Найперше, — хочу привітати кожного, хто залишився живим після небаченого раніше у світі обстрілу цивільного населення крилатими та балістичними ракетами. Киян та харків‘ян 2 січня хотіли втопити у крові. А ще занурити в холод, відсутність електрики, води та відсутності каналізаційних систем. Завдяки нашим силам ППО трагедії великого масштабу не сталось. Однак мої щирі співчуття тим, хто загинув. І тим, хто ліг спати у власній оселі з ялинкою, а прокинувся безхатьком на руїнах.
Коли чотири години поспіль сидиш у коридорі між двох стін, — осмислюєш своє життя, пережитий досвід останніх двох років. І розумієш, що головна емоція — не страх, а бажання крижаної помсти. І дрібка — все-таки жити.
Що витягали наші люди з-під завалів власного життя, зруйнованого вщент?
У Харкові — чоловік прийшов за кліткою з канаркою.
У Києві жінка зі знищеного будинку на Солом‘янці плакала, коли рятувальники знайшли клітку з її папугами.
— Спасибі. І котика Максика, знайдіть, будь ласка…
Мені б дуже хотілось від західних партнерів у ці миті більше артилерійських снарядів, Patriot, і менше розмов про переговори з Путіним щодо "швидшого миру". Ми не просто довготривалий сезон "Чорного дзеркала", який можна дивитись під чипси та пиво. Ми живі люди.
Читайте також: Розбиті ілюзії, траур і кров. З чим йдемо у новий рік?
За чотири дні Росія випустила гігантський запас ракет — таких масштабних обстрілів не знала Україна навіть у перші дні війни. Судячи з серійних номерів — наш ворог спеціально нагромадив до свят понад три сотні ракет. Аби кинути їх на голови цивільних громадян, — рашисти добре знають, що у людей вихідні, діти на канікулах. А, отже, кожен спальний район великого міста — то бажана ціль для геноциду.
Нам є чим пишатись — наша ППО, якою ніхто не цікавився до 24 лютого 2022 року, з якої постійно кпинили, яку дискредитували та утискали в грошах, — зуміла відбити безпрецедентну атаку.
Тому коли хтось в ютубі розказує, що Росія вже перемагає і треба домовлятися на правах Путіна, — просто надішліть фото зруйнованих будинків. І наших громадян, у яких в новому році від минулого життя лишився хіба кіт у рушнику, якого щойно витягли рятувальники з-під завалів.
Читайте також: Путін тероризує Україну. Колонка Віталія Портникова
Ми знаємо, що це не остання атака. І Росія промацуватиме нас на міцність ракетами ще довго. Вони шукатимуть у Google "чем заменить яйца в салате", але вкладатимуть гроші у зброю. Ракети, які прилетять вбивати українців удома.
А що у нас? Мусимо пробиратися через низькосортний гумор "Вечірнього кварталу", де сміються над жінками-біженками із блискавично окупованого Скадовська, слухати нікчемні пояснення про "вирвані слова контексту", і приймати пігулку від головного болю від нової белетристики Мар’яни Безуглої.
Від цього справді пробирає подвійна злість, але мусимо вижити, аби точно ніколи знову. Аби нарешті збиратись під пам’ятником Шевченка на святкові ходи у вишиванках. Щоб обійнятися у день перемоги. Аби ладнати своє життя і зашивати рани, які залишилися на тілі кожного, небайдужого. Хто є українцем не по паспорту, а по духу.
У такі дні хочеться точки опори, хочеться рятівної соломинки. Є потреба забути суперечки в фейсбуках і обійняти кожного свого.
Ти радієш тому, що десь, попри все, вижили люди. Що в укритті народилась дитина. Що люди відкопали кота чи собаку — хоч якесь різдвяне диво.
У нас не буде іншого дому, крім цього. Де дихати легко навіть прогірклим від диму повітрям після ракетних атак. Ми можемо ненавидіти наші с*ачі, але ніде наша думка не буде важливою, крім як тут і зараз.
Читайте також: Путін. Агонія. Колапс
Путін лякав у новорічному зверненні новими ударами та продовженням війни. Але ми не відчуваємо страху, шоку, не біжимо за закордонним паспортом, аби встигнути на потяг. Наші сусіди зірвали маски й більше не прикидаються. Давно не пишуть навіть "хорошие русские" нічого не значущих постів про "нет — войне!".
А отже, маємо повне право вмикати акулячий синдром і тішитись, коли око за око, а зуб за зуб.
Не знаю, як ви, але мене тішать крики біологічних особин з Бєлгорода. Це була краща музика для душі на тлі жалоби за десятками наших громадян, які не зустріли нового року, і які ніколи не побачать України після перемоги.
Спеціально для Еспресо
Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.