Василь Шкляр: "Мова навіть у Радянському Союзі врятувала мене від тюрми"

Вибачте, проукраїнських людей більше в Чикаго, ніж в Донецьку. 100 років тому нам не вдалося, цього разу нам вдасться. До прапора на Кремлі ще дуже далеко. Села говорять прекрасною українською мовою, такою співучою - їх хочеться, знаєте, їсти, а Черкаси уже по-руськи. Є така гординя дешева: "я так розмовляв все життя, я буду, а мені ніхто не вказівка, а мені те. Та я, та пішли, та все. Я який, сміливий". Ви цю людину вже фактично поховали. Він мені дзвонить і каже, що я хочу показати вам печеру, де зустрічалися гетьман Мазепа з Карлом XII. Там і скарби лишились. Ви спочатку працювали як журналіст і працювали в такий цікавий період совєтських часів. Мова навіть в Радянському Союзі мене врятувала від тюрми.

Ми не знаємо, як би сьогодні називалася одна з найкращих бригад Збройних Сил України, якби не величезна популярність роману "Залишенець" Василя Шкляра. Я зараз маю на увазі 93-у окрему механізовану бригаду Холодний Яр. Книга відкрила українцям замовчувану в совєтські часи історію опору більшовицькій окупації, який діяв на Черкащині у 20-х роках минулого століття. За цей роман Василь Шкляр у 2011-му отримав Шевченківську премію. Щоправда, тоді пан Василь відмовився від неї, бо міністром культури був українофоб Табачник, а президентом - Янукович. На городі довелося зачекати на лауреата. Після Революції Гідності роман був екранізований. Зараз твори Василя Шкляра вивчають в школах. Так що можемо сказати, що сьогодні в нас в гостях живий класик сучасного історичного роману Василь Шкляр.

І що ви скажете? 100 років минуло з того часу, коли був Холодний Яр. Чи щось з того часу змінилося? Чи ми все ще ті українці, які були собі селянами, але були змушені взяти до рук зброю. Можливо, зараз українці не всі селяни та не всі хлібороби, але тим не менше, це такі люди сімейні, для яких важлива родина, але мусять ту родину захищати.

Виявляється, що 100 років - це дуже малий відрізок часу на такому історичному широкому тлі і змінилося мало що. Змінились технології, весь цей антураж зовнішній, але, в принципі, в основі своїй знову триває та сама війна, багатостолітня. Ці війни дуже схожі, абсолютно. Так само цей жорстокий, кровожерливий ворог вбиває мирне населення, вбиває дітей відкрито на очах у всього світу. Світ це терпить. Тоді, якщо ви згадали "Залишенця", Чорний ворон - це наша повстанська боротьба у 20-х роках, то та й попередня війна армії УНР, тоді ми взагалі не мали союзників. Світ на нас майже не зважав, щось таке дуже віддалене і провінційне. Сьогодні ми начебто маємо цих союзників. Це, звичайно, великий крок вперед, принаймні нас бачать, оцінюють, спостерігають, але, на жаль, мало що роблять. Так виявилося, на превеликий жаль, що цей світ виявився безсилим, безсилим у боротьбі зі злом, яке загрожує не тільки українцям, а Європі всій. Та й усьому світу.

Але 100 років тому нам не вдалося. Цього разу нам вдасться, як думаєте? 

100 років тому не вдалося. Пощастило полякам, пощастило прибалтам, хоч прибалти так само майже воювали, вони були дуже схожі. Прошу? 

Балтійцям. 

Балтійцям, так. Я вам вдячний за те, що ви скоригували. Це вже такий штамп у нашій голові. 

В'їлося. 

Совєтське в'їлося. Звичайно, країни Балтії, то все решта визначень ми повинні забути. Так от, нам тоді не пощастило і ми здобули незалежність за інших обставин. Ми знаємо збіг тих всіх факторів, як те сталося. А зараз війна або в нас просто немає іншого шляху, як вистояти. Звичайно, на перемогу треба дивитись теж реалістично - не так, як деякі наші романтики кажуть, що це завершиться прапором на Кремлі. Треба дивитись реально - до прапора на Кремлі ще дуже далеко, хоч все може статися. У світі багато випадковостей, хоча він живе за своїми певними закономірностями, але ми знаємо, що збіги обставин, випадковості є теж не випадкові. Даруйте за тавтологію. Все може статись, але нашу перемогу ми повинні оцінювати тверезо, у тих межах.

А що таке тверезо, на вашу думку? 

