Українська традиція з абсурдними нагородами: Як Левка Лук'яненка посмертно примирили з Леонідом Кучмою

Урочисте засідання Верховної Ради до Дня Конституції чомусь вирішили провести таємно: без прямої трансляції, без можливості хоча б журналістам із пресцентру подивитися, що відбувається. Навряд чи тут стояло питання безпеки, коли тим часом президент Зеленський провів урочистість з великою кількістю шанобливих людей на відкритій території в центрі Києва. Щось, відчуваю, від нас хотіли радше приховати. Але не вдалось.

Тим часом інтернет вже почав гудіти: у соцмережах з'явилися шматки з промови Руслана Стефанчука за трибуною. Я зробила те, що в таких випадках робить будь-який журналіст: знайшла першоджерело промови Стефанчука. Щоправда, вона доволі фрагментарно обрізана і вводить в оману. На новинних сайтах та у фейсбуці неслося одне: спікер Верховної Ради нагородив другого президента України Леоніда Кучму відзнакою імені В'ячеслава Чорновола. Я перечитала двічі. Здивувало ім'я Чорновола з тієї причини, що знаю одну відзнаку на честь його імені – премію за найкращі публіцистичні роботи в журналістиці. Невже другий президент України отримує журналістську премію за найкращий авторський текст про парламентаризм – подумала. Я давно перестала дивуватися українській політиці. Але цього разу вона навіть мене змусила викотити очі. А потім у голові промайнула думка, яка тоді здалася настільки абсурдною, що я сама з неї посміялася. "Було б страшно смішно, якби це була відзнака імені Левка Лук'яненка".

Якщо існує десять варіантів розвитку подій, українська політика обере одинадцятий – найабсурдніший. І так сталося цього разу. Бо нагорода  виявилася таки імені Левка Лук'яненка. І мені стало вже не смішно.

Якби Левко Лук'яненко міг побачити, що через чверть століття його принципового політичного протистояння з Леонідом Кучмою другого президента нагородять відзнакою його імені, то, підозрюю, питання демонтажу російської імперії він запропонував би почати не з Кремля, а із Верховної Ради. Бо такого рівня історичної іронії не вигадували навіть у радянській пропаганді. І ні, перш ніж мене звинуватять у ревізії історії, – я не заперечую ролі Кучми в Конституції 1996 року. Її, до речі, не заперечував навіть сам Лук'яненко. Але погодьтеся: між "визнав один історичний вчинок" і "назвіть його першим кавалером відзнаки мого імені" лежить прірва.

Читайте також: Про фейки довкола Закону про Пантеон

Ми любимо вимагати від інших держав поваги до нашої історичної пам'яті. Достатньо згадати, наскільки болісними залишаються українсько-польські дискусії навколо історичних постатей, державних відзнак і політики пам'яті. 

Але дивна річ: коли йдеться про власні символи, ми самі іноді поводимося так, ніби історична пам'ять – це пластилін, який можна щоразу ліпити під новий політичний момент.   

Левко Лук'яненко жив за своїми принципами. Відстоював свою позицію і, зрештою, платив найвищу ціну – роками свободи, проведеними в радянських таборах. Саме ці переконання роблять його моральним авторитетом, а його ім'я – символом певних цінностей. Після його смерті держава називає його ім'ям вулицю, засновує премію, відкриває меморіальну дошку, а згодом – і державну відзнаку. Здавалося б, це і є найвища форма пошани. Але минає ще трохи часу – і виявляється, що  його ім'я  використовують так, ніби воно більше не пов'язане з переконаннями людини, яка його прославила. Символ залишається, а зміст поступово стирається. Це дуже зручно. 

Бо люди, які вже стали символами, не виходять на пресконференції, не пишуть гнівних колонок і не можуть сказати просту фразу: "Перепрошую, але моїми принципами ви зараз прикриваєте рішення, з яким я б ніколи не погодився".

От скажіть чесно: невже за тридцять років незалежності справді не знайшлося жодної іншої форми подякувати Кучмі за Конституцію, не змушуючи Лук'яненка посмертно брати участь у цій церемонії?

Історія з Кучмою – це навіть не виняток. Це радше продовження абсурдної української традиції, яку ми чомусь ніжно називаємо "державними нагородами". Насправді ж за роки незалежності ордени в Україні живуть за принципом корпоративних подарунків перед визначними датами. Є дата – треба вручити. Є ювілей – треба відзначити. Є своя людина – треба подякувати. І зовсім необов'язково, щоб суспільство розуміло, за що саме.

Віктор Янукович свого часу довів це до мистецького рівня. Саме за нього державний орден остаточно перестав бути знаком суспільного авторитету й перетворився на аксесуар політичної лояльності. За Януковича ордени вручали депутатам, які не могли похвалитися жодним серйозним законодавчим доробком, зате чудово почувалися в системі Партії регіонів. Відзнаки отримували силовики, коли вся країна бачила, як їхні підлеглі розганяють мирні акції протесту. Орденами відзначали людей, чиї прізвища стали символами не державотворення, а політичного цинізму. І все це супроводжувалося однаково красивими формулюваннями про "вагомий внесок", "самовіддану працю" і "високий професіоналізм". Нагороди отримували люди, чиї прізвища українці знали не завдяки видатним заслугам, а завдяки журналістським розслідуванням, кримінальним хронікам або родинним зв'язкам із владою. За свою каденцію президент-втікач видав приблизно 100 тисяч нагород. 

Читайте також: Український Пантеон має об'єднувати націю, а не розділяти її

Тоді здавалося, що дно остаточно пробите.  І щоразу здається, що нижче вже нікуди, знаходиться хтось, хто приходить із лопатою копати далі.

Володимир Зеленський теж не встояв перед спокусою зробити державні нагороди трохи... домашніми. Коли ордени отримали актори "Кварталу 95", це пояснили їхньою волонтерською діяльністю. І я зовсім не ставлю під сумнів, що вони допомагали армії, їздили на фронт і збирали кошти. Але наскільки вона співмірна з титанічною роботою тих, хто робить це крізь піт, кров і сльози щодня і щоночі, чиї імена знають далеко не всі. 

Та й гадаю собі, чи не повинна державна нагорода бути настільки бездоганною у своїй символіці, щоб у суспільства не виникало навіть тіні запитання, чи не зіграла тут роль ще й багаторічна дружба з президентом? 

Бо державні нагороди ніколи не були про метал, емаль чи красиву стрічку. Вони завжди були про державну пам'ять. Про те, кого країна ставить на п'єдестал і кого пропонує наслідувати. Мабуть, найбільша іронія цієї історії полягає в тому, що Левко Лук'яненко все життя боровся за незалежну українську державу, провів роки у радянських тюрмах за право називати речі своїми іменами. Державні мужі ж примудрилися за кілька хвилин урочистої церемонії зробити так, щоб його ім'я знівелювалось.

Абсурдно те, що українська влада раз по раз поводиться з історією так, ніби вона написана олівцем. Ми дуже часто повторюємо, що Росія переписує історію. Але історію можна переписувати не лише у підручниках. Її можна переписувати безглуздими указами та нагородами.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Наталя Стареправо, журналістка Еспресо

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.