Я майже впевнена, якщо якийсь письменник/ця чи режисер/ка напише книгу або зніме фільм про схожий випадок, то муситиме зіштовхнутися із негативною реакцією.
Бо робити таке — непатріотично. Звучить дико, але це так.
Ми це спостерігали вже багато разів. Найяскравіше з "Племенем" Мирослава Слабошпицького. Нагадаю, там йдеться про дитячий будинок, в якому твориться справжня жесть: вихователі змушують дівчат займатися проституцією, відбуваються постійні жорстокі бійки, тотальне беззаконня і лише головний герой вирішує цьому протистояти.
А тепер згадайте, який лемент стояв навколо цієї стрічки, особливо коли вирішувалося, чи подадуть її на здобуття Оскара. "То що ж про нас подумають люди за кордоном!", "Режисер ненавидить Україну!", "Навіщо знімати такий бруд про своє?!!!!!!", "Автори — агенти Кремля!!", "Вони паплюжать нашу країну такими фільмами!!!".
Читайте також: Невідомий Орвелл
Особливо панство обурювалося сцені, де героїні роблять кустарний аборт. "Навіщо ж показувати таке?! Режисер хворий!! Рука Москви!!!". Хоча сцена ця, як на мене, одна зі знакових у нашому кіні. Це показ граблів, на які ми постійно наступали. Цій героїні дуже боляче, але вона робить таку процедуру не вперше і не востаннє. Бо вже у наступній сцені радісно біжить здавати документи, аби займатися проституцією в іншій країні. Головний герой намагається її зупинити й порвати ці документи, за що вона кидається на нього і смертельно ображається.
Тисячі українців щиро обурювалися, що за державні гроші "дозволили зняти таке".
Тоді я написала статтю про важливість цього фільму, художню цінність, чому саме його варто "відправляти" на Оскар, і що критичний погляд на себе, на свою країну — це правильно, так роблять цивілізовані, "дорослі" суспільства. Коментарі були просто вогняні. Добре пам‘ятаю один із них: "Ганьба! Черговий сеанс самообпльовування!".
Даруйте, звичайно, за такий ейджизм, але за типажем це ті, які все життя чули, що українське — це щось нікчемне і більше нікому не дозволять себе ображати. Але така поведінка ніколи не має вигляду почуття власної гідності, а проявляється як неймовірний комплекс жертви
Переважно це були люди трохи старші, десь 50+. Даруйте, звичайно, за такий ейджизм, але за типажем це ті, які все життя чули, що українське — це щось нікчемне і більше нікому не дозволять себе ображати. Але така поведінка ніколи не має вигляду почуття власної гідності, а проявляється як неймовірний комплекс жертви.
Читайте також: Ідіотів таки менше, припиняймо узагальнювати всю націю за неадекватами
Є популярна думка, що історія та мистецтво ніколи нікого не вчить. Це так, але не повністю. Усе ж культура, особливо масова, допомагає виробити якісь патерни поведінки. Якщо ми й далі будемо кидатися на фільм/серіал/книгу, які показуватимуть Україну з усіма вадами, ми їх ніколи не позбудемося.
А твір з умовною назвою "Верхні ворота", судячи з усього, став би концентрацією огидних персонажів.
Найбільша огидність у тому, що цей випадок великою мірою заперечує ту тезу, яку ми, як мантру, повторюємо вже понад рік. Що ми зовсім інші, ніж росіяни. Ми шоковані масовими зґвалтуваннями на окупованих територіях, аж тут в тилу відбувається точно те саме, все село про це знає і всім ок
А найбільша огидність у тому, що цей випадок великою мірою заперечує ту тезу, яку ми, як мантру, повторюємо вже понад рік. Що ми зовсім інші, ніж росіяни. Ми шоковані масовими зґвалтуваннями на окупованих територіях, аж тут в тилу відбувається точно те саме, все село про це знає і всім ок. Сміємося над задрипаними тамтешніми селами і їхніми недолугими мешканцями, над шубами за вбитих чоловіків, дерев‘яними туалетами й жахливими сімейними стосунками. Але щось зараз сміятися не дуже й хочеться.
Читайте також: Чому українці вічно "недовольні"
І це ж не перший випадок такої безкарності й толерантного ставлення до жорстокості. Я дуже хочу вірити у те, що ми справді інші, ніж росіяни. Але це, напевне, стосується лише частини українців, найбільш пасіонарної. Принаймні поки. Решта ж продовжує жити із психологією "маленької людини", якимись середньовічними принципами та вдаваним, декоративним патріотизмом. Особливо у селах чи райцентрах, в яких справді це сприймають за норму.
Якби у моєму рідному місті відбулося щось схоже – я б геть не здивувалася.
Але, оскільки навколо Верхніх Воріт здійнялася така катавасія, то це справді позитивний знак. Якщо винних справедливо покарають, це буде велика перемога. На жаль, це не значить, що схожі випадки не будуть повторюватися, але принаймні усе більше людей зрозуміє, що це ненормально. А потерпілі знатимуть, що можуть отримати допомогу і підтримку, а не засудження.
Про автора. Лєна Чиченіна – журналістка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.