Найважчі поранення в голову: як евакуйовує поранених медикиня "Азову" 2IZI

Наступна історія про медикиню евакуації 12-ї бригади спеціального призначення "Азов". Мама, тренер із самбо та медик в "Азові", вона рятує та евакуйовує воїнів у швидкій та на броньованій техніці з нуля. 

Олена з позивним 2IZI - медикиня евакуації 12-ї бригади спеціального призначення "Азов". Вирушила на фронт на початку повномасштабної війни. Хоча, зізнається, думки потрапити у військо були раніше, але була мала донька, тож військо відклала. 

"Ще в січні 2022-го, коли все натякало на те, що буде повномасштабне вторгнення, я для себе вирішила, що обов'язково долучуся, - розповідає Олена. -  Я у 2014-му народила доньку і не могла раніше піти воювати. А, коли дитина підросла, я почала дізнаватися, як потрапити у військо. Тоді почала створюватися ТрО.  І я пробувала за своїм місцем прописки долучитися, але були певні бюрократичні моменти, і я не встигла долучитися саме до 24 лютого. Звісно, моя сім'я не дуже погоджувала це рішення. Чоловік тоді казав, що війни не буде, нащо воно тобі треба. Ти ж дівчина, мати. Але так вийшло, що 24 лютого я вже була з добровольцями". 

Ще до повномасштабної війни Олена купила цивільну зброю, карабін, і тренувалась із ним на полігоні. Проходила курси з тактичної медицини. Тобто до початку бойових дій вона вже мала певне бачення, власну зброю та аптечку. Але з добровольцями побула недовго, адже вивозила доньку з Києва за кордон. А коли з'явилась можливість,  повернулась і пішла у військо.

"У мене був чіткий план, якого я притримувалась. Долучилась до бригади "Азов". І коли закінчилась процедура оформлення, приступила до роботи. Я підбирала позивний. Хотіла, щоб позивний був простий, але не вийшло так, - сміється Олена. -  Хотіла без прив'язки до гендеру або якоїсь своєї професії, або рис характеру. Я почула про аматорські радіостанції, одна з них називалась ВК 2IZI, це австралійська аматорська радіочастота. ВК я викинула і залишилась цифра 2 та еasy, як англійською "просто". І виходить достатньо просто, дослівний переклад". 

Вперше потрапила на фронт на Лиманський напрямок. Тоді жінку не вразило нічого, адже вона морально себе налаштувала. Але перед тим як стати до роботи в медичній евакуації, жінка багато навчалась, пройшла багато курсів саме на базі "Азову": "Ми багато відпрацьовували й працювали ще в медичній сфері". 

"Мінімальний досвід і багаж знань уже був. Тому коли ми приїхали на фронт, то одразу почали працювати на медичній евакуації. Перші порятунки емоційно було неважко, - розповідає про роботу військова. - Мандражу не було, адже я маю великий досвід зі спортом. Я багато років займалася спортом. Звісно, були переживання, щоб упоратися зі своєю роботою, не підставити перший номер свого екіпажу. І основне - щоб не зашкодила, а допомогла пораненому. Тобто всі переживання були тільки щодо цього". 

Переважно Олена брала участь в евакуаціях машиною швидкої допомоги.  Вивозила поранених до пункту і після. Декілька разів доводилося працювати на броньованій техніці. 

"Вона кардинально відрізняється від евакуації на машині швидкої допомоги, - розповідає Олена. - У броньованій техніці не дуже є змога допомогти пораненому, тому що машину дуже трясе. Якщо їхати під обстрілом, то зупинятись не можна, щоб надати розширену допомогу. Тому основне завдання - якнайшвидше довезти. І це неабияке завдання для водія. А завдання медика - тримати пораненого і перевірити турнікет, чи він функціонує. Тобто боротись з масивними кровотечами. У машині евакуації потрібно швидко їхати, тому що час не грає на користь пораненого".

Часто медики потрапляють під обстріли. Регулярно росіяни атакують сортувальні точки. 