Ми не повинні казати зараз, що от наша перемога - це кордони 91-го року, це засвоєння всіх питома українських земель. До цього ще далеко. Хоча це абсолютно реально, тому що у 21-му столітті геополітичні розлами неминучі, вони неодмінно стануться. І тоді може статися, знову ж таки, кажу, така несподіванка для світу, яка сталася під час здобуття нашої незалежності, коли ми без війни на той час, хоча ми мали війни впродовж сторіччя, але на той час без нічого, отак отримали найбільшу державу в Європі і територіально і чисельно. Ну як же тут не позаздрити, як же тут не поглянути неситим оком сусідам. І через те так і може статися і далі. Але я кажу завжди, що ми повинні брати тільки питомо українські території, які ми можемо засвоїти. 

Василь Шкляр, фото: facebook/Vasyl.Shkliar

Що ви маєте на увазі, коли кажете питомо українські?

Ментально засвоєні наші українські території, а не такі анклави, яким був Донбас, яким був Крим, де превалювало абсолютно "руський мир!, як ми кажемо. Абсолютне несприйняття нашої державності у її первісному значенні, абсолютно несприйняття нашої мови, не те що несприйняття, була ненависть, було відверте глузування, було відверте відторгнення. Це як в будь-якому живому організмі, коли є інородне тіло, воно відштовхується і діють оці відцентрові сили, про які я застерігав - про Крим, про Донбас, що тоді мене неправильно розуміли і трактували. Але я казав, що це завершиться драматично, трагічно із кров'ю. І так воно зрештою і сталося. Багато держав у світі  - могутніх, великих держав, позбулися території, то ми можемо і будемо тримати тільки те, що буде справді українським, а чужого нам не треба. 

Але часто звучать такі аргументи, що там на тих територіях за різних обставин життєвих залишаються проукраїнські люди і що з ними робити?

Вибачте, проукраїнських людей більше в Чикаго, ніж в Донецьку. Знову ж таки треба тверезо. Добре, мали б ми сили - це я те кажу про реалізм поглядів - мали б ми мілітарну силу, щоб зараз звільнити Донецьк, вийти на ті кордони, але вже тоді провести свою гуманітарну політику. У нинішніх умовах це майже неможливо. Не лише, я маю на увазі збройну потугу, а це неможливо навіть гуманітарно, тому що світ зараз будується на толерантності, на тому, щоб засвоїти такі винищені, витоптані території, їх треба просто тупо колонізувати. Колонізувати, заселити ту територію тими ж таки галичанами чи свідомими людьми, так як робила Росія, як вона зросійщила. Кацапщина, треба казати, не Росія, а Кацапщина. Як вона засвоїла той же Донбас у своє ментальне тло. 

Знищила українців, завезла своїх. 

Я не кажу про знищення, але я кажу про сильну гуманітарну україноцентричну політику. Сприймаєш ти Україну, будь ласка, живи за нашими законами. Ні - за межі туди, де ти почуваєш себе своїм. 

Можливо, умови, в яких опиняються люди на Донбасі, хоча краще казати на Донеччині та Луганщині, може вони їх підштовхнуть до того, що їм краще в Україні. От зараз ми бачимо відео, не знаю, чи вам траплялися ці відео, як вони там стоять в чергах з баклажками за водою. Як вони розповідають про те, що вони, перепрошую, в туалет сходили, то мусять в кульочок взяти і десь там викинути, тому що води немає. Бо знову ж таки російська армія перебила водогін і тепер біда - без України складно. 

Знаєте, я вам скажу неприємну, жорстоку річ. Оскільки б ми не казали про цю всю москальню і тих людей, які там жили із тим їхнім корінням, вони все-таки на перше місце поставили "свой язик", чи як це сказати, да? Вони от за це були готові і голодувати, і терпіти. Це є таке в них. Я те розумію по-своєму, але тут дуже окрема довга психотерапічна розмова. 

А не боїтеся, що зараз вам закинуть, що, мовляв, ви відкидаєте все одно? 

Ні, я ж не відкидаю. Я кажу, що ми засвоїмо абсолютно все. Я готовий забрати і Кубань, і Курщину, і все. Але щоб це було українським, щоб ці землі стали питомо-українськими під нашим духовним крилом. Інакше просто мати ці території з російською мовою, з їхньою культурою, субкультурою, псевдо і так далі. Це просто нова загроза. Нова загроза війни, конфліктів тощо.

Тобто до кордонів 91-го року ми може колись і повернемося, але це станеться. 

