Головний в нас той, хто найближче до лінії зіткнення, - Денис Перч, командир 107-ї бригади ТрО

До повномасштабної війни Денис Перч був професійним спортсменом і досі є віцепрезидентом WWFC та Української федерації змішаних бойових мистецтв. Проте вже понад 4 роки він у війську і весь цей час у лавах 107-ї бригади, хоч йому не одноразово пропонували службу в інших підрозділах.

В ексклюзивному інтерв’ю для сайту Еспресо Денис Перч розповів про свої плани як комбрига, поділився думками про гострі проблеми українського війська та про те, чому Тероборону часом недооцінюють.

Ви не так давно стали командиром бригади. Які першочергові пріоритети для себе на цій посаді ви визначили і що вже за 2 місяці вдалося втілити?

Перш за все я розумію важливість безпілотної складової. Я розумію роль і місце дронів на полі бою і це саме те, що в бригаді ще не допрацьовано. Але ми вже збільшили кількість екіпажів у 1.5 рази.

Також зараз намагаюсь посилити сержантську ланку. Вона зараз слабо представлена в бригаді. У нас є три ланки – командир бригади, командир батальйону і командир роти. У деяких моментах слабо представлений командир батальйону.

Ще один напрямок – забезпечення бригади за рахунок органів місцевого самоврядування, благодійних організацій. А ще є важливий фактор іміджу бригади, який є важливим для прийняття рішення служити саме тут. Бригада має чим пишатися. 

Ми були майже в усіх гарячих точках цієї війни. Мало хто знає про ту кількість справжніх героїв, які є в бригаді. 

Тих людей, які з першого дня воюють і досі в строю чи з певних причин звільнилися, але достойно пройшли воєнний шлях. Тому важливим завданням також є висвітлення історій цих людей. Можливо, хтось саме на підставі їхнього досвіду ухвалить рішення вступити до лав бригади?

Також в нас зараз недостатньо уваги приділено усвідомленню. Хто ми? Де ми воюємо? Скільки ми маємо воювати? Чому на нас нападає цей сусід? Скільки разів він уже нападав? Відповіді на ці питання, вся військова історія України – це те, на чому ми хочемо акцентувати. Є плани для цього створити хорунжу службу, поки що позаштатно.

До повномасштабної війни Денис Перч був професійним спортсменом і досі є віцепрезидентом WWFC та Української федерації змішаних бойових мистецтв, фото: Денис Перч

А чи є плани щодо змін, що стосуються конкретно управління бригадою? Які у вас наміри і бачення?

Одна з головних проблем - управління іноді не бачить реальної картини “на землі”, а підрозділи не завжди розуміють, на якому етапі їхні запити. Тому потрібна система регулярного зворотнього зв’язку, яка може включати щотижневі звіти від бойових підрозділів, окремі канали для термінових потреб, наради щодо проблем, післяопераційні аналізи ситуації та закріплення відповідальних представників служб за підрозділами. 

Тобто ми хочемо вибудувати систему, в якій управління бригадою має краще чути підрозділи. Не через формальні доповіді, а через реальний зворотній зв’язок - що потрібно, що не працює, де ми втрачаємо, а де можна допомогти швидше.

Крім того, не всі запити однакові. Одні впливають на життя і виконання завдання прямо зараз, інші хоч важливі, але можна вирішити планово. Тому ми хочемо впровадити підхід, за яким потреби матимуть пріоритетність. Те, що впливає на життя, звʼязок, евакуацію, виконання бойового завдання або боєздатність, не може чекати в загальній черзі.

Також маємо змінити відповідальність служб. Вона часто розмита. Тобто усі “в курсі”, але ніхто не є конкретно відповідальним за результат. Тому буде інший підхід. Наприклад, служба логістики відповідає не за переміщення майна, а за те, щоб підрозділ отримав необхідне вчасно.

Ще хочемо створити зрозумілий механізм “єдиного вікна”, щоб солдат чи командир не витрачав час на пошук відповідальних. Є потреба? Вона має бути зафіксована, передана виконавцю і доведена до результату.

