Від початку повномасштабного вторгнення провела сотні консультацій і розповідає: за цей час її найбільше вразила незламність українців.
Коли розпочалася повномасштабна війна, перша хвиля біженців прибувала в осередки, які розташовувались або у приміщеннях колишніх шкіл, або в соціальних центрах. Там їм надавали першу психологічну допомогу.
"Ще з минулого року тут, у Польщі, я почала відновлювати свої знання з психології, проводити групу підтримки для жінок, які приїжджають у Польщу. А коли почалась війна, зрозуміла, що маю певну базу, аби допомогти у психологічних аспектах. Спершу спеціалістів у цій галузі було не так багато, але згодом серед біженців виявилось багато медиків", – каже психологиня.
Читайте також: Запустили сайт для українських біженців, які потребують лікування в країнах Європи
Пані Лариса каже, що саме цю, першу, психологічну допомогу може надати не тільки дипломований психолог, а навіть пересічна людина. Бо хоч це й називається "психологічна допомога", йдеться передусім про допомогу практичну.
"Коли на вокзал почали приїжджати перші біженці, вони перебували наче в замороженому стані: не розуміли, куди їм іти і що робити. То ми пояснювали простий алгоритм дій, які треба виконати – куди піти поїсти, в туалет чи помитися. Когось треба було просто вислухати, поговорити або ж залишити наодинці. Їхній стан був зрозумілий: терпіли незручності добирання в складних умовах, а це відображається на загальному стані, здатності сприймати інформацію. Тому дуже прості речі вони не могли одразу збагнути, треба було чітко і спокійно все пояснювати", - розповідає психологиня.
Попри, на перший погляд, нескладні моменти в спілкуванні з біженцями, пані Лариса підкреслює, що робота психолога зараз дуже відрізняється від роботи в мирний час. У мирний час люди здебільшого обговорюють стосунки та родинні відносини, внутрішні переживання або вікові кризи. В обговоренні тем, що турбують людей, коли війна, психологи мають не так багато досвіду.
Аби допомогти людині впоратися з емоціями, навіть коли це емоції, нанесені війною, є три основні етапи. Перший, гострий – це перша психологічна допомога, яка надається в перші кілька годин. Далі – кризове консультування, яке може тривати кілька зустрічей. А вже потім, коли людина не справляється, застосовують кризову стресотерапію.
"Люди мали додатковий стрес через те, що вони мусили дуже швидко приймати рішення. Більшість спершу відправляли в гірські містечка між Вроцлавом і кордоном Чехії. Але їх лякало навіть те, куди їх поселять і як вони там зможуть функціонувати. Ми просто брали і показували фото, пояснювали. Був і другий етап – кризове консультування, коли люди не могли впоратися зі своїми емоціями і треба було трошки більше приділити увагу. І от робота такого консультанта полягала в тому, щоб стабілізувати емоційний стан – побути з людьми в контакті, вислухати, дати зрозуміти, що ти поряд і на тебе можна покластись", – каже Лариса Рудак.
Читайте також: Україна розробляє маршрути повернення для людей, яких депортували окупанти, - Верещук
Психологиня пригадує, що саме найбільше вразило її у спілкуванні з українським біженцями за час роботи в осередках надання психологічної допомоги.
"З ким би я не розмовляла, і навіть при повторній зустрічі, мене до глибини вразило, як сильно люди хотіли повернутися додому. Це те, що я чула весь час. Чекала, що люди будуть радіти, адже вони вже опинилися в безпеці, виїхали з-під обстрілів. Навіть якщо це не було в їхньому місті, то все одно загальна ситуація була складною. І перше, що вони казали, – що хочуть повертатись додому".
Це ілюзія – нібито всім потрібна психологічна допомога
За словами Лариси Рудак, багато людей приїжджали доволі зібраними і могли дати собі раду самостійно.
"Чесно кажучи, я очікувала гіршого стану. Хочу зауважити, що це також ілюзія – нібито всім потрібна психологічна допомога. В нас є внутрішні ресурси, і потрібен лише час, щоб відновитись і адаптуватись до стресових ситуацій".
Попри те, що більшість людей була в порядку, деякі все ж приїжджали перезбудженими й агресивно реагували на спробу допомогти. Але й це було наслідком пережитого стресу (важка дорога, побутові умови). Психологи кажуть, що це – нормальна психологічна реакція. А також додають, що найважче переживати війну підліткам, оскільки на їхній і без того непростий перехідний період накладається ще й додатковий стрес.
"За моїми спостереженнями, найлегше переносили це все мами з маленькими дітьми. На початку в нашому центрі були мами з кількатижневими малюками. В них було головне – тут і зараз піклуватися про свою дитину. Старші діти адаптувалися до нових умов через гру, хоч багато з них і грали у війну чи малювали відповідні малюнки", - додає пані Лариса.
Читайте також: У Нідерландах збудують тимчасовий житловий район для українських біженців
Краще переживають стреси, зокрема і війни, ті люди, у яких є підтримка родини, друзів.
Як пояснює психологиня, дітям легше переживати будь-які події, коли поряд з ними є хоч один із батьків. І наголошує, що розлучати маму й дитину не можна.
"Загалом ми адаптовуємось до всіх нюансів війни. Ніби звикаємо до цього, як би це страшно не звучало, – зауважує Лариса Рудак. – Але от щоб усе збагнути, треба, щоб війна закінчилась. І від того часу, коли вже закінчиться війна, на відновлення потрібно буде ще принаймні півтора року. Що довшим буде період стресу, то більше часу потрібно на відновлення. Краще переживають стреси, зокрема і війни, ті люди, в яких є підтримка родини, друзів. Я скажу навіть так: більшість людей можуть впоратися самостійно, але за умови підтримки близьких чи хоча б груп підтримки онлайн. Єдине, що сподіватися швидкої дії не варто. Це стосується і військових. Їм також треба спочатку все пережити, інтегруватись, а потім адаптуватись. На це насправді знадобляться роки".