Усе залежить від того, що оберуть наступні покоління – національну державу, бо без цього етапу Україна не реалізується як батьківщина українців, чи її примару з перекрученою і знищеною історичною пам’яттю. Є дві України по обидва боки Збруча, і обидві далеко не ідеальні. Між ними існує перетягування каната зі взаємними обвинуваченнями, образами, безплідними дискусіями – замість того, щоб визнати реальність і вирішити, що з нею робити.
Збруч, як я вже сказала, уявний. Можна жити в Дрогобичі й працювати за методичками ФСБ й ненавидіти Україну. В Дрогобичі легше любити Україну, ніж в окупованому Луганську, і важче її ненавидіти.
Читайте також: Де Україна?
Що означає визнати реальність? Знати історію національно-визвольних змагань, яка триває століттями, і рухається до мети. Можливо, ми зараз маємо завершальний етап цих змагань, що в зримій історичній перспективі сягає козаччини, а, можливо, закінчення війни розчарує і скине нас у чергову прірву суспільної депресії. Усвідомити, що ми нічим не гірші за інші народи, яким довелося покласти сотні тисяч своїх синів і доньок, щоб побудувати національну державу. Комусь було це легше, комусь ні. Хтось здобув її коштом поневолення інших народів, злочинами проти людяності, відвертим геноцидом. Бува й таке.
Що ми маємо зробити з цією реальністю? Насамперед визначити мету і способи її досягнення. Макіавеллі не був монстром, коли казав, що "ціль виправдовує засоби". Усі ці червоні прапорці, виставлені іншими країнами, які вже забули, що таке справжня свобода, супроти українських вовків, найперше треба прибрати з власної свідомості.
Після розгрому Коліївщини на заході України, яка була частиною Речі Посполитої, фактично вже зруйнованої, у містечка, навіть такі маленькі, як Щирець чи Комарно, привозили полонених гайдамак і показово страчували. Щоб не повторився 1768 рік. Привозили не бандитів, які косили під гайдамак і грабували всіх без розбору з метою наживи, а тих, хто прагнув для України самостійності. Якби то було просто повстання проти поляків та уніатів, але то був політичний проєкт Максима Залізняка, суть якого добре усвідомлювали тогочасні й пізніші українські інтелектуали й звичайні люди. Практично, ми знаємо про Коліївщину зі свідчень ворожої сторони, не вважаючи пісенні українські хроніки респектабельним історичним джерелом. І даремно.
Читайте також: Аргументи диявола
Ніхто б не оспівував розбійників та грабіжників, як зауважив свого часу Тарас Шевченко. Він знайшов ту точку опори, яка допомагала визначити мету — звільнення України, її об’єднання, створення власної держави: земля і народ, який її береже і захищає. До того ж йому були доступні свідчення очевидців, статистика і ті документи, які згодом були зачищені московським і комуністичним режимами, чи просто не пережили стихійні лиха. Не було це й соціальним вибухом. Соціальні катаклізми не сприяють створенню держави, лише призводять до зміни режимів чи суспільного ладу.
Країна, яка потужно бореться проти іноземного агресора, свого колишнього колонізатора і ката, не менш потужно інфікована тими мрійниками, які уявляють собі, що чарівний палац добробуту і справедливості можна збудувати за одну ніч. Ні, тут потрібно кожному приносити свою цеглину і дивитися на план, який давно написаний найкращими українськими мислителями, чиї голоси ми можемо нарешті почути. Земля – джерело достатку і власність тих, хто на ній вміє господарювати, а не наживатись. Воїнство, яке захищає цю землю від зовнішніх та внутрішніх ворогів. Мовна і культурна ідентичність, без якої неможливо створити націю, а нація потребує сильної та правової держави. Все це розмите, оббріхане, перекручене, і цю реальність потрібно змінити, щоб не блукати ще чотириста років або до останнього українця.
Читайте також: Жито над прірвою
Наріжні камені покладені, але будівничі щораз ігнорують їх й будують на іншому місці якусь недолугу Вавилонську вежу. Ну і Небеса на них гніваються, тобто логіка буття. Не можна йти супроти логіки, яка настільки очевидна.
У 15 столітті чехи вигнали німців зі своїх шкіл та університетів, запровадили національну освіту. І повторили це знову після Першої світової війни. У них була своя уявна Чехія, яку вони бачили завжди та вірили в неї. На жаль, у нас такого не сталося і, мабуть, не скоро станеться, бо ми живемо в часи фальшивих демократій та лібералізму, і страх як боїмось зняти червоні прапорці всіляких табу. Лишається одне – знайти відповідний момент і місце, й вирватись на свободу.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.