Чому "тримайся" – заборонене слово: психологиня про правильну підтримку родин загиблих і зниклих безвісти

Для тисяч українських родин ця тема вже стала щоденною реальністю. Це важкий біль, до якого додається шок від обставин: брудні морги, байдужість персоналу, відсутність тіла, місяці й роки очікування… Про те, як з цим жити, розповіла психологиня Марія Петришин в програмі журналістки Еспресо Христини Парубій "По живому".

фото: Скрін з програми "По живому"

Горе без розклад

Перше, що варто відкинути, – уявлення про "правильне" горювання. За словами Петришин, суспільство любить видавати поради: як правильно оплакувати, скільки часу на це "дозволено", коли вже пора "повертатися до життя". Насправді ж кожна людина проживає втрату по-своєму, і сучасні дослідження вже говорять не про рік, а про період горювання, що може тривати до трьох років. Універсального сценарію не існує – є лише індивідуальний темп, який ніхто, крім самої людини, не має права диктувати.

"Кожна людина буде проживати це індивідуально і так, як вона хоче. Насправді ніхто не може давати порад людині, яка горює, людині, яка втратила найдорожчу свою людину", - наголошує Петришин. 

Війна ж перетворила втрату на щоденну статистику. Психологиня звертає увагу на небезпечний ефект звикання: для суспільства чергова загибель військового – це вже майже фонова новина, тоді як для конкретної родини цей день назавжди залишається "найчорнішим у житті":

"Для нас це є чергова втрата на війні, а для людини, яка втратила, насправді це її найстрашніший, найчорніший день".

Втрата, якій немає імені

Окремо Петришин виділяє те, що в психології називають невизначеною втратою, – це досвід родин зниклих безвісти. На відміну від горя біля могили, де є тіло, місце пам'яті, ритуали (панахида, дев'ять днів, сорок днів, річниця), невизначена втрата не має жодної опори. Людина не знає, скільки триватиме очікування – місяць, рік, п'ять років, – і не знає навіть, чи є взагалі кому чекати: рідна людина може перебувати в полоні або вже загинути, але без підтвердження.

Це породжує виснажливі емоційні гойдалки. Часто родичі свідомо шукають підтвердження смерті – через побратимів, командирів, – і навіть отримавши цю інформацію, дозволяють собі не вірити в неї, бо саме ця крихка надія дає сили рухатися далі. Слово "тримайся" у такому контексті психологиня вважає забороненим, бо триматися часто "просто нема за що".

"Зниклі безвісти – це невизначена втрата. Вона, на жаль, є найважчим процесом горювання. Бо коли людина проживає горе, має тіло – вона похована. Вона має місце пам’яті, куди може прийти. А людина, яка переживає невизначену втрату, не знає, де найближча, найдорожча її людина. Вона не знає, скільки часу буде тривати цей час", - розповідає писхологиня. 

Морг як момент вторинної травми

Окремо в розмові піднято тему самого моменту впізнавання загиблого – умов, за яких родини заходять до моргу прощатися.

Психологиня наголошує: без власного досвіду проживання втрати неможливо по-справжньому зрозуміти, що відчуває мати, яка відправила сина на війну, або дружина, яка йде впізнавати тіло чоловіка. Тому базова етика в спілкуванні з такими родинами – не вдавана емпатія, а щира присутність: "я поруч", без спроб імітувати розуміння, якого фізично не може бути в людини, яка цього не пережила.

Чому "тримайся" і "як ти?" не працюють

Одна з найпрактичніших порад психологині – про мову підтримки, якою користується суспільство, часто не усвідомлюючи її шкідливості. Фрази на кшталт "тримайся", "все буде добре", "буває й гірше" психологиня називає токсичними, бо вони знецінюють досвід людини й перетворюють підтримку на порожній ритуал. Навіть банальне "як ти?", сказане за звичкою, а не зі щирим наміром почути відповідь, з часом починає дратувати й відчужувати – Петришин ділиться і власним досвідом: через рік після особистої втрати таке запитання, поставлене формально, боляче вдарило по ній самій.

Що працює натомість? 

Мовчання поруч, коли немає що сказати. Питання "чи можна тебе обійняти" замість готових фраз. Пропозиція конкретної допомоги замість абстрактного співчуття. І головне – повага до темпу спілкування самої людини: не телефонувати, якщо вона не готова говорити, а натомість написати повідомлення, залишаючи право відповісти тоді, коли з'явиться ресурс.

