Журналістика і проституція: Справа не в бусах

Пригадую, як в "золоті часи" телеканалу НТВ я випадково зустрів в метро колегу, одного з найкращих російських телевізійних репортерів. Без великого ентузіазму він розповів мені, що йому пропонують очолити новостворений кореспондентський пункт телеканалу у Сполучених Штатах. А як їхати до США, коли в Росії такий розквіт демократичної журналістики? В Америці він просто загубиться й буде нікому не потрібним...

Не знаю, чи варто пояснювати, що якраз дякуючи цій пропозиції  колега зберігся в професії як порядна людина. І на НТВ він, звичайно, давно не працює. Інтереси одного з найбільш одіозних телевізійних каналів сучасної Росії у Сполучених Штатах представляє зовсім інша людина, автор ганебних пропагандистських репортажів у кращих традиціях радянської пропаганди.

Саме тому вчинки журналістів НТВ, які залишають зараз свої кореспондентські пункти й раптом починають казати справедливі слова про Володимира Путіна й своє телевізійне начальство, мене не переконують. Я взагалі цього не розумію. Я можу зрозуміти радянських чиновників, журналістів чи акторів, які починали говорити правду про людиноненависницьку державу тільки тоді, коли вдавалося втекти - вони ж бо все знали про можливості спеціальних служб своєї країни й про рівень ідіотизму населення.

Я розумію колег, які починали працювати на НТВ чи в інших російських ЗМІ тоді, коли вони ще здавалися об'єктивними - на початку 90-х не кожний міг усвідомити, якою є справжня функція олігархічної журналістики, бо вперше стикався з її проявами. Але тих, хто роками брехав, тим більш за кордоном - а потім раптом вирішив перестати - я не зрозумію ніколи.

Росія поки що не Радянський Союз. Ніхто не примушує брехати. Можна собі уявити, що ти щиро віриш в дурниці, які розповсюджує путінська пропагандистська машина - такі люди теж трапляються. Але я не розумію логіки тих, хто готовий грати за "правилами", прекрасно усвідомлюючи, що відбувається насправді і "прозріваючи" тоді, коли це зручно. Й це стосується не тільки російських, які українських колег, які зажили сумнівної слави своїми каяттями. Ось навіщо це - брехати і каятися, каятися і брехати?

Журналістика, напевне, з'явилася саме того дня, коли з'явилася проституція і хтось з аборигенів вирішив розповісти іншим про одноплемінницю, яка отримала красиві буси від вождя племені у подяку за свої принади. Але цього ж дня інший абориген почав переконувати, що справа не в бусах, а в неймовірних чоловічих можливостях вождя. Й не треба казати, що він - старий ліліпут, який купує жінок за буси. Він ще - ого-го! Мамонта одним ударом!

Так журналістика, проституція і пропаганда тисячоліттями живуть поруч. І тільки від мешканців печери залежить, кому вірити.