"У момент обстрілу робота, звісно, продовжується, доки ми не стабілізуємо пораненого для наступних етапів. Часто бувають небезпечні ситуації.  Один із таких найбільших обстрілів був, коли вже сусідні бліндажі загорілись. Їх потрібно було гасити. Ми пробували гасити чим тільки можна було, але вогонь не зупинився. Тоді ми просто сподівались на вітер. Пощастило, вітер був в іншу сторону. Але загалом  пожежі були звичним явищем. Поранених багато було з опіками. А опіки - це небезпечна штука, і пожежі ускладнювали порятунок, бо ми повинні ще подумати, як їх загасити і як працювати далі. Та найскладніші - поранення в голову. Медики на евакуації не мають змоги з ними працювати". 

На початку роботи екіпаж Олени чергував добу через добу, а потім чергування й робота постійно змінювались. Чергування відбувалось на певній ділянці, і, коли екіпаж викликали, вони виїжджали на точку евакуації, забирали пораненого чи поранених і везли в стабілізаційний пункт.  

"Напрямок, на якому ми зараз перебуваємо,  набагато складніший, ніж попередній. Він важчий складністю евакуації, змінився характер бойових дій. Зараз росіяни застосовують чимало дронів. І це ускладнює евакуацію. Тому це значно важче, - розповідає про роботу Олена. - Але порятунок військових - це завжди командна робота. Не було такого, щоб я рятувала одна. Звісно всі випадки щасливі, коли поранений залишається живим. Утім буває, що поранений помирає на пізніших етапах. Або коли ти чекаєш пораненого, а привозять людину вже без ознак життя". 

Основна частина поранених, з якими працювала військова - поранення верхніх та нижніх кінцівок, масивні кровотечі, вогнепальні поранення, мінно-вибухові травми від ураження дронами. Рідко є зі стрілецької зброї, ще рідше поранення тулуба. За словами Олени, поранення в голову - це завжди важко й дуже погано. Це складні травми, адже треба правильно діагностувати, зробити обстеження, КТ, МРТ.  На евакуації, звісно, такого немає, а там час іде не на користь пораненого. 

Попри всі складнощі на фронті, Олена не хоче повертатися в цивільне життя. Хоча на неї чекає 12-річна донька. 

"Моя донька сприймає мою відсутність гідно, стійко, досить доросло на свій вік. Але, звісно, сумує і хоче, щоб я повернулась. Мені складно їй пояснювати, що треба ще трошки потерпіти. Але вона живе з бабусею, яка чудово піклується про неї. Тому вона в надійних руках. Я намагаюсь регулярно дзвонити, списуватися. Звісно, коли багато роботи, то це не виходить. Коли є можливість, я приїжджаю в Київ і відпустки разом проводимо. Тому тут важливо, якщо батьки на війні, то максимальну свою присутність, навіть онлайн, свою присутність, турботу  треба показувати. Тому що дітям важко. Вони можуть не показувати, але насправді їм важко в будь-якому віці. І це проблема багатьох сімей", - каже Олена. 

Крім доньки, жінку чекає ще ціла команда дітей, яких вона тренувала до повномасштабної війни. Вона тренер-викладач з боротьби самбо. Працювала в дитячій юнацькій спортивній школі. 

"Мої вихованці деякі чекають на мене, коли я повернусь і ми продовжимо працювати. Тільки я не знаю, коли це буде, може, вони вже будуть дорослими, але сподіваюсь, що ні. Сподіваюсь, що це буде не дуже довго. З деякими спортсменами нашими я на зв'язку, з батьками. Кілька разів я приїжджала в зал, ми бачились. Але подумки я ще не перебуваю в цивільному житті, тому що війна продовжується. Я ще спочатку ухвалила для себе це рішення, тому я нікуди йти  не збираюсь, хочу бути до кінця. А коли війна закінчиться, з цивільним життям я дам собі раду, це не є проблема для мене".