Наче й нічого образливого (на перший погляд) у них нема, а тобі стає прикро настільки, що готовий крізь землю провалитися від сорому.
Натомість стоїш, посміхаєшся, бо ж всім весело, а жартівник — особа всіма шанована.
Писала тоді про це лише з власних відчуттів. Писала, що то — відстій.
Тоді я ще не знала, що такий вид гумору — один з інструментів токсичних стосунків.
Що ж. Тепер по-новому можна глянути на такі жарти.
Особливо у світлі останніх подій — сценки від "квартальників", яка так всіх обурила і зачепила.
Читайте також: Про війну не треба говорити. Про неї потрібно слухати
Бо "квартальний" гумор, це нічого іншого, як отой токсичний гумор, лише у збільшеному до всієї країни масштабі.
Ще одне обурення було не так до текстів "Кварталу" (бо для більшості вже давно не таємниця про їх нікчемність) а до того, що є ті, кому смішно.
Тож. Токсичні стосунки, де токсичність не очевидна — не рідкість…
Просто зауважити токсичність у стосунках, коли тебе б’ють, відверто принижують, знущаються. Складніше, коли ця токсичність проявляється лише у відчутті — щось не так. Це рафінована токсичність. Більш дошкульна, тривала, травматична і менш видима…
Бо що може сказати жертва? Він/вона посміялися з мене? Завжди знайдеться розумник, котрий відповість: у тебе погане почуття гумору. Абстрагуйся, це ж смішно.
А отже. Ми всі живемо в країні, де токсичні стосунки — звична справа.
Токсичність як модель поведінки суспільства, практично узаконена. Священний тандем жертва-тиран у дії.
Фахівці радять йти від тирана. Але це мало поможе. Лише осмислення, що лишитися жертвою — гарантовано потрапити в аналогічні стосунки, має шанс щось змінити.
Читайте також: Зазнавши одного разу агресії, її трудно позбутися і перетворити на щось конструктивніше
Вийти мало. Важливо усвідомити та закарбувати в пам’яті (щоб всім наступним поколінням лишилося), що я завжди маю вибір.
Що я можу і маю завжди вибирати себе. Можу і маю завжди розставляти власні кордони.
Що тішить? Що більшість це вже зробила. Масове обурення недолугими жартами цьому свідчення.
Бо тут все просто — нема жертви, нема тирана.
Єдиний мінус — іноді потрібно досить часу, щоб це усвідомити.
А часу обмаль.
Але ми впораємося, бо як інакше?
Про авторку. Христина Лукащук, письменниця
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.