Максим Розумний: Яка перемога ще можлива для Путіна?

Думка про його божевілля  чи демонічну зацикленість на знищенні України має право на існування, але поки що достатньо й цілком раціональних пояснень дій російського президента. Немає сумнівів, що результат не виправдав його сподівань. Але проблема не в “помутнении рассудка”, а в хибній оцінці ситуації. Путін зробив помилку. І це сталося через низку причин.

По-перше, в Росії досі не можуть зрозуміти, що відбувається в Україні. Тобто у своїх оцінках вони спираються на думки різноманітних зрадників і заробітчан та вперто намагаються вписати феномен України у свої внутрішні пропагандистські кліше. Про "великую Родину”, зловісний Захід, міфічних неонацистів та терплячий і нерозумний український народ. Обрання коміка президентом остаточно переконало кремлівських у тому, що українців можна брати голими руками.

По-друге, Путін недооцінив гру Заходу, в першу чергу, Сполучених Штатів. Якщо повернутися до метафори Бжезінського про геополітичну шахівницю, то є всі ознаки того, що Вашингтон розіграв у цьому випадку класичний гамбіт – жертвуючи дрібну фігуру (на жаль, роль цієї слабкої фігури була відведена Україні), отримав стратегічну перевагу і затиснув ферзя противника в безвихідній ситуації.

В останні роки Путін взяв на себе роль лідера антизахідних сил у світі і, схоже, що після втручання в американські вибори змусив сприймати себе як серйозну проблему. Але Путін не міг повірити, що Вашингтон має сили і рішучість цю проблему почати вирішувати. Теза російської пропаганди про «слабкий Захід» і лакейська поведінка власного оточення сформували хибне уявлення Путіна і в цьому випадку.

Нарешті, третя помилкова установка, що привела Путіна до хибного рішення, це – віра в надзвичайну міць і необмежені можливості російської армії. Більше десяти років відбувалася модернізація збройних сил РФ. В їх переозброєння і реорганізацію були вкладені мільярди доларів. Публічні виступи Путіна останніх років, його нерозлучна дружба з міністром Шойгу показують, що армія стала улюбленою іграшкою старіючого диктатора. І звісно, Путіну дуже кортіло випробувати її в ділі. Тим більше, що захоплення Криму та придушення українського спротиву на Донбасі підтверджували його оптимістичні сподівання.

І Путін віддав наказ наступати. Фатальний для Росії наказ.

Ні, Путін ще не програв. І над Україною й далі нависає смертельна небезпека. Але результат цієї шахової партії вже вирішений. Серйозні гравці, такі як США, Китай і Німеччина, вже починають домовлятися про новий світ, світ без Росії.

Кожен новий день війни в Україні поглиблює ту прірву, в яку опускається економіка РФ і її міжнародна репутація.

З одного боку, це відповідає стратегічному задуму Путіна і його оточення щодо остаточної самоізоляції. Такий крок, який буде поданий російському суспільству як вимушений і рятівний, насправді є нічим іншим, як способом утриматися при владі чекістській геронтократії. Але з іншого боку, ця самоізоляція вочевидь уявлялася кремлівським сибаритам набагато м’якшою та комфортнішою.

Немає сумнівів, що Путіну хочеться якомога швидше вийти з України. Поки в самій Росії ще не зрозуміли, що відбулося. Поки є шанс "відмотати назад" найбільш катастрофічні економічні удари Заходу.

Але Путін не може дозволити собі вийти з України без перемоги. Він має зробити так, щоб в Росії віднині і назавжди вважали цю «спеціальну операцію» вимушеною, складною для виконання, але в цілому успішною. Для цього вона має завершитися певними формальними результатами, які можна розглядати як ознаки перемоги.

Які це можуть бути результати?

Вже зараз росіяни починають говорити, що військовий потенціал України знищений. Російські медіа допоможуть переконати населення РФ, що так воно і є, а відтак "демілітаризація" досягнута.

Друга мета, яка від почату виглядала як чиста спекуляція, – недопущення вступу України до НАТО. Росіянам можна сміливо говорити, що цього результату також досягнуто.  Враховуючи те, що ніхто нас в НАТО ближчим часом приймати і не планував, а в умовах російської загрози ця перспектива виглядає ще менш реалістичною. Вочевидь, Путіну б хотілося, щоб відмова від НАТО (нейтралітет) прозвучала від самої України. І схоже, що така опція розглядається керівництвом держави як простір для компромісу на мирних переговорах. Але якщо навіть формалізація невступу до НАТО не відбудеться, то Путін може сказати, що така відмова відбулася по факту. Адже НАТО не захистило Україну.

Ще одна обов’язкова умова для того, щоб "операція" була визнана в Росії успішною, - "звільнення Донбасу". Як максимум, йдеться про вихід ЛДНР на адміністративні кордони областей, як мінімум, росіянам необхідно відсунути українські позиції від Донецька і Луганська та, можливо, захопити Маріуполь.

Ймовірно, буде ще спроба «віджати» в України сухопутний коридор у Крим і відновити подачу дніпровської води на півострів. Російському народу такий здобуток можна подати як велику перемогу, але в світі це сприйматиметься як відверто загарбницька дія, що перекреслить можливість скасування чи навіть послаблення санкцій.

Більше ніяких перемог Путіну не світить, і він це розуміє. Але за свій мінімум він буде битися затято. Бо відступати йому справді нікуди.

Тож, ближчим часом слід очікувати, що зусилля противника будуть зосереджені на таких напрямках:

1) тиск на керівництво України шляхом загрози Києву, оточення і руйнування Харкова, Чернігова, Сум;

2) наступ на Донбасі;

3) можлива спроба оточення та знищення угруповання ООС зустрічним наступом з харківського та херсонсько-запорізького плацдармів;

4) шантаж західних союзників новими жертвами і руйнуваннями в Україні.

Ну і, звісно, Путін буде нам усім мститися, завдаючи якомога болючіших ударів нашій колективній психіці, економіці, послідовно руйнуючи мирну та особливо військову інфраструктуру.