Частиною реформи є також пришвидшення процесів. Рішення мають ухвалюватися на тому рівні, де це можна зробити найшвидше. Бо якщо кожну дрібницю погоджувати, то ми втрачаємо час, а на війні це часто дорівнює життю. 

Також ми плануємо цифровізувати потреби й облік, ввести систему показників ефективності служб, щоб оцінювати не за кількістю паперів, а за користю для підрозділів. Ще є плани по ремонтних системах, логістиці, постачанню, кадровому й адміністративному супроводу.

Я бачу реформу управління бригади не як зміну табличок чи посад, а як зміну філософії. Управління і служби забезпечення мають стати системою підтримки бойових підрозділів.

Ми повинні перейти від логіки “підрозділ має пройти бюрократичний шлях” до логіки “система має допомогти підрозділу виконати завдання”.

Для цього ми впроваджуємо кілька практичних речей: єдиний механізм прийому потреб, персональну відповідальність служб, пріоритетність критичних запитів, цифровий облік, контроль строків виконання, регулярний зворотний звʼязок і аналіз помилок.

Це не робиться за один день. Але якщо ми хочемо сильну бригаду, ми маємо побудувати управління, яке не віддалене від солдата, а працює для нього. Бо в центрі всієї системи має бути воїн, його життя, його боєздатність і його здатність виконати бойове завдання.

Ви згадували на початку розмови про імідж бригади. Ударом для нього й стало те, що ваш попередник Ігор Ісаченко втратив посаду через підозру в отриманні хабаря. Чи не створює ця історія додатковий тиск на вас зараз? І взагалі, в яких стосунках ви були з екскомбригом?
 

Довідка. У лютому 2026 року, за даними ЗМІ, співробітники ДБР затримали тодішнього командира 107-ї бригади Ігоря Ісаченка, на отриманні хабаря в розмірі 300 000 гривень. Після цього його відсторонили від посади.

На мене це не тисне. По-перше, я і попередній командир – дві різні особистості. У нього свій бойовий шлях, у мене свій. Мій шлях знає багато людей як в Чернівецькій області так і в Україні загалом.

По-друге, у нас є презумпція невинуватості. Зараз чимало комбригів з підозрами, але мало справ доходить до суду. Тому я не можу бути остаточно впевненим в тому, що ті події, про які писали медіа, справді мали місце. Однак все вирішує суд.

Я працював з колишнім комбригом будучи командиром батальйону. Чесно кажучи, як до керівника я не мав до нього претензій. Звісно, в мене були якісь свої бачення, але й він не заважав мені їх впроваджувати. Що там насправді трапилося – я не знаю, та звісно, на імідж бригади це вплинуло, бо багато людей говорять. Та мені здається, що зараз ми переростаємо цю історію.

Якщо говорити про ваше бачення майбутнього бригади – яким воно би мало бути, наприклад, за рік? Той ідеал, який ви бачите, дуже відрізняється від поточної ситуації?

Зараз ми маємо достатньо потужний колектив, хоча, можливо, ще не всі розкрили свій потенціал чи не мали можливості розкрити його через характерну систему військового управління.

Перевага наша в тому, що в нас багато людей з цивільного життя, які досягали певного успіху, мають критичне мислення, провели кілька років у війську, мають військове бачення і навички управління, пройшли навчання, тому бачення в принципі доволі непогане. Не скажу, що моє бачення відрізняється від того, що є зараз, просто воно ширше і чого я зараз вимагаю:

наш темп має бути швидкий, а служби бригади працюють на бойові підрозділи, а не навпаки. Ми робимо все для збереження життя. Головний в нас той, хто найближче до лінії зіткнення і всі працюють на нього.

Водночас має бути децентралізація, щоб усі мали розуміння мого задуму, як командира, але в той же час мали певні повноваження діяти в межах цього задуму не погоджуючи кожен крок зі мною. Це те, чого нам треба навчитися. Але це не проблема лише нашої бригади, а військової системи, яка нам дісталася у спадок від радянщини, де все доволі централізовано. 