Звичайно. Ми до цього мусимо прагнути. Але не треба казати, що це буде завтра, післязавтра. Це велика копітка праця, це нарощування нашої збройної потуги, нарощування наших технологій, значне випереджання ворога у всіх цих напрямках - і тоді можна дивитися на такі речі реально. А просто на своїх внутрішніх бажаннях будувати геополітичні карти і всі ці події, не треба впадати в дитинство, тому що у часи війни мрійництво шкідливе. Треба дивитися реалістично.

Але якщо згадувати, знову ж таки, ті події 100 років тому, згадувати УНР - там потім сталася проблема, як можна сучасною мовою сказати, з мобілізацією. Тому що потім українські селяни не розуміли, чому вони мають брати до рук зброю, йти і вмирати. Коли в них "ото моє поле, я тут собі обробляю свою землю, дайте мені спокій, хочу спати біля своєї дружини під боком на теплій печі".

Так, бачите, коли окупанти прийшли в Україну і грабували, одверто все знущались, вбивали дітей в колисках, як багнетами кололи. Тоді і селянство піднялося. Не скажу, що все, але піднялися. А коли ця диявольська машина, знаєте, придумала: "Ага, що їм вигадати? Давайте нова економічна політика, замінимо про розверстку, податки, українізацію, дозволили навіть автокефальну церкву!. І селяни почали торгувати, розживатися. Вже дядько міг купити молотарку, сіялку. Сказали цим, що воювали хлопці. Вертайтесь з лісу, ви вже кара наша, а не захисники. А повстанський рух можливий тільки за підтримки населення, інакше він просто завмирає. І так, на жаль, затих наш повстанський рух, бо люди почали розживатися з масною кісткою. І це те, що ви кажете, що те, що і зараз, що велика маса людей, вони все-таки мислять матеріальними критеріями - щоб у мене було моїх дітей і це все те, і війна якось минеться, може вона оце затихне, а ми тут пересидимо. Це велика біда, і вона теж була у всі часи і в ті повстанські роки, які ми часом романтизуємо. 

Один такий отаман Холодноярський, теж Савченко-Нагірний, коли його схопили свої й здали ворогові, він був засуджений до страти і написав лист перед стратою, якому вдалося передати цей лист на волю, де він пише, що я пішов воювати, пішов покласти своє молоде життя за народ. Я тоді не підозрював, що народ - це сіра маса, яка не здатна мріяти про свою кращу долю. Тому я кладу своє життя - я не за народ, а за ідею. За ідею, яку підхоплять наступні покоління. Так і зараз велика частина є населенням, є отою, хай мене пробачають, я часто кажу непопулярні речі. Можливо, я їх бачу через збільшувальне скло, але ще є багато такої "сірої маси", яка нездатна стояти за себе. А якщо не стоїть за себе народ, тоді війну виграти дуже важко. Як каже мій молодший друг Іван Леньо, що війни виграє не армія, війну виграє народ, коли всі злютовані єдиним прагненням до мети.

Ви родилися на Черкащині. Власне, тому, напевно, вас оця історія Холодного Яру зацікавила. І я була на Черкащині. Була в селах, але була в Черкасах також. Села говорять прекрасною українською мовою, такою співучою. Її хочеться, знаєте, їсти. А Черкаси уже по-руськи. От зараз, як воно є і чи всі на Черкащині знають, в чому унікальність того Холодного Яру. Чи знають ту історію? 

Не всі, звичайно, але багато хто знають. І Черкаси, тут теж треба розуміти такі речі. Де був найбільший спротив - там був найбільший тиск репресивний. І з такими містами, як поводилися:" а давайте зробимо тут хімічний завод, такий завод, сюди завеземо знаємо звідки працівників і отаке все, там військових". І зробили із Черкас такий національний бридкий коктейль. Зараз ця ситуація вирівнюється так само як і в Києві. Але знову скажу вам одну таку річ, яка не всім сподобається. У нас, наприклад, от Київ я беру там, чи ті Черкаси. Почалася війна, був такий ентузіазм, черги стояли до військоматів, хлопці йшли, були в розпачі, кого не брали в Збройні Сили, там через якийсь ган, чи що, він ішов в добровольців, народ переходив на українську мову. Потім настає втома. Москалі десь ближче там вгризаються, займають території, вже йде паніка. Ось вони наближаються вже до Дніпропетровщини - і української мови в Києві стає менше. 

