Годує військових разом з бойовим котом Гріджо: історія військової 100 механізованої бригади Людмили

Наступна історія про начальницю їдальні у 100 окремій механізованій бригаді ЗСУ Людмилу. Вона повернулася з-за кордону, щоб годувати наших військових. Намагається зробити все по домашньому. А поруч з нею її друг та побратим кіт Гріджо. Кіт має назву від італійського слова сірий. А до чого тут Італія і що робить кіт у війську - читайте далі.  

"Як харчуються військовослужбовці? Постійно: чи це обстріл, чи є вода, світло. У військових сніданок, обід, вечеря - за розкладом. Український борщ, мабуть, люблять найбільше. Котлети готуємо, рибу, відбивні, але український борщ ніхто не відміняв". Так розповідає про свою роботу військова Людмила. Вона у війську майже від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 

Людмила родом із Ковеля, що поруч із кордоном з Білоруссю. На початку великої війни була загроза наступу з боку Білорусії. Її сестра старша - військова, у той час вже була на Сході. Тож довелося з її дітьми тікати за кордон.

 "Я розуміла, що дітей військових ніхто не пошкодує, та вони взагалі нічиїх дітей не шкодують. Тож ми спочатку поїхали в Польщу, а пізніше в Італію, - розповідає Людмила. - Там було добре: дуже гарне повітря, ставлення, не було проблем з проживанням, харчування, навіть розваги для дітей були, екскурсії. З часом ми звикли. Але діти хотіли додому, до мами. Тож ми через чотири місяці повернулися додому". 

Після повернення з Італії Людмилі запропонували піти у військо кухарем. У цивільному житті вона була співвласницею кафе, та й освіту має товарознавця продовольчих товарів. Тож кухня була близька їй. Так і долучилася до 100-ї окремої механізованої бригади. 

"Коли приїхала з Італії, до мене прибився котик. Але такий вимогливий, видно бойовий. Ми в той час з сусідкою  були на городі. Він заліз їй на плече, я принесла йому поїсти. І так прижився біля мене. Я вже розуміла, що це мій котик. Тому, коли йшла у військкомат, одразу сказала:  "Я піду з котом". Ми посміялися, хто як там сприйняв. Але так воно і було. Коли я забрала з собою Гріджо, він тихенько собі їхав і спав у машині", - каже про свій похід у військо Людмила. 

За словами Людмили, вона перші дні переживала, чи зможе приготувати їжі на велику кількість людей. Але у підрозділі усі поставилися з розумінням до Людмили. 
"На початку трохи виходило, трохи ні, але їли, - розповідає Людмила. - Ти розумієш, що воно не зовсім зварилося. Але нічого. Потім вже меню почали ускладнювати, бо вже знали скільки людей, що люблять. І, звісно, мій кіт зі мною їздить на роботу. Майже кожного дня, коли йому хочеться, то він їде. Якщо погана погода він бачить, то він, ну, собі спить тихенько в куточку, а, якщо йому хочеться зі мною на службу, чекає мене біля дверей. Я відкриваю двері, він виходить до машини й ми їдемо на роботу. Там він може на дивані полежати, по деревах полазити, пташок половити. І назад, як дуже хоче додому, то біля машини чекає мене". 

Вперше у зону бойових дій Людмила виїхала у Лиман та Серебрянський ліс. Каже, роботи було багато, лунали вибухи, але  готували на газовій плиті, була тепла вода. Бригада стояла 15 місяців на Лиманському напряму і не здали жодної позиції.

"У Серебрянському лісі дуже низько летів літак. Ми спочатку не зрозуміли, що це, бо були в приміщенні Але я пам'ятаю, що присіла від того. Він пролетів, а я дивлюся, біля мене два газових балони. Думаю, ото заховалася. Якби прилетіло, то точно б мене врятувало, - сміється Людмила. - Прилітає, прилітає недалечко, так. Буває, за кілька метрів прилітає.  Але, як кажуть, своє не почуєш, а якщо чуєш, значить не до тебе прилетіло".

Робочий день у Людмили розпочинається о п'ятій ранку. Тож о четвертій вже мусить вставати, адже о 07:30 вже сніданок. 

"Ми стараємося зміни робити, щоб не кожного дня одна й та ж людина виходила о п'ятій ранку, замінюємо один одного, - розповідає про свою роботу Людмила. - Коли вже знаєш свою роботу, то простіше. Ми вже знаємо вподобання людей. Всі хочуть чогось домашнього. Тому ми намагаємося урізноманітнити наше харчування. Готуємо різну їжу: борщ, суп і міняємо, щоб не повторювалося або, щоб повторювалося раз на тиждень. В нас один є військовий, що не їсть гороху. То для нього друге, коли гороховий суп. Або хтось любить борщ з капусти, а хтось його не любить, а харчувати потрібно всіх. Тому ми постійно міняємо і готуємо на всі смаки. Часом готуємо голубці, але це рідко, може раз в тиждень, часом вареники, оладки. Щоб було по домашньому. Хоч воно й трохи складніше, але краще". 

Також організовували святкування Різдва та Пасхи на фронті. 

"Цього року ми з капеланом домовилися готували святий вечір. Кутю варили, 12 страв. І так вечеряли з усіма військовими, які були на локації, - розповідає Людмила. -  Так трошки відсвяткували. І Новий рік, і Водохреща. Звісно, не так, як вдома, але старалися, щоб не прийшло свято, як звичайний день. Ми, як одна сім'я тут і святкуємо разом свято".

Людмила хочу повернутися до цивільного життя, але лише після нашої перемоги. Планує відкрити продуктовий магазин у своєму місті. 

"У себе в Ковелі хочу жити та працювати. Робота з людьми для мене не нова і з продуктами теж вмію працювати, - каже Людмила. - У мене проблем спілкування з цивільними немає. Я їм не розказую, що потрібно йти в армію. У кожного свій погляд на життя. Але до завершення війни я не планую піти з армії. Потрібно комусь працювати, людей не вистачає. Я вже цю роботу знаю. Одна справа, коли ти знаєш роботу, а інша, якщо нова людина приходить. Тому не планую залишати військо до завершення війни. Гріджо мій зі мною, сім'я зі мною".