Хоча від цього зараз страждає і противник, але ми памʼятаємо, що маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію. Тому нам точно потрібні зміни. Нам потрібні зміцнення сержантської ланки, децентралізація і впровадження сучасних методів ведення війни, що допоможе нам стати тією бригадою, яка буде успішна в усіх своїх рішеннях і виконанні задач.

Денис Перч командир 107 ТрО, фото: 107 ТрО

Які є проблеми у війську та які є способи рішень 

Один із ключових викликів зараз – нестача людей у війську. І це зараз ні для кого не секрет. Якщо говорити конкретно про 107-му бригаду, то яка ситуація у вас і чи якісь є зміни після введення перерозподілу мобілізованих?

Справді, нас комплектують і ми використовуємо мобілізаційний ресурс доволі непогано. Завдяки цьому ми можемо нарощувати кількість екіпажів, які посилюють батальйони. Також серйозну ставку ми робимо на рекрутинг, відкриваємо рекрутингові центри, плануємо певні медійні кампанії.

Також ми плануємо змінити ставлення до служби в нашій бригаді. Ми з Чернівців і це не таке велике місто, тут не так багато людей залишилось, котрі не дотичні до служби. Та рано чи пізно всім доведеться робити свій вибір. Та й я впевнений, що воювати будуть усі. І ми робимо все, щоб вибір цей людина ухвалювала на користь нашої бригади.

Чи є зараз напрямок, в якому нестача особового складу відчувається найбільш гостро? Наприклад, знаю, що в багатьох підрозділах це піхота.

Піхота – це той напрямок, де найменше людей залучено. Більшість хоче працювати з дронами. Та і в людей існує переконання, що піхота нібито йде «на убой», хоча зараз більше уражень припадає не на піхотні позиції, а якраз на логістичні шляхи і позиції БпЛА.

Зараз кількість піхотинців намагаються збільшити через нове грошове забезпечення. Думаю, коли це запрацює, люди матимуть більше мотивації залишатися в піхоті.

От про переконання людей, будьмо чесними, історії, коли бійці проводять на позиціях 100, 200, 300 чи більше днів тільки сприяють тим страхам, які є щодо піхоти.

Це зараз проблема. Але це проблема частоти переміщення військовослужбовців і питання збереження його життя. Іноді краще зачекати і провести ротацію пізніше.

Знаєте, я зустрічав багато військовослужбовців, яким пропонували посади дронщиків, а вони відмовлялися. Казали, що це робота 24/7. Піхота ж заступає на позиції, сидить там. Так, там прилітає і є постійно ризик прямого зіткнення. Бійці мають бути до цього готові.

Є багато моментів, яким ми схематично даємо оцінку, але не заглиблюємося в суть. Якщо рахувати атаки дронів по другому ешелону, то їх більше, ніж у першому.

У контексті тих виходів піхоти, про які ми згадали, важливе питання забезпечення. Був не так давно скандал у 14-й бригаді, де йдеться про голодування піхотинців на нулі. Буквально перед нашою зустріччю прочитав матеріал колег з «Бабеля» про полк «Скеля». Такі випадки теж не додають мотивації цивільному суспільству долучатися до війська. Але ви як командир, бачучи такі історії, скажімо так, пов’язані з діяльністю колег, як реагуєте? І якими б мали бути заходи в таких випадках?

Я сам ще не так давно виходив на позиції. І перебування бійця в максимально комфортних умовах – це мій обов’язок як командира. Та це обов’язок будь-якого командира. Звісно, бувають різні виклики і проблеми, однак треба шукати вихід. Ми, наприклад, намагаємося задовольнити бійців навіть у виборі цигарок, які ми їм скидаємо.

