Богдана Матіяш – моя дружина, а митрополит Борис Ґудзяк якраз і був тим ієрархом, хто навіки вділив нам таїнство шлюбу у київському храмі святого Василія Великого. Упродовж декількох минулих років я мав повчальну приємність, якщо можна так сказати, спостерігати за зосередженою працею Богдани та владики Бориса над створенням цієї тривалої бесіди, що складається з восьми частин. Прискіпливий добір тем, відкидання неістотної зайвини, легкий гумор владики і драматичні паузи та тривалі хвилини глибокого, замисленого мовчання, що передували відповідям, коли мова заходила про наші сьогоденні воєнні реалії. Важко забути ту болісну інтонацію, те скрушне зітхання, з якими владика зізнавався, що не спав цілу ніч, бо напередодні відвідав знищений Ірпінь і на власні очі побачив наслідки звірств, що їх там скоїли російські окупанти.
"Жити Таїнством" як кристал висвічує різні грані духовних та екзистенційних питань, що постають перед нами під час криз, пандемії, війни. Владика відверто розповідає про такі напівзабуті й часом несправедливо знехтувані, але які ж істотні речі, пов’язані з постом і духовним проводом, про молитовні стосунки з Богом, без яких немислиме осягнення повноти смислу життя.
Читайте також: Похвала мужності
"Молитва відкриває нас до Бога, а піст і аскеза очищують нас від себе для того, щоб ми могли бачити іншого", – говорить Борис Ґудзяк. Читаючи ці слова, згадуєш стародавнє, проте донині актуальне порівняння аскези з очищенням запилюженого дзеркала. Тільки після такого очищення можна побачити образ і подобу Божу, за якою створені і ми, і наші ближні.
Мене, який схильний до дипломатії й ухильних відповідей, завжди, не тільки в цій книжці, дивувала особлива Богданина відвага, її вміння і бажання ставити незручні запитання, йти проти течії, виразно свідчити про свою віру й переконання, обстоювати справедливість навіть у другорядних, здавалося б, питаннях, не раз на шкоду самій собі. Вихована у родині, дім якої був прихистком і таємною церквою для київських греко-католиків, що в совєтські часи мусили плекати віру та обряд у вкрай несприятливих і небезпечних умовах підпілля, дім, де чаша зі Святими Дарами стояла у книжковій шафі, поруч із ретельно дібраною бібліотекою українських книг, серед яких не було жодної російської, Богдана Матіяш має особливу стійкість і мужність самостояння. У цій книжці також вона не раз ставить запитання, які багатьом прихильникам надто широко витрактуваної толерантності здалися б політично некоректними.
Чому Папа уникає називати російського агресора на ім’я, чому Другий Ватиканський собор не засудив комунізму, хіба Церква має ставити на перше місце дипломатію, а не правду? Це питання не знічев’я, за ними стоїть щире піклування про реноме й авторитет Церкви у суспільстві.
Читайте також: Поет і війна
У такому контексті тим більшої поваги та вдячності заслуговує мудра відвертість владики Ґудзяка, який, чітко пояснюючи свою позицію ієрарха, інтелектуала, духовного авторитета, зазначає принагідно, що лідери помиляються, як і всі ми, тож не варто ні надто захоплюватися ними, ані вщент розчаровуватися.
Ще одна вкрай приваблива грань розмов – уміння визнати, що ти чогось (іще) не знаєш або що тобі – і Церкві – наразі просто бракує голосу через збентеження, викликане, зокрема, і нелюдськими злочинами росіян на окупованих територіях. Це жах, який відбирає мову. У наш час, коли всі знають усе, коли численні вискочки та самозванці самозабутньо пишуть коментарі та прогнози про все на світі, оголошуючи дати смерті Путіна і день, коли буде скинуто атомну бомбу на Київ тощо, вияв гідності й скромності у людини, яка направду знає у стократ більше за пересічного базіку з соціальних мереж, підкуповує, примушуючи водночас глибше замислитись над власними проявами ілюзорного всевідання, безпідставної упередженості або ненависті, яка їсть нас ізсередини і яку, слушно зауважує митрополит Ґудзяк, кожен скорше чи пізніше повинен перерости.
Я завжди шкодував, що митрополит не пише книжок – як досвідчений проповідник і духовний учитель. Проте сам-таки одразу спростовував свій жаль, бо ж Український Католицький Університет, що його з нуля створив Борис Ґудзяк, ненастанна сумлінна робота з виховання і навчання молоді, самозабутнє служіння сьогодні й плани на майбутнє, які, вірю, неодмінно будуть утілені, перевищують значущістю і наслідками цілу бібліотеку написаних творів. Невипадково розмова, присвячена УКУ, є однією з найцікавіших у книжці, яскравим свідченням жаркої, пристрасної любові митрополита до своєї "зіниці ока". Колись у приватній розмові з владикою я назвав УКУ українською Касталією, натякаючи на вимріяну Германом Гессе республіку вчених.
Читайте також: Війна як піст
У книжці розкриваються цікаві подробиці створення цієї Касталії, зринає велична, сувора постать Йосифа Сліпого біля її джерел, згадуються численні особистості, причетні до важкої та наполегливої праці засновника, заторкнуто фундаментальні питання біблістики, патристики й літургіки. Однією з головних тем співбесідників стає надія: "Оце моя надія: що це буде спільнота життя в правді, мирі й радості. Де є свято спілкування людей, свято співжиття, свято співстраждання і вінчання...".
На моєму письмовому столі не бракує книжок, які хочу прочитати в першу чергу. Однак "Жити Таїнством" випередила їх усіх, подарувавши декілька неповторних годин душевної втіхи, непомильне відчуття неординарної літературної події та змістовної зустрічі з близькими за духом людьми, кревно зацікавленими у збереженні, утвердженні й примноженні віри, надії та любові. Переконаний, що таким обнадійливим променем світла у наші нелегкі часи ця книжка стане і для багатьох українських читачів. Дуже хотілося б, щоб розмови Богдани Матіяш із митрополитом Борисом Ґудзяком тривали й надалі – як змістовний внесок до того, що найістотніше в таїнстві життя.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.