умови там були жахливі: колонія не була розрахована на таку кількість людей. Ми спали в проходах "валетом", їли раз на добу, іноді посеред ніч. Але ми жили надією, що за кілька місяців нас обміняють.

Перед самим терактом нас, близько 200 азовців, перевели з житлової зони на промзону в ангар. Нам брехали, що це "підготовка до обміну". Вдень перед вибухом у бараці щось робили невідомі "електрики", поки нас тримали на вулиці. Вночі я прокинувся від вибухів. Почалася пожежа, крики. Ми намагалися витягувати поранених, а охорона колонії замість допомоги відкрила вогонь у повітря, погрожуючи нам розстрілом. Лише через довгий час допустили наших полонених медиків. Важких згодом повезли до Донецька, а нас, уцілілих, кинули в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор).

Колонія в Оленівці, Донецька область. 29 липня 2022 року, фото: AP Photo

Тортури в Таганрозі

Після Оленівки почалося найстрашніше — катування та допити?

Карась: Так. У ДІЗО нас змушували підписувати зізнання, нібито це Україна обстріляла Оленівку. Потім мене перевезли до Таганрога. Там було пекло. Слідчі підготували проти мене три справи, одна з яких — про надуманий розстріл цивільних. Оскільки я відмовлявся підписувати цю брехню, почалися тортури. Мене підвішували на пруті в позі "букви В", били, застосовували електрошокер і польовий телефон (ТА-57). Коли я втрачав свідомість і все одно не здавався, слідчий дістав із сумки електричний прибор та погрожував особливо жорсткими катуваннями. Це було межею. Фізичний біль можна терпіти, але ігнорувати таке відверте приниження я не міг — підписав.

Після цих "процедур" у мене перестала працювати права кисть. У камері на моїх очах помирав сокамерник — хлопець просто згасав від побоїв. Потім мене возили до Ростова на психіатричні експертизи, далі був Каменськ-Шахтинський. Росіянам важливо було влаштувати шоу, засудити "ідейних" азовців на космічні терміни за те, чого ми не робили.

Обмін та повернення додому

Як ви дізналися, що нарешті їдете додому?

Карась: Це було 6 травня 2023 року. О шостій ранку в камеру постукали: "З речами на вихід". Нас повезли в аеропорт. Коли я побачив у літаку свого побратима Чудіка, який сказав, що нас везуть на обмін, тільки тоді почало приходити усвідомлення. Коли перетнули кордон... це було неймовірне відчуття полегшення та щастя. Хоча досі іноді не віриться, що в XXI столітті можливі такі жахи.

Після повернення було довге лікування: зламані ребра, перебитий ніс, кісткові нарости на ногах від постійних ударів. Але щойно я відновився, одразу повернувся у стрій. Війна не закінчилася, і ми маємо повернути свої території.

капітан "Карась"

Що б ви порадили українцям, які чекають на "швидкий мир"?

Карась: Подивіться на історію. Домовленості з Росією не варті паперу, на якому вони написані. Їм завжди потрібен зовнішній ворог, щоб тримати свої "федерації" в купі. Навіть якщо настане перемир'я, це буде лише пауза для них, щоб накопичити сили та "підростити нове м'ясо". Нам не можна розслаблятися, як ми це зробили після 2015 року. *Si vis pacem, para bellum* — хочеш миру, готуйся до війни. Ми маємо бути настільки сильними, щоб будь-який ворог боявся навіть дивитися в наш бік. Наше завдання зараз — зберегти країну, а молоді — відбудувати її.