Природа таких інцидентів може бути різною. Інколи командування може вчинити на користь бійця, але він цього навіть не знає і він вважає інакше. Це проблема і тому з хлопцями треба говорити. Це і ж та децентралізація, про яку я казав. Якщо боєць не розуміє, чому нині йому не приїхала їжа і що це пов’язано з його ж безпекою, то це проблема, бо він має це знати.

Проте якщо це халатність, відверте нехтування особовим складом, то дії такого командира потребують правової оцінки. Це можна кваліфікувати за законом і добиватися покарання.

Ще одна проблема на загальновійськовому рівні – СЗЧ. Яка у вас ситуація?

У нас така тенденція, що ті, хто йдуть в СЗЧ – повертаються. 

Є навіть два такі випадки, що хлопці втекли за кордон. Однак після кількох телефонних розмов вони повернулися назад і зараз знову тут. Тепер дякують за це. І я вважаю це нашим досягненням.

Загалом ми намагаємося зменшувати кількість СЗЧ і збільшувати кількість повернень. Поки динаміка позитивна. У майбутньому, я сподіваюсь, вдасться ще зменшити кількість випадків за рахунок хорунжої служби.

А яке ставлення до тих, хто повертається? І скільки іде часу на відновлення довіри?

Я вважаю, що всі мають право на помилку. Якщо це СЗЧ вчинене перший раз, то людина має отримати другий шанс. Війна – це складний час, де змішується багато емоцій, тисне страх невідомого, тисне родина і те, що ти не з нею, тисне ворог через пропаганду. І через весь цей тиск і під впливом певних життєвих обставин боєць може помилитись. Наше завдання пояснити бійцям, що краще повернутись, розібратися зі всіма проблемами, не накопичувати собі додаткових і ми маємо підставити йому плече.

От ми говоримо про нестачу людей, але наприкінці квітня головком Сирський підписав указ про ротацію бійців, які 2 місяці провели в зоні бойових дій. Тоді чимало було обговорень про те, що це складно втілити в реальності, коли є нестача особового складу. Минуло вже понад 2 місяці. За цей час що можна сказати – вдається виконувати цей наказ чи ні?

Ну тут йдеться про ротацію особового складу, котрий перебуває на позиціях і замінити його особовим складом, котрий в тилу. Та найбільша складність тут в логістиці. На певних ділянках ворог намагається обрізати нам шляхи сполучення позицій з тилом. Відповідно найбільшою небезпекою є переміщення бійців з і на позиції – тоді за ним можна спостерігати.

Зобов’язати командира проводити ротацію особового складу всупереч його безпеці – це те, чого би я не робив. У нас немає даних про те, скільки бійців гине саме під час переміщень, але ми розуміємо, що ці цифри є.

Денис Перч командир 107 ТрО, фото: 107 ТрО

Як бригада ТрО перетворилась на дронову?

Хотілось би окремо поговорити про ваш досвід у війську. Ви в Теробороні від початку повномасштабної війни. В одному з попередніх інтерв’ю ви казали, що були пропозиції від різних структур і родів військ перейти до них. І сам знаю, що багато тих, хто починав у ТрО з часом переводився в інші бригади. Чому ви відхиляли пропозиції, котрі надходили?

Я вважаю, що якщо я шукаю інший підрозділ, то це означає, що я шукаю легший для себе шлях. Я переконаний, що війна – це не той випадок, коли треба уникати важкого шляху. Ним треба іти, протоптувати дорогу і вести за собою людей. Треба мати в собі сили йти тим шляхом, який обрав від початку.

Я певен, що люди, з якими ми разом воювали в ТрО, щось зробили для цього роду військ і для його ролі в сучасній військовій системі.

Бригади ТрО почали відправляти на фронт через кілька місяців після початку повномасштабної війни. Можете пригадати, як ви вперше вирушили на фронт? Як це було?

Батальйони бригади почали відправляти і я вирушив як розвідник. Я вже не пригадаю точну хронологію. Ми були на Харківщині, під Лиманом, Бахмуті фактично до кінця, в Богданівці, Часовому Яру.

