Чому олігархи не потрібні українському футболу

2013 календарний рік добігає кінця. Вже можна зробити деякі висновки виступів нашої збірної у відборі до чемпіонату світу, провідних клубів у єврокубках, підвести проміжні підсумки національної першості. Але сьогодні хотілося б зазирнути трохи у майбутнє українського футболу, зважаючи на можливі політичні, економічні  та соціальні зміни у нашій країні.

Якщо ми уважно проаналізуємо стан футболу у Європі, то неважко буде побачити просту закономірність – найсильніші клуби представляють високорозвинені європейські країни, як то Іспанія, Англія, Німеччина, Італія, Франція. Першості цих країн найбільш цікаві для телебачення та вболівальників, там грають світові зірки футболу. Клуби мають значні кошти, які витрачаються на сильних футболістів та інфраструктуру. Завдяки цьому підтримується найвищий рівень конкурентоспроможності у внутрішніх чемпіонатах та на  міжнародній арені. Провідні клуби Європи являють собою потужні фінансові бізнес-структури, де роль однієї або невеликої групи людей може бути важлива, але ні в якому разі не вирішальна. Є клуби (наприклад, дортмундська «Боруcсія»), які взагалі керуються вболівальниками, які вже наймають виконавчих менеджерів. Тобто, способи, у які здійснюється керування та фінансування клуба, можуть бути трохи відмінні, але принципи – сталі. Серйозний футбольний клуб не може залежати від одного-двох людей та глибини їх гаманця. Наприклад, якщо завтра Абрамович піде з «Челсі» або араби з «Парі-Сен Жермен» - ці клуби не зникнуть, вони будуть функціонувати. Будуть знайдені інші джерела фінансування, підтримки.

Тепер давайте уявимо, що завтра, наприклад, Ахметов або Коломойський припинять фінансування «Шахтаря» або «Дніпра» (не будемо говорити про менш відомі клуби на кшталт «Севастополя», «Кривбаса» або київського «Арсеналу», який вже зник). Думаю, ні для кого не секрет, що у цьому випадку всі команди очікує одна спільна, незавидна доля – зникнення. На сьогодні практично всі наші клуби – майже штучні утворення, які залежать від волі та гаманця, як правило,  однієї заможної людини, яка з якихось особистих мотивів - власного іміджу (Коломойський, Курченко), захоплення (Ахметов, Ярославський, Суркіс) чи власних бізнес-інтересів (Новінський, Клімов, Димінський) фінансують футбол. Це досить умовний поділ заохочень, що наразі примушуюсь багатіїв підтримувати футбол, але всі ці умови мають одну спільну рису – нестабільність та несамостійність  самих клубів. При раптовій відсутності бажання чи можливості утримувати команду  – клуб одразу опиняється на межі банкрутства та зникнення. Така ж система функціонування клубів притаманна і іншим олігархічним корумпованим пострадянським  або постсоціалістичним країнам з більш-менш прийнятним рівнем футболу – Росія, Казахстан, Узбекистан, Білорусь, Румунія, Болгарія.

Існує ще одна модель розвитку і функціонування футболу, відмінна від двох вищезгаданих. На мою думку – це оптимальна модель для сучасної України. Назвемо умовно цю модель «балканською». За цією системою клуби самостійно намагаються заробити гроші і витрачають рівно стільки, скільки можуть собі дозволити. Головне джерело доходів – перепродаж власних вихованців у провідні європейські чемпіонати. Якомога успішніші виступи у єврокубках переслідують кілька цілей, головні з яких – фінансова складова від УЄФА та можливість «засвітити» своїх виконавців. За цією моделлю працюють всі балканські країни, а також Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, скандинави і навіть голландці з бельгійцями. Також можна згадати південноамериканську школу. 

Тут є свої pro et contra (за і проти), але, на мою думку, переваг значно більше. До головних недоліків можна зарахувати достатньо посередній рівень внутрішніх першостей, позаяк весь час спостерігається значний відтік найталановитіших футболістів за кордон. Але, по-перше, це надає можливість молоді вже у 17-20 років грати провідні ролі у командах, по-друге – клуби мають можливість за гроші, отримані від трансферів, розбудовувати клубну інфраструктуру та готувати зміну. Сумнівно, що такий клуб зможе виграти якийсь європейський трофей (хоч є і виключення, наприклад «Црвена звєзда» у 1991 році), але у нього буде відносна стабільність у часі і, отже, незалежність. Також це гарантує поступовий розвиток та удосконалення інфраструктури та виховання молоді, а, отже, загальний рівень юнацького футболу. Наприклад, серед юніорів хорвати, голландці або бельгійці постійно грають у фіналах, серби стали чемпіонами Європи серед 19-річних,  поляки, чехи, норвежці або словаки є дуже сильними командами, навіть ісландці останні 5 років на рівних змагаються з провідними футбольними націями.

Крім розвитку загального рівня футболу та відносної фінансової незалежності клубів, така модель передбачує наявність дуже сильної національної збірної, адже майже всі найсильніші футболісти країни будуть грати за кордоном у провідних європейських клубах.

Безперечно, футбол – це невеликий, але важливий відбиток нашого суспільного та соціального життя, з його недоліками та хворобами. Неможливо вилікувати якусь окрему частину нашого хворого тіла безвідносно до всього організму. Тож, всі процеси, які зараз відбуваються у суспільстві, безперечно позначаться на футболі тим чи іншим чином. Як? Покаже час.  

Володимир Циткін, Головний тренер юнацької збірної України U-16