З отим пом’якшеним "імовірно", що не відображає емпатії автора, а просто професійну обережність. Хоча сам допис навіть з цим пом’якшенням не назвеш професійним – він здатен завдати болю тим, хто зараз далеко від рідного міста, від могил близьких. Вони ж сподівалися повернутися. Їм не все одно. Це не "какая разніца", як у випадку з українською мовою, яку не хочеться вчити. Тепер, прочитавши таку "сенсаційну новину", українські переселенці будуть задихатися серед ночі, їм бракуватиме повітря від однієї лиш думки, що вже усе – більше вони не стануть ногою на клаптик своєї землі.
Читайте також: Аргументи диявола
Просто уявіть себе на місці цих людей і знайдете потрібні слова. Кілька років поспіль мене переслідувала картина — безрадісна жовтаво-сіра рівнина, перетнута в повітрі нафтопроводом Дружба, де було колись місто Соколів біля Стрия, яке зруйнували за 5 років, і яке простояло 600 років. Приватне місто магнатів Дідушицьких. Від нього залишилось хіба передмістя Лани Соколівські, що стало згодом повноцінним селом. А ще розфарбована статуя мадонни з відбитою рукою, з маленьким Ісусом, яка стояла колись в центрі міста коло костелу. Я завжди потрапляла туди чомусь пізно восени, і одного разу влітку, але все одно місце було дуже понуре. Крок за кроком я укладала хроніку зниклого міста, працюючи в архівах, і навіть уявити собі не могла, що невдовзі чекає Україну. На мене дивились скоса – чим зацікавив мене цей польський анклав, де мешкали лише поляки та євреї, і навіщо я лізу в цю темну історію насильства, жорстокості, образ, що її й досі замовчують, або трактують з польської точки зору. Я ж просто вислухала усі сторони конфлікту й навіть не заразилась вірусом провини. І мене не заколисали свідчення мешканців довколишніх сіл, що до 1939 року все було гладко і всі жили дружно, доки не прийшли москалі й німці. Вони й розбудили приспане зло.
Колись княже місто Звенигород проіснувало менше часу і було спалене монголо-татарами у 1241 році. Взимку, коли замерзли довколишні болота, які служили захистом для міста. Наприкінці 17 століття коронний гетьман Адам Сенявський вирішив побудувати на місці городища на пагорбі замок. Він розрив його верх і знайшов безліч людських кісток, а посередині мармурову труну. Напевно воєводи Михайла, який загинув, захищаючи тоді вже безперспективне місто. Після знищення Звенигорода, очевидно, всіх його захисників поховали на колишньому дитинці, а копачі пана Сенявського сплюндрували братську могилу і позбулись кісток як сміття. Втім, замок Сенявський так і не добудував, залишились хіба рештки фортифікацій, що виглядають досить жалюгідно. Амбітний проєкт зле скінчився, а потім у XX столітті археологам довелось мати справу зі спотвореною картиною давньоруського міста. Польські історики пізніших часів (ХІХ ст.) доводили, що то не столиця Звенигородського князівства, що справжня столиця була на Поділлі. Опираючись на археологічні знахідки, Михайло Грушевський написав цілу розвідку про Звенигород, де доказав – це те саме місце, де правив Володар Ростиславич, онук Ярослава Мудрого, і звідки почалось об’єднання земель теперішньої Галичини.
Читайте також: Де Україна?
Нам здається, що причини руйнування українських міст з 2022 року, цілком очевидні. Всі ці міста і села, деякі з яких, такі як Бахмут чи Маріуполь, стали символами українського опору і жертвами безпрецедентної жорстокості російських окупантів, полягли подібно до Соколіва чи Звенигорода, внаслідок війни, і чимало з них немає справді сенсу відбудовувати. Влада прийме рішення відбудовувати їх чи ні. Їй не буде діла до почуттів сучасних троянців чи карфагенців.
Лише економічна доцільність. І вже тепер слід готуватись до того, що наслідки подібних рішень будуть відгукуватися українцям не одне десятиліття, а цілі століття. Незагоєних ран буде надто багато, бо сучасна зброя завдає значно гірші руйнування, ніж у XII чи XX століттях. А історикам доведеться шукати істину, або її замовчувати, як це було завжди, починаючи з наших перших руських літописів. Бо у суспільстві не повинен згасати запит на правду. Чому саме це місто загинуло? Чому йому не допомогли? Чому не відбудували? Аж до такого табуйованого нині питання – хто здав місто ворогу? Як би новітні історики не намагались деперсоніфікувати минуле, за кожним актор героїзму, терору чи вандалізмом стоїть центр прийняття рішень локального чи глобального масштабу. ШІ, дякувати Богу, ще не приймає рішень, лише конкретні особи. У взятті та знищенні Звенигорода звинуватили стару жінку, яка нібито провела через потаємний хід татар в обложений Звенигород. Звали її…Баба Яга. Чи це правда, ми ніколи не знатимемо. Соколів залишив напризволяще його останній власник, який встиг вивезти родину на захід, а потім приєднався до неї сам. За наші знищені міста билися дві армії, місцеве населення війна застала безоружним – чоловіки не могли навіть захистити власні родини й змушені були дивитись, як гвалтують їхніх дружин і дітей. За це теж відповідають конкретні особи.
Читайте також: Жито над прірвою
Тому кожен з нас повинен бути готовим дати свідчення перед історією, не довіряючи офіційним джерелам, як би це дико не звучало. Тільки не факт, що не станеться так, як зі Хмельниччиною чи Коліївщиною, події яких тлумачили польські, російські та єврейські історики, і на них опираються зараз українські історики, вважаючи народні думи та пісні не джерелом історії, і відмахуючись від українських "буржуазних" істориків як від тенденційних.
Історична наука завжди буде тенденційною і заангажованою, навіть якщо запросять дослідників-варягів. А переможцям в цій війні не дозволять говорити правду. Після війни цензура може стати ще суворішою. Гомерів на кожну українську Трою не вистачить. Хоч би один знайшовся, і то було б вже добре.
Спеціально для Еспресо.
Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.