То був час, коли ми шукали варіанти, як ми можемо знищувати більше противника. Ми розуміли, що у стрілецьких боях ми знищуємо недостатньо. Десь тоді ми вже думали, що в майбутньому будуть рулити дрони й нам треба вчитися.

Під час контрнаступу на Харківщині на одному з виїздів друг «Барс», Герой України який, на жаль, пізніше загинув, показував нам симулятор FPV-дронів і казав, щоб ми вчилися, бо за цим майбутнє. Ця думка засіла в моїй голові.

Пізніше, коли я став командиром роти, у мене був взвод БпЛА. Це були не ударні, а розвідувальні дрони, які давали багато інформації. Але з тої інформації я розумів, що якби ми мали ударні БпЛА, ми б могли уражати ворога.

Я так розумію, це передісторія появи батальйону “Фаворит”. Його, на скільки відомо з відкритих джерел, у бригаді створили наприкінці 2023 року. А скільки часу зайняло формування на той момент роти БпЛА?

Ми працювали вже як екіпаж БпЛА, напрацьовувався певний колектив, який був на той момент не в штаті. Ми намагалися затягувати людей з інших військових частин – однодумців. Так фактично і з’явилася рота “Фаворит”. На момент створення було 50% штату. За пів року штат був укомплектований повністю і ми не хотіли його збільшувати. Спершу коли нам пропонували стати батальйоном, ми відмовлялися.

Але масштабування відбулося. І, як я розумію, це рішення вас не тішило?

Насправді, тоді ми мали намір стати спецпідрозділом, який виконує особливо важливі завдання і робить це якісно. І в нас виходило. Та, як кажуть: “Хто везе – на тому й їздять”. Були моменти, коли підрозділ був на чотирьох ділянках фронту одночасно – Курщина, Лиман, Торецьк і Харківщина. Усюди були ураження, усюди виконували завдання.

Ми створили якісний кістяк, який став основою батальйону. Хоча, скажу чесно, я побоювався, що кількість людей при масштабуванні може розмити якість. Але цього не сталося. Тобто у нас за час існування роти основний кістяк набув достатньо досвіду, щоб передавати знання і керувати міні-колективами, ротами і відділеннями.

Зараз батальйон на одній ділянці чи на кількох працює?

Зараз на одній. При чому чи не найскладнішій.

Тилова частина суспільства повинна брати ініціативу у питанні забезпечення війська дронами 

З мідл-страйк батальйон “Фаворит” працює?

Працює, але нема широкого застосування. У нас більше уваги на дрони, які працюють до 10 кілометрів за лінію зіткнення. На ділянці, де ми виконуємо завдання, основна задача у нас – не допустити проривів противника. Тому ми не концентруємося на ударах вглиб, бо це інша задача.

Мідл-страйк став таким новим напрямком останнім часом, але разом із тим ще один перспективний напрямок – дрони-перехоплювачі. Як з ними у вас справи?

Ми використовуємо дрони-перехоплювачі в мобільних вогневих групах. У батальйонах зараз використовують і перехоплювачі, і цифрові засоби перехоплення. На рівні бригади ми не так давно почали впроваджувати активно ці засоби і думаю скоро будемо мати перші результати.

І мідл-страйк, і дрони-перехоплювачі – це засоби, котрі зараз дають нам певну перевагу. Але в історії цієї війни є такий досвід: у певний період нашою перевагою стали FPV. Ми ними навіть намагалися компенсовувати нестачу артилерії під час політичних баталій у США, через які були проблеми з постачанням зброї до України. Однак невдовзі росіяни обігнали нас і почали застосовувати дрони на оптоволокні, котрі стали неабияким викликом. Тому питання власне в тому, як би нам зараз не провтикати оцю перевагу і не допустити, щоб ворог повернув ініціативу собі?

Я вважаю так – противник обходить нас у масштабуванні та кількості використання. Якщо поглибитися в це, то виявляється, що велику частину цього їм закривають волонтери.