Не знаю, розумієте, отаке хитання, такий барометр. Від того, як розвиваються події на фронті, це впливає і на настрої людей. "Ага, щось я рано перейшов українську. Може ще трошки почекаю". А потім, знаєте, живе у людях така дешева гординя, так? Є національний гонор - це високе почуття, завдяки якому ми і піднімаємося, і воюємо, і чинимо такий спротив. Це національний гонор. А є така гординя дешева. "А я так розмовляв все життя, а я буду, а мені ніхто не вказівка, а мені те, та я, та пішли, та ось я, який сміливий, так". Оці такі нечисті, дешеві інстинкти, вони живуть ще в багатьох. Але Черкаси мої зараз, принаймні я іду, то я не чую російської мови. Але я і в Одесі її не чую, тому що мене оточують ті люди, які мене люблять.

Взагалі не чуєте? Десь на вулиці хтось поруч?

Ну там краєм вуха, я то чую, я знаю, но я вам знову все це показую образно, що от який ти, такі коло тебе люди. 

Ви людина, яка говорить на неприємні теми, а ще людина, яка береться за складні теми, і в вас також є книга про азовців. А росіяни роблять все можливе, щоб цих азовців показати як терористів. Чи ви спілкуєтеся з тими азовцями, про яких ви писали в своїй книзі? Чи ви спілкуєтеся з тими азовцями, яких випустили на волю? А, до речі, теж росіяни дуже неохоче випускають азовців на волю. 850, здається, вийшло, а решта залишається, більша частина залишається в полоні.

Так, я вже розповідав і про свого героя Хунту, який думали, що він загинув, а він вийшов із того знищеного барака, де вдарили по азовцях цинічно кацапи. Я, звичайно, з багатьма підтримую стосунки. 

Василь Шкляр, фото: facebook/Vasyl.Shkliar

Вибачте, що перебиваю. Це така дивовижно моторошна і водночас неймовірна історія, що так може бути. Я би хотіла, щоб наші глядачі знову її почули. Бо ви цю людину вже фактично поховали, попрощалися з нею. 

Це мені Маляр, головний герой Чорного Сонця, подзвонив і сказав, що Хунта згорів у бараку в Оленівці. Відома історія, коли загинуло понад 60 наших хлопців і серед них він сказав Хунта. І так я з цим жив, а потім через кілька місяців в мене засвітився телефон - Хунта. Думав хтось з родичів чи комусь його телефон потрапив, дзвонять. Я так собі тремтячими руками натиснув з'єднання і почув його голос. Кажу: "Хунта. Звідки ти живий?". Він каже: "Ну, я вийшов з того пекла. Ви ж знаєте, що я характерник". Ми після того з ним зустрічалися, він багато розповідав того, що я поки що навіть на камеру не скажу. Він зараз теж у Збройних Силах. Це ті воїни, які навіть якщо вже нікого не буде, він як самурай буде воїном одинаком і вести свою особисту війну до кінця. Я дуже дорожу дружбою з такими людьми. Мене часто запитують: "Ти пишеш про сучасну війну, а ти пишеш про сучасну війну?". Я ухильно відповідаю, що про неї треба писати з відстані часу. І це правда. Я змушений був у своєму останньому романі, в останньому в другому романі. 

"Лісова пісня". І це не алюзія на Лесю Українку. 

Це була моя робота. Я радився, мені літературознавці казали: "Гарно, не бійся вставити Лесину "Пісню". Адже там партизани сучасні взяли псевдо із "Лісової пісні" Лесі Українки. 

Це справді так? 

Це справді так, це реальні люди, командир Лев, заступник Лукаш, оскільки Мавки немає, хлопчина симпатичний Мавкун. І це переважно лісники, мисливці, тобто люди, яких не взяли у Збройні Сили або через вік, вони старші, або через інвалідність, ще з якихось причин, і вони об'єднались в партизанський загін, звали його "Лісові чорти". Це так, як уже "по-західному": гей-гу, гей-га. Таке то в нас життя, да, чорти ми лісові. Окрема історія, як я швидко і чому взявся за цей роман. У мене був великий вечір в театрі у Києві, в Молодому театрі. Я читаю уривок про одного з своїх улюблених героїв. Читаю натхненно уривок. Наступного дня дізнаюсь, що він саме в цей час загинув. І ви розумієте, я навіть в книжці думав, щоб цей біль, щоб це зняти, хотів якось це оминути, а оминути це неможливо. Ось чому про сучасну війну писати тяжко і, можливо, не завжди доречно. Принаймні поспіх тут непотрібний. 

