Чим стронгмен Халаджі відрізняється від актора Пореченкова

Нинішнього  понеділка Дмитро Халаджі вкотре за свою спортивну кар’єру розбивав на собі 200-тонні бетонні плити та лягав під колеса автомобіля вагою в 3 тонни. Силачу, як завжди, аплодувала вдячна публіка. Цього разу силач виступав перед в’язнями в колонії. Воно б нічого, до зеків не раз і не два, долаючи бюрократичні рогатки, проривалися навіть субтильні українські поети, читаючи кримінальникам свої вірші та культурно збагачуючи їх. Одна деталь: Халаджі виступав на окупованій ворогами території. Сам, із доброї волі.

Коментуючи силове шоу знаменитого уродженця Комсомольського, що на Донеччині, до речі – на даний момент так само захопленого російськими військами, так званий «генпрокурор» самопроголошеної "ДНР" Сергій Діанов назвав Халаджі символом сили Донбасу. І закликав в’язнів брати з нього приклад. Яким саме приклад, сепаратист не вточнив.

Хоча найперше, що напрошується – це був заклик співпрацювати з окупаційним режимом хоча б так, як це робить Халаджі. Таким чином, спортсмен, котрим ще не так давно захоплювалися українські діти, став символом окупованого Донбасу.

До речі, з початком російського вторгнення «сильний символ» не залишився на малій батьківщині. Та потім передумав, і тепер активно дає «гастролі», все – по місцях позбавлення волі. При цьому називає себе прихильником об`єднання України, Росії та Білорусі в єдину слов`янську державу. Це дорівнює підтримці "русского мира", але, схоже, для сильного й переконаного панславіста згадане словосполучення не несе негативного змісту.

Вчинки чемпіона з українським громадянством у паспорті цілковито відповідають його світоглядним переконанням. Тому, як собі хочете, але в даному випадку не варто говорити про якусь там зраду української держави. У тлумачних словниках слово «зрада» має кілька значень, одне з яких: відмова від попередніх поглядів, звичок тощо. Дмитро Халаджі не відмовлявся від звичок, бо все своє доросле життя показував силові шоу. І не перекреслив попередні погляди, бо, як з’ясувалося, все своє доросле життя стояв на вказаних вище позиціях панславізму.

Тому в "русском мире" товариш Халаджі почуває себе органічно. Також дуже вдало для нього склалося, що омріяний "русский мир" прийшов у його рідне Комсомольське й там панує. Можна сміливо, з відчуттям втілення давніх мрій, повертатися на малу батьківщину з незрозумілої України.

З`ясувавши це на березі, розумієш: далі нема, про що говорити. Можна було б просто сказати: "Полотном дорога!" й забути про існування чергового колаборанта. Аби повідомлення про його демарш не почали публікувалися, серед іншого, на спеціалізованих, навіть вузькопрофільних ресурсах, присвячених культурному життю.

Справа в тому, що Дмитро Халаджі віднедавна діяч культури – бо зіграв у кіно. Причому – дитячому, котрого в нас катастрофічно не вистачає. Ще й, на біду, досить якісному. Знятому за популярною підлітковою повістю Олександра Гавроша про Івана Силу. В якого виявився прототип – український стронгмен Іван Фріцак, досить відомий сто років тому, забутий і завдяки зусиллям українського письменника – відроджений. Ага, ще до купи: сепаратист Халаджі, котрий завжди таким був, але ми не знали, знявся в стрічці, котру на 100% профінансували з бюджету України. Хай це було до революції та війни, але тепер щось робити з цим треба.

Найперше – дати оцінку. Якщо дії Дмитра Халаджі будуть оцінені такими, що не гідні громадянина України (бо добровільна співпраця з окупантами ніде й ніким не схвалюється), до нього цілком може бути застосоване актуальне українське законодавство. Конкретно: дитячий фільм "Іван Сила", в якому Халаджі зіграв головну роль і, за переказами, сам говорив українською мовою, може потрапити під заборону. Як, наприклад, фільми з Михайлом Пореченковим.

Причому всі, а до війни він зіграв безліч ролей, і про його погляди ми теж нічого не знали. Проте російський актор сам їх виявив, приїхавши в Донецьк постріляти в бік українських позицій, ще й похвалитися цим. Спортсмен Халаджі ні в кого, здається, публічно не стріляв. Але якщо ватажки сепаратистів називають його "символом сили Донбасу", то тим самим автоматично ставлять його під заборону – десь на один рівень із георгіївської стрічкою, символікою так званих "ДНР" та "ЛНР", серпом із молотом та свастикою.

Це може означати не лише табу на публічну демонстрацію хорошого й потрібного дітям фільму "Іван Сила". З продажу можуть вилучити однойменну книгу, де на обкладинці – портрет панславіста Халаджі в образі. Адже він тепер, як не крути, символіка злочинної організації.

Щоправда, чинний голова Держкіно Пилип Іллєнко стримано коментує подібну перспективу. Серед іншого, він припускає: Халаджі поводиться так, аби полегшити долю своїх рідних. Також нагадує – виконавець ролі Івана Сили поки що не пропанує російські силові структури та не загрожує національній безпеці України. Нарешті, пан Іллєнко радить розділяти Пореченкова з автоматом, направленим на українців, і Халаджі, який показує силові шоу в’язням, до речі – котрі не зреклися українського громадянства. Поки нема фактів відкритої агресії чи навіть добровільної участі Халаджі в бойових діях на боці Лугандону – фільм та будь-яке інше зображення спортсмена навряд чи заборонятимуть.

Лишається тепер самим українцям зробити моральний вибір. Проте нерозвиненість індустрії, відсутність альтернативи і, головне – справді гарна якість книжки та фільм вибору насправді не лишає. Хай діти читають та дивляться. А батьки будуть згадувати в контексті Івана Сили тих же Івана Фірціка, Івана Піддубного, Василя Вірастюка, Олександра Гавроша, режисера стрічки Віктора Андрієнка, видавців твору – та аж ніяк не Дмитра Халаджі.