На жаль, в нас держава не може забезпечити 100% потреб на фронті. І є дві основні причини – у нас обмежений бюджет і зараз держава фактично не заробляє. При цьому потрібно забезпечувати належно Сили оборони, те ж саме питання грошового забезпечення військових. Тому м’яч на стороні поля нашого тилу, людей, котрі кажуть, що залишилися в тилу, би бути корисними.

Важливо, щоб питання виробництва і постачання дронів перехопили на себе наші волонтерські організації та люди, котрі залишилися допомагати війську.

 Хоча, наприклад, я знаю бізнесменів, котрі кажуть, що не йдуть воювати, бо вони платять податки. Але вони це робили і в мирний час. Тобто зараз нічого надзвичайного вони по суті не роблять. Ці люди можуть зараз скеровувати частину доходу на фронт і на потреби війська.

Можуть бути причини, з яких люди не можуть воювати, і вони мають залишатися в тилу, але їхня користь має бути рівнозначною. Тобто заробляти 100 000 і донатити 500 гривень – це не про те.

Є ще питання бюрократії. І через це держава також не може повністю забезпечити військо дронами. Але не буде бюрократії – буде корупція. Держава не може зробити замовлення у тисячі дрібних виробників, вона замовить мільйон дронів в одного виробника і буде чекати рік. Волонтери можуть замовляти у різних виробників і це буде швидше.

Тому у питаннях забезпечення війська засобами, такими як дрони, має проявляти ініціативу та частина суспільства, котра поза військом.

Якщо повертатися до теми ТрО. Часто чув про такі кейси, коли, наприклад, підрозділ ТрО тримає певну ділянку, туди заходять підрозділи з інших родів Сил оборони і в них таке певне упередження до бійців Тероборони, мовляв: «Ми зараз покажемо як треба». Але коли заступають на ту ділянку, яку тримали тероборонівці, то змінюють свою думку про них. У вас такий досвід був?

Було таке досить часто. Наприклад, працювали з топовими бригадами, з якими раніше не перетиналися і про нас там казали: 

“О, ТрОшніки”. Потім, коли ми вже виконували бойові завдання, комбриги цих бригад викликали нас до себе і питали, чому ми досі в ТрО. І ми пояснювали, що ми доводимо, що ТрО – це не “лохи”.

Думка про те, що ТрО - це нібито “недосформований підрозділ” ґрунтується на тому, що на початку війни бригади Тероборони не виїжджали в повному складі, а батальйони цих бригад були роздані іншим бригадам ЗСУ.

На той час це були ще недостатньо підготовлені підрозділи з мінімальним досвідом, але на них покладали такі ж обов’язки, як на механізовані батальйони, котрі були з іншою системою управління, з іншим озброєнням, з іншою навченістю. Звичайно, на той момент ТрО виглядало гірше, але виконувало ті самі завдання. Ну і проблемою було те, що батальйони ТрО використовували бригади ЗСУ, покладаючи на них завдання, які не хотіли доручати своїм підрозділам.

Зараз таких думок все менше, але, наприклад, у 2022 – 2023 році багато хто вважав, що ми “як ЗСУ, тільки дикі”. Багато хто був упередженим. Однак чимало батальйонів, у тому числі і з нашої бригади, роками тримають найгарячіші ділянки фронту.

Ви згадуєте про батальйони 107-ї бригади, про “Фаворит”, які виконували завдання на кількох ділянках одночасно, але, наприклад, готуючись до нашої розмови я шукав інформацію про бригаду. І, на жаль, з публічного донедавна були тільки бої за Бахмут і таким чином абсолютна більшість бойової роботи не публічна. Чому так взагалі відбулося, що навіть в Чернівецькій області люди не зовсім знають про те, що їхня рідна бригада робить на фронті?

Не можу сказати точно чому так. Можливо тому, що було недооцінене таке явище як інформування населення про свої успіхи. Це питання до командирів. Бійці точно хочуть, щоб про їхню роботу знали. Декотрі командири бояться, що за розповсюдження інформації будуть наслідки, тому забороняють бійцям що-небудь розказувати.