А про "Лісову пісню", я все-таки змінив назву. "Лісова пісня" лишив в підзаголовок, а роман називатиметься "Рік Шершня". До речі, оцей рік наш 25-й. Він за нашим давнім язичницьким календарем, він минає під знаком жалючого шершня. За східним календарем це рік змії, а в нас рік жалючого шершня. І ви зверніть увагу, що і там, і там жало. Щось воно все-таки перегукувалося, було пов'язано. 

Той шершень кого буде кусати? Росіян чи нас? 

А це філософське поняття. Шершень буває і добрий, і шершень, який дякує, і шершень, який кається. Але роман вийшов багато в чому містичний, хоча в мене містика така реалістична. Я не вигадую казок, я не люблю фентезі. Все грунтується на його величності, на фактах. 

Містичність, тому що там є гра слів? Зараз буде місток, так? Між сучасністю і минулим, і власне в цьому така містичність. 

Ви розумієте, коли мені подзвонив один із героїв, він називався Чугайстер. Всім не вистачило псевдо Лесі Українки. Він Чугайстер. Він подзвонив і каже: "Ви приїжджайте". Це настільки реальний твір, що навіть я, як автор, як герой, вже в ньому дію. Він мені дзвонить і каже, що я хочу показати вам печеру над Хоролом. Це на Сумщині, де, межа Сумщини та Полтавщини. "Хочу показати вам печеру, де зустрічалися гетьман Мазепа з Карлом XII. Там і скарби лишились. От, ви приїжджайте". Я, не зважаючи на якісь негативні обставини, сідаю, їду до нього. Про печеру все це буде, але я знайшов головний скарб. Цей чоловік у 70-х роках записав із вуст його діда-повстанця, там на Слобожанщині, і якраз ця сторінка менше висвітлена про повстанський рух 20-х років. І він мені передає цей рукопис. Розумієте, це як книжка пише, так тут відбувається. Я був просто приголомшений, тому що в 70-х роках люди мовчали. У нас в Західній Україні неможливо приховати. 

Але все одно люди мовчали, бо боялися признатися, що десь там хтось там був проти.

Особливо дітям боялись, бо воно піде і розкаже. А тут цей розказував, а той записував, а той записував. І такі колоритні, такі смачні картини, яких неможливо вигадати, жодна уява це не створить і це все. Цей був мій скарб, і я звичайно не втримався. Це єдиний, мабуть, мій роман історичний, написаний за один рік. То ж в мене на кожен роман іде - на "Чорний ворон" 14 років, "Маруся" - п'ять. А тут я його просто написав таким одним духом і ось він уже у вересні вийде. 

Але де він зберігав ті спогади?

Він їх закопував. Ви знаєте, оці оригінали цих його записів, вони такі обгризені мишами, вибачте, в таких ще жовтих плямах, розводах. А коли він мені цей рукопис уже передавав, то все це переписав такими акуратними, майже друкованими літерами, що мене особливо потішило, бо чужі почерки розбирати. Я знаю, в архівах багато працював, це дуже іноді дратує, а він мені це все виклав просто на таці золотій. Дивовижний чоловік, теж лісник, з цікавою долею, тому Чугайстер. Він і зараз, як каже, на роботі. Він часто поза зоною, по зв'язку. Навіть сусіди його в селі не знають, що він воює. Я приїжджаю туди, називаю його на ім'я, не кажу, що Чугайстер. "Де він? Та він у лісі, знаєте, зараз в лісі багато роботи там". А він на роботі іншій - Сумщина, кордон. Там партизани багато роблять і робили. 

І ми цього не знаємо.

І ми цього не знаємо, і всього ми і не дізнаємося, принаймні ближчим часом. Тому, що, знаєте, як у нас, особливо коли настає якесь перемир'я, щоб усім догодити, то шукають крайнього - хто винен з того боку, хто винен з того, і крайніми завжди виявляються партизани, незаконні збройні формування. Вже ж був приклад, коли судили одного на Сумщині чоловіка, який сам зробив вибухівку і він підірвав ворогів, але "де ти взяв вибухівку, яке ти мав право її робити". І досі є такі парадокси. Через те, і я, на жаль, всього не міг писати і тут про цих хлопців, але я щасливий, що я їх пізнав.

Який найбільший спогад такий, який вас вразив з тих рукописів, які збереглися з тих часів?