"Ніколи не варто казати, що я тебе розумію, якщо ми самі особисто не пережили цю ситуацію. Тут треба прожити цей досвід, щоб зрозуміти і такі слова можуть знецінити особистий біль, – відзначає психологиня і додає – Люди є зранені, травмовані, вони переживають найважчий час. Їм потрібна опора, підтримка. І дуже часто вони хочуть просто, щоб їх почули. Це не про розуміння. Це про момент: бути почутими, коли людина розуміє, що ви поруч них".

Найбільша самотність

Петришин звертає увагу на категорію людей, яка ризикує залишитися взагалі без підтримки, тобто тих, хто втратив єдину близьку людину і не має ні батьків, ні дітей, ні братів чи сестер. Для них порожня квартира ввечері – це не метафора, а буквальна відсутність будь-кого, з ким можна розділити біль. Саме про таких людей суспільству найлегше забути, і саме їм найважче самим попросити про допомогу.

Рецепт психологині тут простий, хоч і вимагає постійної уваги від оточення: обережно пропонувати – каву, спільний похід у театр, церкву, – але ніколи не наполягати. Людина сама вирішує, коли вона готова, а коли ні. Насильно "витягувати" з горя, за словами Петришин, шкідливо: поки втрата не прожита повною мірою, повернутися до звичного життя неможливо. 

Групи рівних і роль держави

Практичний інструмент, який сьогодні розвивається в Україні – це групи підтримки за принципом "рівний-рівному": люди, які пережили подібну втрату, збираються разом із психологом чи психотерапевтом і діляться досвідом. За словами Петришин, це створює безпечне середовище, де досвід іншого – того, хто вже пройшов через рік чи півтора після втрати, – стає живим доказом, що стан таки змінюється.

Але групи підтримки – це теж своєрідна "бульбашка". За її межами лишається суспільство, яке, за визнанням самої психологині, поки що не завжди вміє співчувати правильно. Тому відповідальність, на її думку, лежить на двох рівнях одразу: держава та громади мають створювати простори підтримки – від індивідуального консультування до групової роботи, ретритів, залучення духовенства, - а сама людина завжди залишає за собою право вибору, чи скористатися цією допомогою.

Повернення до життя, яке неможливо прискорити

На запитання, чи "лікує" час, Петришин відповідає жорстко: ні, час сам по собі не лікує – лікує те, що людина встигає прожити й інтегрувати біль за цей час. Тільки після цього стає можливим повноцінне повернення до життя: нові стосунки, народження дітей, професійна реалізація. Психологиня наводить приклад молодих жінок, які після втрати чоловіків згодом створюють нові сім'ї, – і наголошує, що це не зрада пам'яті загиблих, а продовження життя, якого вони й самі бажали б своїм близьким.

"Час не лікує. Я завжди говорю, що це дуже невдало, коли говоримо, що час лікує. Але з часом, коли людина інтегрувала оцей біль і прожила цю втрату – вона повертається до життя", - відзначає психологиня і додає: – Поки людина повною мірою не відбуде цей процес горювання – вона не зможе рухатися. Це нормально ридати, це нормально плакати, нормально сміятися, коли ми цього потребуємо. Нормально тужити. Це все абсолютно нормальні процеси". 

Головна порада тим, хто вже пройшов через впізнавання, прощання, очікування, – не боятися звертатися по допомогу: до груп підтримки, психологів, психотерапевтів, а за потреби і до психіатрів, якщо з'являються проблеми зі сном, тривожність чи фобії на соматичному рівні. Пошук допомоги, як підкреслює Петришин, – це не слабкість. Вона й сама пережила особисту втрату, і в той момент, коли запитувала себе, як жити далі, почула від власного сина слова, які стали для неї опорою: "мама, будемо вчитися жити по-іншому".

Тож, кількість родин, яким доведеться пройти цей шлях, на жаль, продовжує зростати. І питання, як суспільству навчитися бути поруч – не заважаючи, не знецінюючи, а справді підтримуючи, – залишається одним із найважливіших викликів, які ставить перед українцями ця війна. 

Читайте також: "Не дають довго прощатися, бо є черга у морзі": що переживають родини загиблих військових