Однак люди мають знати. Звісно, має бути належний контроль, щоб не видати те, чого не має знати противник. Але 107-ма бригада була не тільки в Бахмуті. У списку Авдіївка, Лиман, Торецьк, контранступ на Харківщині, Курщина…

Але публічно, знову ж таки, лише Бахмут.

Так. Але, наприклад, на Лиманському напрямку в нас батальйон понад три роки тримав оборону і майже не посунувся.

Зараз, як я розумію, ваші батальйони діють на кількох напрямках. На скільки це ускладнює вам роботу та управління?

Справді, це не той метод управління, до якого я звик. Бо я спілкуюсь з командирами і для цього мені потрібно проводити час з кожним батальйоном окремо. Тобто якби це була одна смуга, то можна було би збирати їх одночасно.

Нещодавно Міноборони представило нові контракти, котрі пропонують гарні можливості для тих, хто ще не долучився до війська. Тому критиків цих контрактів вистачає, мовляв, це несправедливо відносно тих, хто вже кілька років у війську. Тому питання до вас, як до людини, яка служить з 2022-го, як оцінюєте ці контракти?

Є дві ключові проблеми. Перша – ми ніяк не зможемо правильно оцінити ці контракти. І друга проблема – в нас нестача по комплектації. Тому я особисто спокійно ставлюсь до того, що буду отримувати стільки, скільки ж людина, котра прийде зараз служити. Але я думаю, що якось наш досвід, ті 4 роки, десь будуть враховувати.

А якщо говорити про мене, то я мобілізований, у мене немає контракту. Проте, можливо, підпишу цей новий контракт, щоб показати приклад військовослужбовцям.

Але питання, чи дадуть комбригу відстрочку потім?

Знаєте, у нас строк служби комбрига на посаді в цілому не такий довгий.

Ви часто кажете цю фразу. Маючи таке переконання ви не думали відмовитися від посади, коли вам її пропонували?

А я не мав амбіцій стати комбригом. Я хотів вести за собою людей, бачив, що в мене це виходить, що я можу згуртовувати довкола себе їх, поширювати якусь думку й ідеологію, створювати певний мікроклімат. Наприклад, поширювати здоровий спосіб життя. В колективі легше дотримуватися певних правил і дисципліни.

Коли я вперше почув від командувача про плани призначити мене комбригом, я не вагався. Я розумів, що це не обов’язок чи досягнення, це бойове завдання. Для себе я вирішив, що якщо Бог дає мені таку можливість, то, значить, Він на мене розраховує і Він бачить в мені людину, яка зробить щось корисне для українського війська. І якщо я якось зміню ситуацію бодай на користь одного життя чи одного квадратного метра, це має дати свій результат. І я сподіваюсь, що це вийде.

Ви пройшли в ТРО фактично всі кар’єрні щаблі. Озираючись назад – який етап можна назвати найскладнішим?

Мабуть посаду командира роти. Це один із найскладніших етапів, бо це вже як маленька військова частина – маєш свої підрозділи, покладають на тебе вже якісь завдання. Мені сподобався цей досвід, але в той де час він був чи не найскладнішим.

Ви професійний спортсмен і як можна помітити у ваших соцмережах, спорт і на службі присутній у вашому житті. Однак як той досвід зі спортивної кар’єри допомагає вам тут у війську?

У спорті велику роль відіграє дисципліна. Так само у моєму житті й житті моєї родини. Зараз на моєму військовому шляху дисципліна так само відіграє важливу роль. І її я впроваджував тут будучи ще командиром роти, командиром батальйону щодо побратимів та підлеглих.

Коли приїжджаю в батальйон («Фаворит – ред) бачу, що вони надалі дотримуються тієї дисципліни. У будь-якій життєвій сфері вона є основою, і у війську теж.

По завершенню війни бачите себе знову в професійному спорті?

Якщо чесно, то навіть ще не думав про це. Спершу треба з війною розібратись.