Якраз мене найбільше вразили такі речі, коли, наприклад, одного повстанця Халемона спіймали, затримали і посадили його навіть не в холодну, а в кімнаті у відділку міліції. Порожня кімната, абсолютно, одне вікно загратоване і начальник міліції заходить, дивиться на всю стіну кінь намальований. Він дістав в глину і з грубки намалював коня на всю стіну. Витріщив очі, каже: "Що це таке?" То каже: "Кінь". "Який кінь?" Це та, каже, той, на якому я від вас утечу. І втік,  його визволили звідти. Ну, я не буду розповідати всіх цих і таких. Ще багато містичних речей є у їхніх краях - Черкесів  Яр. Він є навіть в інтернеті, тільки інакше називається. Я зараз не буду робити посилань. Черкесів Яр, там інакше спливає час. І коли хлопці втікали, відходили від червоного ескадрону, вони зайшли в цей Яр. Здавалося, вони пройшли там півдня, провели, наприклад, так? А вийшли з того Яру, їх хитало, в кожного були свої відчуття. Але коли вони зайшли до одного чоловіка, який їх підтримував, до одного господаря, то виявилось, що вони в тому Яру провели чотири дні. Там інакше зовсім рухається час. 

Знав ці таємниці теж один партизан, який у 23-му році, коли вже боротьба захлинулася, він вислизнув за кордон, жив в Швейцарії, закінчив там університет, став видатним вченим. Багато таємниць, але я шукав його слідів, і я їздив навіть до Швейцарії. Там через певних людей ми досліджували в архівах Берну, Базеля, Цюріха. Словом, цікаво подивитися - містика, але правдива. У цьому світі все може бути. Коли мені подзвонив Чугайстер, цей партизан, він каже: "Приїжджайте якомога швидше". Я кажу: "Ну, можна через місяць, в мене зараз тільки". А він каже: "Через місяць може не бути". Ми ж не знаємо, що завтра, кого з нас що чекає. Тоді я поїхав негайно. Звичайно, не шкодую. Я вже казав, він мене ніби заманив спершу скарбовою печерою Мазепи Карла XII, я відразу так подивився, яке це село там. 

Дійсно все збігається з тим маршрутом, яким рухався Мазепа, Карл XII на зустріч полкам Мазепи. Все збігається і видно, я відчув, що тут брехні немає. І поїхав, але скарб не знайшов, не медалі золоті, а знайшов цей рукопис. І я побачив наскільки цей чоловік серйозний. Він навіть на рельєфах, на місцевості нам розкаже, де підземелля. Він знає, що, якщо це підземелля, значить викидали землю десь. А викидали не просто там на якусь купу, а десь… Він оце чує нюхом, оце все бачить, з ним надзвичайно цікаво розмовляти. 

Василь Шкляр, фото: facebook/Vasyl.Shkliar

То ви в ту печеру спускалися? 

Роман навіть не про ту печеру, але я думаю, там про значно цікавіші речі буде ця книжка. Я сподіваюся, що моїм читачам вона ляже на серце. Хто буде з цим серцем відкритим.

Знову стане бестселером?

Я думаю, кожен роман мій ставав бестселером. Я думаю, стартовий вже наклад буде тисяч 20. Не всі розуміють, що таке бестселер. Бестселер - це книжка, яка найкраще продається. Це не означає, що вона найталановитіша, що вона книжка, яка найкраще продається. Мені талант в цьому. 

Як думаєте, чому? Чому людям подобається те, що ви пишете? 

Я думаю, що я просто не нудний оповідач. Літературу ділять на жанри, на таке-сяке, піджанри, напрямки. А я ділю літературу на цікаву і нудну. Найбільше у своїй праці я боюся бути нудним. Коли я пишу текст, для мене перше завдання - викреслити всі зайві слова. Викреслити всі красивості. Щоб моя мова була така, ніби я оповідаю щось найближчій людині і не повинен там кривляться, показувати який я розумний. Ви знаєте скільки авторів, які люблять показати, які вони розумні. Скільки там слів іншомовного походження. У нас же багато текстів написаних таким суржиком, адже суржик це не тільки там росіянізми, англіцизми.

Настільки мова засмічена, мені дуже сумно, такий час, але цього треба уникати. Є нації, які на кожне слово шукають свій відповідник. Колись навчався в Вірмені і побачив, що в них навіть немає цих слів, таких, що вже в всьому світі. Там космос. От вони шукають своє, бо декого читаєш, в тебе в Google зазирають. Оце той випадок, коли людина хоче показати, що вона якась грамотна. Я через те, коли мені доводиться якось вжити таке слово, то я завжди додаю: "Як кажуть, грамотні люди". 

