Про війну не треба говорити. Про неї потрібно слухати

Хотіла втрутитися, але зрозуміла, що сенсу нема. По-перше, що я сама себе обмежила у висловлюваннях, мовляв, сидиш собі в безпечній країні, то сиди. По-друге, що ніхто мене не питав моєї думки.

Але це все трохи не так.

Ми не вміємо розмовляти. І тут не так питання самої мови, як питання відсутності навичок. Нас не вчили, а самі не навчилися.

Коли почалася пандемія, я написала текст, де пояснила своє розуміння ситуації. Коли почалася війна, то теж намагалася щось собі пояснювати, намагалася бути почутою іншими, але щось пішло не так.

Спробую ще раз.

Так, війна, окрім всього решту, про прірву. І не ту прірву, яка щойно створилася чи створюється. Через різницю мов, якими розмовляємо, думаємо, через світобачення, позицію. Через місце у війні — передова, тил, закордоння. А ту прірву, яка вже давно і яку ніхто волів не бачити. Замовчував. Ігнорував.

Нині вона лише заглибилась. Загострилась. І буде ширшати. Чуда не сталося і не станеться.

Наша комунікація на нині виглядає дуже дитинно. Ми, як вредна дитина. Якщо щось не по її, то відразу нападає, закопилює губу, тупає ногами чи стає в оборонну позицію. А як зовсім нічого не виходить, то падає на підлогу і верещить в істериці.

Читайте також: Про комерціоналізацію, моду, експертність та шанс

Чому так?

Бо ми загналися. Ми так довго мовчали про свої істинні думки, так довго бавилися в подвійні стандарти, що розучитися нормальності. Розучитися висловлюватися, підбирати слова. Розучитися слухати, чути. Розучитися бути чуйними. Ну, бо яка чуйність, коли постійно потрібно захищатися, бути на стрьомі.

Під час війни бажання жити, бажання бути собою, бажання бути справжні раптом активізувалося. Пре назовні. Але пре в трохи пошкоджений спосіб. Через агресію, претензії, звинувачення.

І це ок. Так має бути. Бо, як казала моя психологиня, коли я прийшла з запитом категоричності у відстоюванні своїх кордонів, — а як ти хочеш? Ти сорок років дозволяла порушувати свої кордони, про існування яких ти й не здогадувалася, а тепер хочеш за кілька місяців вибудувати нову схему? Так не вдасться. Буде фаза заперечень, категоричності, а тоді, поступово, навчишся спокійно будувати та відстоювати свої кордони.

Читайте також: Зазнавши одного разу агресії, її трудно визбутися і перетворити на щось конструктивніше

Підозрюю, з нами відбувається щось схоже. Ми мовчали, мовчали й раптом заговорили. Всі голосно і всі одночасно. Ми перебиваємо один одного. Нема часу слухати іншого, бо хочеться сказати своє. Бо своє важливіше, рідніше, цінніше.

І це — норм. І саме в цьому я бачу добрий аспект. Бо після істерики має наступити спокій.

І, власне, зі спокою є шанс почати заново.

Не летіти відразу, щоб напасти, дати здачі, відбитися чи виправдатися. Ні. А стишитися. Спинитися. І тоді, з тої тиші, спробувати послухати, почути. Спитати. Ще раз спитати. Знову послухати й почути.

Зараз купа тренінгів "Як говорити про війну?". Та ніяк. Про неї не треба говорити. Про неї потрібно слухати. Про неї потрібно чути.

Тоді слова самі знайдуться. Тоді відповіді стануть очевидними.

І ота тиша і здатність почути й стане тим містком через ті задавнені прірви які були завжди, а нині лише уявнилися, стали очевидними, але аж ніяк не фатальними.

Єдине, що часу у нас обмаль.

А що ви про це думаєте?

Джерело

Про авторку. Христина Лукащук, письменниця

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.