Ціна людської недбалості: трагедія на Чоколівці – вирок системі поблажливості

У Києві зараз є місце, повз яке важко пройти без емоцій. На Чоколівському бульварі досі лежать квіти, дитячі іграшки, свічки та фотографії. Перехожі сповільнюють крок, дивляться на понівечений вхід до підземного переходу й ідуть далі. Місто живе своїм життям: хтось викликає таксі, бо запізнюється на зустріч, хтось нервово сигналить у заторі, хтось ризикує перебігти дорогу на червоне світло, щоб виграти кілька секунд.

Ми всі кудись поспішаємо. І, можливо, саме тому ця історія така незручна. Бо для чотирьох київських родин час зупинився 5 червня, і серед них – родина Глушичів.  Того вечора 12-річний Григорій Глушич повертався додому після уроку музики. Попереду були літні канікули, похід з однокласниками, вступ до ліцею, подорожі, дорослішання, перші великі мрії. Було життя, яке лише починалося. Але він не встиг. Автомобіль на великій швидкості влетів у підземний перехід на Чоколівському бульварі. Загинули четверо людей. Серед них – 12-річний Гріша.

Я зустрічалась з його батьками біля моргу. Бачила їх на прощанні біля білої домовини. У Михайлівському Золотоверхому соборі плакали навіть ті, хто, здавалось, звик проводжати людей в останню путь. І саме тоді я впіймала себе на думці, яка не дає спокою досі: українське суспільство навчилося говорити про смерть військових та цивільних через російську агресію. І розуміємо: це трагедії, яких ми не обирали. 

Але ми майже не говоримо про іншу смерть – ту, якої могло б не бути. Але сталася через людську самовпевненість, безкарність і переконання, що правила існують для когось іншого.

Через кілька днів після трагедії я була на засіданні Шевченківського районного суду. Підозрюваного Павла Плешивцева завезли до зали на медичних ношах. Адвоката йому надала держава. Захисник Плешивцева помітно нервував і не приховував, що ця справа викликає у нього відразу. Казав, що клієнт ненавидить себе за те, що залишився живим, буцімто не пам'ятає моменту аварії та усвідомлює свою провину. Можливо, це правда. Можливо, ні. Нехай він не хотів смерті людей, але свідомо пішов на порушення правил дорожнього руху, не усвідомлюючи усіх ризиків. 

Читайте також: Чому у нас не бояться порушувати ПДР

Що ми знаємо про людину, яка того вечора сиділа за кермом?

Павло Плешивцев – 49-річний уродженець Херсонщини, батько п'ятьох дітей, керівник релігійної громади, займався тепличним бізнесом – вирощуванням квітів. Підпрацьовував у службі таксі. Саме у день аварії горезвісний шумахер віз пасажирку. І її свідчення можуть стати ключовими для встановлення обставин трагедії. За попередніми даними, водій намагався продемонструвати свої навички керування, збільшував швидкість, хаотично перебудовувався між смугами руху і, зрештою, не впорався з керуванням. Рано чи пізно це б сталось. Бо водій за останній рік щонайменше 39 разів порушував правила дорожнього руху, зокрема перевищуючи швидкість. Отримував штрафи і продовжував їздити, ще й таксувати. Наразі Павло Плешивцев під арештом на 60 діб без права на заставу. Йому загрожує до 10 років ув'язнення. 

Українці звикли сприймати перевищення швидкості як дрібне порушення, а не як поведінку, яка потенційно може коштувати комусь життя. Водій летить містом на швидкості, що не залишає шансів ні пішоходу, ні самому собі, отримує штраф за штрафом і продовжує сідати за кермо. Бо цей штраф часто коштує дешевше, ніж вечеря в ресторані на двох. Фактично саме так держава сьогодні оцінює ризик для людського життя на дорозі.

Торік через перевищення швидкості загинули 202 українські дитини. 

Скільки ще таких водіїв просто зараз їдуть дорогами Києва, Львова, Одеси чи Дніпра? Скільки з них уже мають десятки порушень? Скільки переконані, що черговий штраф – це лише неприємний платіж, а не попередження про можливу катастрофу? І найголовніше – скільки життів коштує ця суспільна поблажливість?

Після трагедії на Чоколівці законодавчій та виконавчій владі варто чесно переглянути підходи до відповідальності за небезпечне водіння. Якщо людина з десятками порушень продовжує безперешкодно їздити дорогами, очевидно, що ні. Можливо, настав час для принципово іншого підходу – суттєвого збільшення вартості штрафів, автоматичного позбавлення права керування за систематичні грубі порушення та жорсткіших покарань за ДТП, які призводять до загибелі людей. Адже покарання має не лише карати після трагедії, а й запобігати їй.

Після смерті сина родина Глушичів вирішила домагатися змін. Разом із громадськими організаціями вони підготували петицію про посилення відповідальності за небезпечне водіння, перегляд покарань за смертельні ДТП та розширення прав потерпілих у кримінальних провадженнях. Утім документ відхилили, порадивши звернутися до Кабінету Міністрів. 

Чи стануть загибелі Григорія Глушича, Ірини Лазарєвої, Дмитра Бондарчука, Дениса Будченка тією межею, після якої щось зміниться? Чи ми просто забудемо ще одну трагедію – до наступної.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Наталя Стареправо, журналістка Еспресо

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.