До речі, про ось ці спогади, які вам потрапили в руки. Але ви ж теж людина, яка має певні спогади. Ви не одразу стали письменником. Ви спочатку працювали як журналіст і працювали в такий цікавий період совєтських часів. Це непроста журналістика. Я думаю, що ви та людина, яка намагалася десь там між крапельками сказати щось таке, що є правдою. А зараз дуже багато молоді, знаєте, особливо десь за кордоном, ідеалізують совєтські часи, Совєтський Союз. Наприклад, кажуть, там була рівність. Жінки на рівні з чоловіками, працювали на кранах, штукатурили, квартири отримували безкоштовно. Зараз же ж криза велика в світі, що молодь не може собі дозволити своє окреме житло. Що би ви сказали про ту епоху? Як вона вам прожилася? 

Я хочу сказати, що до старших людей, в їхній ностальгії за Союзом, я ставлюся з розумінням. Тому що наша політика, наша держава так повелася, що багато цих старших людей опинилися справді в жахливому становищі. Через те всі винні в тому, що є цей смуток за своєю молодістю у Радянському Союзі. Мені колись одна журналістка зробила компліменти, яким я дуже пишаюся. Вона сказала, що читаючи мої романи, в неї складається враження, що я не жив у Радянському Союзі. Ні, я там жив. Я в Радянському Союзі писав оповідання, повісті і два романи написав. До моєї честі я вам скажу, що все воно виходить і перевидається і сьогодні. Роман мій перший, який я написав, це "Тінь сови", "Ностальгія", Спів Божої пташки". Це вийшло в Радянському Союзі, і коли видавці запропонували все це перевидати.

А це які роки? Бо Радянський Союз теж має якісь свої періоди м'якші.

Я написав 84-му "Тінь Сови". Це якраз була аж така стагнація Кондова. От, і я не хотів їх перевидавати. Я казав видавцям, що я себе вже переріс. В мене зараз інша стилістика, інша тематика. Вони кажуть: "Чекайте, чекайте, от видамо, подивитесь, що буде". Я ніколи не переходив на російську мову. Це був певний дискомфорт, до речі, і навіть спілкування з дівчатами. Одного разу була бійка у ресторані "Славутич" в Радянському Союзі і така жорстока бійка завелася. Я потрапив до міліції, а тоді був такий тимчасовий закон, коли судили за хуліганство - не просто 15 діб, а могли дати тобі два роки, там півтора, рік. Мене пов'язали, повезли на суд. Я витріщив очі, я про такі суди не чув. Я думав, відбудуся штрафом чи що. Вони мені нагородили "ви там вчинили бійку у ресторані "Славутич" в присутності депутатів". Це радянські депутати тоді, які з'їжджалися на сесію, жили в тому готелі "Славутич". І при цьому, вони далі висловлювалися матом, нецензурними словами. "Ви визнаєте себе винним?". Я сказав: "Я не визнаю". Ще поруч такі сиділи, кажуть: "Визнаю, визнаю, бо ще більше дадуть". А я кажу: "Ні, я не можу себе визнати винним, тому що, в принципі, абсурдно звучить це звинувачення, що начебто я висловлююсь матом". А я кажу, що все життя розмовляю українською мовою, а в ній мату взагалі не існує. Суддя як скипіла: "Как? Да у нас один язык?". 

Ну настільки тупі судді, так я хотів сказати. Але потім вона каже: "Нет, ну український тоже есть". І вона подумала щось і каже відпустити мене знов в КПЗЦ, і перенести суд із запрошенням свідків, які скажуть, що я таки висловлювався матом. І так перенесли мені цей суд, привезли в камеру попереднього ув'язнення. Тоді було 8 березня, там уже місць не було оцих сизих п'яниць із цими мімозами. Потім один капітан каже: "Слухай, а в чому проблема? Випишемо повістку, хай іде додому, якщо не з'явиться, в нас суд, то йому ж гірше буде". Мене відпустили, я працював тоді в журналі "Ранок", а мій редактор дружив із високим начальством в міліції. Один навіть друкував у нас кримінальні оповідання. Зібрались полковники всі. Словом, вони мене виручили і сказали: "Йди забирай". Я до чого веду - мова навіть в Радянському Союзі мене врятувала від тюрми. Так що будь вірним собі, своїй мові і це тобі воздасться рано чи пізно.

Але ви кажете, що були принципово україномовним, це були совітські часи, це була тоталітарна держава, де головною була Росія і все російське. І як вчили, наприклад, я ще застала ті часи в школі. Я ніколи не могла цього зрозуміти, що значить в нас є дві столиці - Москва, а тоді Київ. Я думала, чого дві столиці, якщо ми в Україні, і це Київ. Але отак воно вчилося і завжди була якась почерговість - українське завжди було трошки далі. Зараз ми живемо у вільній Україні, вже поза 30 років. Уже маємо війну, яка почалася в 2014. Уже маємо чотири, фактично, роки повномасштабного, четвертий рік повномасштабного вторгнення. Ракети, шахеди, стільки трагедій, що просто не перелічити. Стільки якщо навіть не зважати на фронт, стільки мирних людей загинуло, дітей. І все одно залишаються люди, які тримаються російської мови. Так ніби принципово це роблять. Чому воно відбувається? 

Я певною мірою пояснював цю гординю замість гонору. Але чому воно відбувається - багато у нас тенденцій змінюються. І ці люди думають, "а воно тимчасово, ну, поговорять, та й забудуть, та якось воно так собі, мені минеться". Насправді це люди, які не мають відчуття свого коріння. Їм дуже прикро, вони ніколи не визнають себе згвалтованими, спотвореними. Їм не доведеш, що там їхні діди, прадіди розмовляли інакше, а вони такими стали унаслідок русифікаторської політики. Вони живуть поза таким мисленням, поза такими поняттями. Мені важко їх зрозуміти. Я інакша людина. Я дивлюся і думаю, що так вони собі живуть як бур'ян. Я колись в одному інтерв'ю вже казав, що потім де ж це не всі сприймають, воно знов-таки не толерантно звучить, ну це такий собі "недоросіянин". Розумієте, такі "недоросіяни", які от воно мріяло стати руським, так? 

Ну і виїхало навіть з якогось села українського, і воно все життя чи пів життя поклало на те, щоб стати руським. Тут кажуть: "Вертайся назад". Це ж так, прикро, Господи, я став руським, і діти - мої руські. Тут треба вертатись назад. Йому бракує цього осмислення, цього рішучого кроку, переступання цього порогу. Воно собі так далі й живе. Поспівчуваємо, хай живе. Я не прихильник того, щоб якось їх там перевиховувати, тому що той, хто здатний перевиховуватися, хто все це бачить і розуміє, той сам приходить до цього. Так як оті хлопчики, що підійшли до мене з Донецька: "Ми прочитали "Чорного ворона" і перейшли на українську мову". Я ж теж бачу, я подзенькую ця мова цвенькання.

А звідки ваша ця принциповість україномовності? Людина, яка народилася за советських часів в селі? І було так, що люди, які села, їхали в город і там вже їм вбивали в голову, що оце от тільки село розмовляє українською мовою.

Мені навіть важко сказати. Іноді здається, що це вроджене. А так часом я собі міркую - народився в селі, яке було зовсім недалеко від Моринців Тарасових. Коли з дядьками йшов на полювання, виходили на пагорб і завжди хтось із мисливців казав: "А отам Моринців, Росколенці". Через те мені й досі здається, що ніхто так не розуміє Шевченка, як я. Тому що вся магія у поезії, схована в мові, в інтонації навіть. У нього інтонація така, я чую, як вона вібрує, так, як в моєму селі розмовляли. Але родина в мене була така гонорова, така, що не любили отих, знаєте, з армії хлопці верталися і російською говорили певний час. Прийшов він з армії, то треба показати російське. В нас була зневага до таких людей. Дядьки в мене були добрі, до речі, такі свідомі. 

Цікава історія одного дядька мого, який працював і жив у Києві. Працював на Ленінській кузні, на заводі. Зросійщений був вже цілком. А потім Симоненка Василя книжку взяв, прочитав, приходить додому, каже зібрав дітей, дружину, сина, дочку, каже: "Я вам більше не папа, а тато". Ми з вами говорили про виховне значення літератури. От буває, як слово впливає на людину. Він прочитав Симоненка і теж йому щось перевернулось, він повернувся сам до себе. А далі, коли я вже вирішив, пописував, спершу вірші друкував в обласній газеті, то, мені теж другий дядько казав: "Ти пиши такі книжки, щоб їх читало якомога більше людей і це їх навертало до нашої мови, до українства". Трошки мені це вдалося.

Що б ви сказали молодим людям, в яких є діти і які все ще не можуть знайти в собі сили, щоб своїм дітям сказати: "А тепер я не папа, а тато". Чому це варто зробити?

Я б їм сказав, що дивіться, щоб вам потім не було соромно, коли ваші діти самі прийдуть до цього і вас запитають: "А що вам заважало бути собою з нами?". Хіба це не найбільше щастя в житті бути самим собою? Чому ви водили нас манівцями? Будьте зараз собою.